Дорогі земляки, якщо вас покортить коли-небудь переступити межі «даунтаунської України», ген аж поза Бродвей, я раджу вам уже при тій нагоді заглянути у так зване артистичне містечко Грініч Вілідж, поки ще його не розвалено. Там побачите всякі дива: галереї картин під мурами будинків, мініатюрні театрики, кав’яренки, бородатих артистів, поетів, «бітників» та інших чудаків. Інколи можете там надибати й загублену українську душу, теж якогось поета чи маляра.

Як же ж, спитаєте, розпізнати їх, тобто, як відрізнити, наприклад, нашого чудака від американського?.. Пояснення: якщо побачите на схрещені 4-ї авеню і 9-ї, скажемо, вулиці істоту не від світу цього з очима закоханого херувима або святого апостола Івана, а таку тендітну, прозору, що й не треба рентгена, щоб побачити крізь неї наскрізь кам’яницю Ванемейкера; якщо ця істота стоятиме, наче Геракл на розпутті, поміж візочком з бананами та страганом із старими книгами і, тримаючи в руці цупко останнього «кводра», півгодини буде вагатися, що купити: в’язочку бананів чи книжку; і коли врешті, звівши душевну боротьбу, купить збірку сонетів Петрарки чи поезії Кітса — то це буде, безумовно, наш поет!

Ще одне пояснення — чому тут згадка про банани, а не помаранчі, виноград чи що: бо наш поет тільки й ними живиться. Не тому, очевидно, що пан Сурмач проповідує теорію, що в бананах найбільше вітальних складників, а просто тому, що вони з усіх овочів найдешевші. Ну, крім цього, час від часу поет дістає в пекарні черствий хліб і потім рясно скроплює його підсолодженим чаєм. Чайку попиває багацько, бо він — східний українець. На таке вітамінове харчування він не витрачає більше трьох доларів у тиждень. Одежу купує в конторі Армії Спасіння (два і півдолара за костюм, уявіть собі!). Так, що життя майже нічого йому не коштує. Найголовніше, щоб квартиру заплатити!

Знаю, знаю, дорогі земляки, що ви хочете сказати: «Таж то якийсь варіят! А чому він не йде до праці?» Річ ясна — наш поет міг би прекрасно «клінувати» шпиталі, готелі чи інші хмаросяги, що він, зрештою, раніше і робив. «Америка,— як сказав один наш лідер,— це така благословенна країна, що в ній ніколи не забракне мітел для української інтелігенції». Все це правда, все дуже гарно, але я сумніваюся, чи після кількарічної вже бананової дієти наш поет ще годен тримати мітлу в руках...

Втім — послухаймо, що він сам каже:

— Так, так, розуміється, я міг би заробляти на прожиток, як усі нормальні люди, але ж мені, скажу вам правду, ну, шкода марнувати часу не оте «клінування», будь воно прокляте! В мене час дорогий, бо так, знаєте, відчувається, що небагато його в мене залишилось... Тому я волію трішки поголодувати, а робити своє — писати! Нам, знаєте, людям зі Сходу, що пережили стільки голодівок — голод не страшний. Можна звикнути. А от мені ще треба рік добре попрацювати, щоб закінчити другий том «Всесвіту». Перший том критика гарно сприйняла. Я вдоволений. Переклади моїх поезій в англійській та німецькій мовах теж мають добрі рецензії в Європі і тут. Та цим не можна вдовольнятись! Треба дати із себе все-все! Не на те ми покидали Батьківщину, щоб тут закопати й змарнувати Богом дані нам таланти!

— Скажіть, маестро, чи ви не чуєте жалю до громадянства, що не знаходите в ньому належної підтримки, допомоги?

— Ні, ні! Абсолютно — ні! Борони боже! Наші люди дуже добрі, дуже гарні, тільки бачите, Америка — це така шалена країна, що тут кожен страшенно зайнятий своїми ділами і клопотами... Мені напевно допомогли б, якби я докучав людям, ходив, просив помочі, але ж я просто не смію кого-небудь турбувати: кожен такий зайнятий, кудись біжить, поспішає, то на збори, то на мітинг, то на засідання...

В цьому місці, дорогі земляки, я бачу іронічну посмішку у вас на устах, чую скептичну заввагу: «Ну ви, пане письменнику, очевидно, вигадали собі цього типа. Безперечно, є на всіті всякі чудаки, але таких фантастів, як ваш поет, хіба таких немає в еміграції!»

Не журіться, є й такі чудаки. Живуть тут, поміж нами, топчуть нью-йоркські тротуари, може, інколи в юрбі многолюдній обтираються до вас ліктями, може, вдивляються у вас очима, що просять трохи більшої до них уважливості, дрібку теплоти серця...

Господь знає, що робить: тому саме, що такі чудаки ходять по землі, наш змеханізований світ набирає ще деякого одуховлення... Тому в людських серцях ще родяться шляхетні відрухи й почування. Тому, здається мені, сонце ясніше світить і квіти так чудесно цвітуть весною, тому дитячий сміх так дзвінко, радісно бренить у міських парках і городах...

Сумно стало б на світі, якби раптом не залишилося на ньому поетів з божої ласки!

Нью-Йорк, 1973