На площі Астора стоїть і мерехтить лампочками Ялинка.

Може, не така чудесна й величава, як її горда посестра на Рокфеллер-плаза, на шістдесят стіп висока, що примандрувала в це залізобетонне місто аж з далекої Каліфорнії.

Ялинка на площі Астора тиха і скромна, як і все довкілля долини міста, особливо в холодний грудневий вечір, коли вже й машини сповільнюють свій божевільний танець та й червоні автобуси показуються зрідка, і вогкі білі тумани снуються поміж мурами, як причинні душі.

Тоді саме з тих туманів, із сіризни вечора висуваються дивні покручені фігури й окружають Ялинку мовчазним колом. Товариство збирається справді надзвичайне: в кого борода, як у циганського ватажка, і волосся ковтунами, в кого обличчя, замащене сажею, нагадує маску старокрайового коминяра, а в цього ніс подряпаний, в того очі попідбивані і солідна ґуля на лобі...

Про якийсь окреслений фасон у гардеробі шкода й говорити. Ще добре, як на кому теліпається сяка-така опанча чи камізолька, є цілі штани і черевики одновимірного формату. А то буває дуже різноманітне: один черевик республіканський, другий демократичний, на плечах ніби картина з виставки абстрактного мистецтва (значить, латка на латці), та й капелюх десь запроторився на шляху життєвому, на якому так часто доводиться відпочивати, простягнувшись де-небудь у застінку чи таки посеред тротуару...

Тепер уже зайвим буде пояснювати, що довкола Ялинки зібралися хлопці з Бауерів, як каже притча Христова, птиці небесні, що не сіють, не орють, не працюють, але якось живуть, бо на плящину завжди собі зажебрають. В американському красному письменстві ця порода громадян США називається «гобос», а так, у поточній мові, і трішки ніби зневажливо, звуть їх «бомами».

Саме в цій частині міста, на Бауерах, знаходяться їхні «готелі», тобто нічні притулки під патронатом Армії Спасіння та інших добродійних місій. І ось, подаючись на нічліг, ці людські злидні линуть з темряви, мов нетлі, до світел розіскреної, блимаючої кольоровими лампочками Ялинки на площі Астора.

І дивна річ: вони можуть отак стояти довкола неї годинами в німому безрусі, мовчки, без одного слова, приглядаючись до грайливих світляних зигзагів, що раз блимають, раз пригасають серед запашного чатиння.

Які думи-мрії снуються в цих кудлатих, нечесаних, буйним чупером покритих або й лисих уже головах? Які візії ввижаються їхнім блудним очам, що зайшли імлою горілчаного чаду?

Може, ввижається не одному казка золотого дитинства — дитяча кімната на Свят-вечір, а в ній, мов на образку в ілюстрованому журналі, усміхнені батько й мати, весела ялинка і гора гостинців під нею. Над дверима завішений вінок з «міслету» — зелені листочки, перетикані червоними ягідками, під сволоком висять панчохи, наповнені горіхами й цукерками, а через вікно в’їжджає в хату червонощокий Санта в санях, запряжених у рогаті реніфери, і так радісно тінь-тінькають срібні дзвіночки в його небесному запрязі!

Може, у декого в душі дзвонять ці дзвіночки ще й по сьогодні?

Адже всі вони колись були людьми, давно-давно перед тим і поки скотилися на дно. А під брудними лахманами й тавром «бома» лежить у цього і того замкнена на сім печатей власна життєва драма. Цьому зруйнувала життя жіноча зрада, тому — зламана кар’єра, втрачене багатство, невиліковна недуга, розхитані нерви чи бозна-яка хандра. Бувають же тут письменники, артисти, лікарі, офіцери, бізнесмени...

«Не зішкрябуйте тупими ножами іржі з наших душ,— писав один поет із Бауерів, якого потім знайшли неживим у тунелі підземки.— Не питайте тіней, ким вони були, бо тіням байдуже, вони так і так утікають від сонця...»

Від четвертої вулиці надходить «з’єднання» Армії Спасіння: попереду хорунжий — старий дідок з прапором і трубкою під пахвою, за ним крокують в ногу його підкомандні — троє бліденьких дівчат у темно-синіх одностроях Армії. Відділ зупинився біля Ялинки. Дівчата витягли кантички з нотами, дідок заграв на трубці, і в сіризну грудневого вечора поплила коляда про тиху ніч, святу ніч, про боже хлоп’я, що заснуло у вертепі в небесному спокої...

І ось чорні покручені фігури довкола Ялинки заметушились: одні, тверезші та пристойніше зодягнені, приєднуються до хору своїми прохриплими голосами. Ті ж камрати, що замазані сажею, побиті та покривавлені, відсуваються назад у присмерк ночі, ніби вони недостойні в такому жалюгідному вигляді хвалити боже дитятко.

На площі Астора починається дивний концерт і дивне свято — Ялинка для Тіней.

Нью-Йорк, 1973