Цього місяця було кілька ясних ночей. Отак, бувало, пізнім вечором вийдете з хати, надворі вам ясно, як удень! Так місячно. Синіє мовчаливе небо й зорі переморгуються, й чути, як падає пожовкле листя на ясне плесо річки, чисте, мов хрусталь. Над річкою настовбурчилися кострубаті верби. Задивилися у воду на свою вроду. З-поза їхнього віття крадькома зиркає у малі віконця настирливий місяць і призирається, як на постелі поснули діти з русявими голівками у гребінних сорочках. По леваді завели мовчазний хоровід сивовусі вечірні мряки.

Тихо. Ясно і тихо.

І вам пригадується...

Еге ж!.. Такі ж самі тихі місячні ночі були тоді... І місяць зиркав у віконця і зорі переморгувалися. А небо також було синє. Тільки собаки щось дуже вили. Сідали посередині подвір’я, знімали щелепи угору і довго протяжливо вили до зоряного неба.

Люди казали:

— Буде война!

— Буде война, бо собаки виють і фасоля подорожіла. Так само було й у чотирнадцятому році... Собаки виють, бо вітрять кров. Го-го, німина то розуміє... А фасоля подорожіла, бо купують на хліб до війська.

Справді, якісь дивні були тоді ночі, ранньою осінню. Отак, бувало, стоїте серед німої тиші, задивлені в безмежну синяву неба, заслухані в таємний віковічний гомін, що навкруги вас, і нараз...

— Що це?

Блудні вогники по полях ходять? Ні! Але ж ні...

То, може, конюхи кладуть багаття та й бульбу печуть?

Де там! Файна бульба!.. Ну, ну...

Полум’я росте, вогонь бухає, як кров із живої рани, дим садить вам такий що ну, іскри танцюють мільйонами роїв...

Овва!

Багряніє небо і вода у тихій річці, криваві тіні сновигають по білих стінах. Біля оплітків напівсонні розхристані матері тулять до себе наляканих дітей. А дужі батьки з сірими обличчями зложили руки хрестом на грудях і широко розкритими очима див ляться на палаючий небесний склін. А тремтячі вуста шепочуть...

І тоді серед гробової тиші — гомін дзвонів. Ох, той гомін! Такий якийсь тривожний, такий переразливий, аж болючий, аж проймаючий до глибини душі. 

Так...

Ви, мабуть, повік пам’ятаєте той гомін дзвонів що котився тоді полями ранньою осінню, у такі ясні аж заясні ночі... Правда?

Правда, Василю Слоцький, Дмитре Пилипенку, Гнате Синишин, Сеню Головатий, Йване Чорнію, Грицю Закалюжний, Ониську Дужий?

Так чи не так, ґазди мої милі та й сусіди любі? А чого ж це ви, мої дорогенькі, від тієї пам’ятної осені отак плентаєте ногами та й ходите, гей каліки? Га? А що це ви ховаєте он там, за ковбицями, біля постелі?.. Ага, біяки від ціпа, поломані на твердих хлопських клубах. Так, так... Певно, на пам’ятку своїм онукам і правнукам. Так...

А на могилах Степана Синиці і Петра Костишина шарудить жовте листя, що попадало з калинових кущів. І дрімуче смерічкове віття щось шепоче березовим хрестам. І срібний іній блистить до місяця на зів’ялих травах... І якесь дрібнесеньке біле цвіття наче невинними дитячими очима глядить на світ.

Це, певно, так рясно зацвіли сльози старенької матері й сестрички з голубими очима, й чорнобрової дівчини з білим, блідесеньким личком.

Ніч.

Ясна ніч...

1934