Свічка на скрині похнюпилась і плакала білими сльозами, що завмирали в грудочках на цілушці житнього хліба. Під льняною скатертю пахла відцвілим літом отава, і сніп вівсяний на покуті клонив кучері перед богами, павутинням закосиченими. По світлиці лазили сновидами сум і нудьга. Рачкували по розстеленім дідуху, квокали та ціпали, щоби вуйні Павлисі неслися кури навесні. Присідали на порозі, нишпорили під припічком, силялися на жердку з платтям і кожухами й кукали до щербатої макітри з жмінкою куті на дні — для духів з того світу...

Знадвору влетів до хати й радісно стріпотав крилами гомін коляди. Біля загати заскрипів сніг під гурмою чобіт. Сум і нудьга засуятились і хоч-не-хоч полізли одно за другим у щілини в почорнілих трамах. Свічка якось радісно мелькнула жовтим язиком, а божі достойники в сіменатих рамах видивилися на себе з усіх кутів світлиці — наче здивувалися... За бабкою припинив свій отченаш сірий котисько, а на постелі перестала кивати очіпком вуйна Павлиха.

— Павле!.. А стань-но! Хто то там? Вуйко Павло перехилився через побішницю до вікна.

— То ті з козами...

— Га?

— З козами!

— А відпукай!.. Защіпи двері. Снігу нанесуть за ходаками...

Але ті «з козами» вже були на порозі. За ними гульнув попід ноги до світлиці шпаркий морозний подув. Свічка полохливо закліпала віями, але не погасла.

— Христос раждається! — загули хором «пастиріє» в солом’яних брилях і поставили на скрині вертеп.

— Славіте!.. А запирай там двері! Отворив настижир, як у червцю!

Вуйко Павло, кахикаючи, підвівся з лави й закинув на плечі сердачину, що на ній був прикуцнув і здрімався. Вуйна поправила на голові лабату хустку, втикаючи під очіпок восковими пальцями жмутки молошного волосся.

Сірий кіт висунувся з-за бабки, сів на припічку й ясно засвітив очима.

В хаті творилися тепер дивні дива.

«Пастиріє» познімали солом’яні брилі й попадали навколішки, бо оце явився їм Ангел Божий в довгій сорочці з натичкою та з повісмом льняного клоччя на голові. Горбатий жид з криво приправленою бородою складався в три погибелі перед царем Іродом, що нарядився в дивовижну шапку, якби позичену в князя Мономаха, а в руці держав страшенний меч із соснової лати. Так само смертоносно виглядали шаблюки його римських воїв, що були в повишиваних сорочках і мали посинілі від морозу носи. Тут і насунула, мов хмара, височенна біла Смерть, припудрована мукою. Вона замахала косою і сперезала Ірода по клубах. Лютий цар покотився на солому, аж в нім в середині щось векнуло. Тут і скочив, гей Пилип з конопель, присадкуватий Антипко з чорним, як мазюка, обличчям. Він вхопив Ірода за обшивку, з пекельним реготом затащив під двері та посадив на порозі. Тоді «пастиріє» нарядили солом’яні брилі й заколядували «Бог предвічний»...

Вуйна Павлиха згорбилася на постелі й заломивши руки, наче оце зібралась голосити над покійником, гляділа на ці дива і похитувала очіпком.

— Цуд цудесний!.. Боженьку... Ото раз!

До скрині приступив читальняний голова, молодий велетень з ясним широким чолом і чуприною, як житнє колосся.

— Вуйку, може, ви щось пожертвуєте на читальню?

Вуйко Павло мов і не чув, що це до нього мова. Сперся ліктями на побішницю і якось хмарно дивився у вікно, що за ним іскрився і променів срібно-білий світ та процвітали зорі на хрустальному гранаті неба.

Вуйнині лагідно-допитливі очі силувалися збудити старого з отупіння.

— Павле... Чуєш?

Але вуйко наче занімів. Тоді вуйна Павлиха охаючи, зісунулася з постелі і подріботіла до мисника.

— А на що ти, Петруню, збираєш? На церкву?

— Ні, вуйно, на читальню.

— Ото раз!

Вона взяла з полички полив’яну мищину й добула з неї двоє яєць. Хвилину щось міркувала і добула ще одно.

— Най! — промовив неждано вуйко Павло.

— Га?

— Най, кажу! Глуха-с?.. Вуйна похитала очіпком і назад поклала яйця до полив’яної миски.

Ясне чоло читальняника Петра захмарилося.

— Вуйку! Такі-сте бідні?

Вуйко Павло не обізвався ні словечком. Встав і обережно, щоби не струтити свічки на солому, підважив віко скрині. Добув з перескринка вдвоє зложений папір і мовчки положив на скриню. Петро чухав чуприну над льяною скатертю...

Свічка на скрині догоряла. По білих стінах вели хоровід дивні тіні. На припічку молився сірий кіт, а на постелі далі кивала очіпком вуйна Павлиха.

Вуйко Павло прикуцнув біля вікна і все ще торопів чомусь в небо, зорями мережане. В світлиці було тихо, хоч маком сій... Зі щілин у почорнілих трамах крадькома вилазив сум і кукав до макітри з жмінкою куті на дні — для духів з того світу...

А раннім ранком, як сонце радісне ставало й колядували різдвяні дзвони, попід білесенькі криші линула новина, що старий Павло, найбільший у селі ґазда і скупендряга, записав у тестаменті увесь грунт на сільську читальню... Люди дивом дивувалися. А забобонні говорили, що це не вуйко зробив, а вуйків син-одинак стрілець Василько, що п’ятнадцять літ тому, на самісіньке Різдво, звінчався на нічній стежі з палкою любкою — «дум-думом»... І кажуть, що на самий Свят-вечір, у ясну північ, коли зорі так чарівно процвітають, коли в стайні говорить німина, коли на льняній скатерті догоряє свічка, а кутя з дерев’яною ложкою ждуть на гостей з того світу — тоді завітав у рідну хату одинак Василько і відписався від батьківщини.

...І знову пішов Молошним Шляхом у сірій стрілецькій блюзі, з крісом на плечі на віковічну стежу, що на ній немає змін, що з неї немає вороття.

1934