Вчора ходив до Центрального парку і трохи довше затримався над ставком, де пускають кораблики, щоб упевнитися, чи кохані американські діточки не розторощили пам’ятника Ганса Хрістіяна Андерсена.

Ні, славити Бога, поставлений у 1955 році пам’ятник чи монумент стоїть ще на своєму п’єдесталі і виглядає так, як старший пан, що вийшов на прохід до парку та й сів собі на лавочці спочити.

Біля нього, на лавці, циліндер завбільшки відерка на воду, на колінах розложена книжка. А у стіп знаменитого письменника стоїть задивлене в свого творця, як відлитий з бронзи символ, одне з найменших і найсимпатичніших його героїв — Погане Каченя.

Вражає шляхетна похилена голова письменника і добряче, ласкаво усміхнене обличчя. Пригадується американський комік Дені Кей, що так прекрасно спортретував автора «Білосніжки» в кінокартині «Ганс Андерсен сторі». До речі, якось недавно я вичитав, що Дені Кей є внуком відомої колись у Львові акторки Камінської, що виступала в Жидівському театрі при Сонячній вулиці.

Пам’ятник Андерсена завжди облягає хмара дітвори з батьками і без батьків. Улюбленою забавою батьків є саджати свої потіхи на п’єдесталі чи на колінах старшого пана і так довго їх фотографувати, як довго вистане фільму у фотоапараті. Діточки натомість вибрали собі іншу забаву: тому що пам’ятник є дарунком датських дітей дітям НьюЙорка, кохані нью-йоркчата різних рас і націй вважають своїм добрим правом робити з тим дарунком, що їм подобається.

Отже беруть і лізуть на голову старшому панові з бронзи... І це не жодна гіпербола, а так є насправді: лізуть йому на голову!

Правда, такому малому дробові трудно зразу викарабкатись на голову, отже радять собі так, як альпіністи в горах: пнуться з одного виступу на другий. Насамперед стають на голову Поганому Каченятку, потім дряпаються на п’єдестал або на коліна старшого пана. Тут деякі роблять зупинку — сідають собі на отвореній книжці і задоволено баламкають ногами.

Та інші, більш невгомонні, пруть далі! З колін дряпаються на спину Андерсенові, а далі на потилицю і на голову. А там уже роблять, що хочуть, ці погані каченята! Сідають йому на шию, просто ніби на коняку, товчуть пістолетиками по голові, пробують відлупити кінчик носа, стріляють з бібіганів до вуха. Але конструктори пам’ятника, знаючи добре темперамент американських діточок, мабуть, все те передбачали, тому поставили солідний масивний монумент з граніту й бронзи, що його не так легко ущипнути.

Тому старший пан сидить собі неповорушно вже близько два десятки років, зі стоїчним спокоєм переносить на своїй спині дитячі герці й пустоти і вибачливо, лагідно посміхається. І є в цьому образі щось глибоко зворушливе, що витискає вам з-під повіки непрошену сльозу: ось геніальний письменник, який мільйонам дітей на світі дарував перлини своєї творчості, тепер ще своїм рукотворним відображенням, своєю фігурою в міському парку служить їм, дітям, за улюблений об’єкт забави...

Може, це ще більше спричиняється до його безсмертя?

Нью-Йорк, 1973