Дзвони гаморили, вишні відцвітали, з маєвих облаків трискав золотий сміх на бляшані менталики, на хрестики, коралики, на медяникові серця, веселкою розмальовані, скрипіли ручиці. Гості, гості! — лящали свистала, галайкала катаринка, у стоголосій крутіжі карбулялися всуміш роздзвонені намиста, білі, гей ріпа, зуби, мережані уставки й очі, повні сонця. Празник! Йшли і йшли. Без кінця і міри. Десь, із кучерявих вуличок, десь, із садів, розсміяних та гомінких гудінням бджіл і ластів’ячим щебетом, десь, із сутиків, перевулків, перелазів, як непосидючі ручаї, що вирвались з лотоків, квапилися на відправу — то свої, а зайшлих! Тьма-тьменна! Із Залісся, Хлип’я, Ханасівки, десь аж з-з чагарів! Світе розколений! — п’ять миль треба бити ногами... Обсмалені, гей цигани; гором — порохи з десятої границі, долом — ранішні роси, на штайфах — маків цвіт і жовтесенькі пелюстки сліпоти... — Го-го, свату! Ну, прецінь, раз на цілий вік! — Йой, Марисонуньцю, а я собі вже мислила, що вас на цім світі не зобачу! Йой!.. Раділи й схлипували, обіймалися, аж кості хрупотіли й цмокалися шорсткими запорошеними губами. Дітиська — от жемоїдь, росте і хліб псує — слинили жилаві руки. — Аво, стлийна насі!..— ластилися, гей коти, за гостинцями нипали. А весь той невголюканий сорокатий народець суєтився поміж дишлі, кінські хвости, крами, халабуди, терлиці й гладущики й безперестанку котився — під небосяжні смереки, де садили дими з кадильниць, де легіт фанами лопотів, де чотири єгомості в світлих ризах, а столітній канонік із Лип’я — п’ятий — правили, бо правили, на голоси виводили, а повишивані бабиська ревли, мов тури, «Єдинородний сине...» Празник! Під дзвіницею в холодку, на обчімханих дубах мимраві й гугняві бабусі чоломкалися очіпками, а падькали, а бідькали і, прослезившись, прощали собі гріхи, що їх ніколи не робили, Господу навкучувалися й усім святим голови морочили: — Та й третій раз мені, кумонько, простіть!.. — Га? Як?.. — Ото раз, чуєте!.. То ви вже не чуєте? А я ще чуєте, чую... Ая. Ще роблю, що здужаю... Нема смерті... А внизу — гей! — сенсація, ліцитація: комедіянт у червоному чіпку рипів, якби з нього паси дерли: — Ану, люди, бо завтра не буде! Льоси, льоси — польські, руські, американські, матка Америка виграла!.. Лєтрика-лєтрика, хто тут моцний зуби рвати, кров спускати, ану ге-е-ей! Празник! Діди, баби, каліки — криві, глухі, горбаті, присліпуваті, безрукі, безногі і безносі — гей саранча! За ноги лапали! За спідниці! Рачкували, скимліли: — Дайте, не минайте! — Богородичко — дівонько обрадованная!.. Змилуйтеся, татунцю солоденький! — За душеньки померші помолюся я до Господа!.. — Дайте каліці нещасній, не минайте сирітки! Празнешні пирскали в їх бік: — Ото сирота, а писок, як ворота... — Ая. Дай бідному дідові, а дід занесе жидові. — Але ж бо намножилося тої калічні! Якісь-во, заграничні!.. — Той чорнобривий, той наш такий... Свого ховання. — Хе-хе... Статочні ґазди в білесеньких полотнянках, опоясані австрійськими «куплями», а чупері вимазані попразнешному й приплескані, як плесканки сира, а чоботи статні, господарські, з вухами на п’ять цалів, аж світилися від шварцу — чап-чалап — вагом, гей гусаки ступали по кам’яних сходах, дзеленькали підковами й погладжували вуса. У самій хвіртці безногий бородач із вовчим видом люто стискав у жменях дерев’яні кулі. — Шляк трафив наглий! І ніц ніхто не дає.. — Аво, дивися!.. Бив би! — На маєш! Ніж би засадив! — Цуд!.. Щось такого... На стос сірого каміння, під гіллястими липами, виліз на проповідь в сяючім епітрахилі катехит із Лубина, стрункий, як свічка, чорнявий, живий, як іскра, очі блискавками мигали. Молоде то ще було, всього рік як його висвятили, а вже мури витирав, бо залісяки доти на нього юдили і хляпали язиками, доки не виюдили... Але він балакав! Але чесав!.. Гріло, бо гріло без милосердя, а здріматися ні на часок не було права. Але-во! Tі, з місії, ані не вмилися до нього!.. А як із притиском урубав: «Так і наш український нар-р-род!», то людонькове — шу-шу-шу! — встояти не могли, земля під ними горіла, пучнявіли дужі груди під вишиваними сорочками, пашіли бронзові лиця, тут сльоза — кап!, там сльоза — кап! — запаски пішли в рух, навіть дядькам із приплесканими гирями зробилося маркотно. Ханасівські, що гурмилися під липами, лише головами похитували: — Ото ксьондзик раз! Гей, гей, якби в нас такий, то щось у селі було би. А наші що? Винце пендять зі свербивусу, на цитрі грають і до лісничого — на гербатку... — Бая. Такой так... Надуті «сельроби» із Залісся глумливо закопилювали губи. — Чекай, чекай, той такий самий буде! Дістане ліпшу парафію, приховає собі животик та й вкоськається... Але їх зараз запшикали: — Тс-с-с!.. Аво, дивися, які мудрагелі... — Витри си ніс наперед, шмаркачу один з другим. — А то бий таке дрантя, пся кров... Сонце колувало на полудень, променів хрест на церковній бані, ледве чутно шуміли хором крислаті смереки, цвіла черемха на зарослих хабазом могилках, і дивом дивувався задивлекий в свою празничну вроду ласкавий день, золотом тканий, блакитом замаєний, пишними садами закосичений! Празник був — гей! — празнику був ще й празничок, роковий храм, відпуст великий за всі гріхи — празник у Красній Долині!.. — Та ну! — Та во! — Стрию, я вас не пущу! Татуньо так вас просили! — Гов, дівче, не сіпай мене, бо перевернуся на сміх людям.. Таке то моцне, так вигналося... цуд! — Митре, та ну, ходи! — Чекай, а ти не знав, що в мене на Покрови празник? — Е, десь ти какий... — Тихо! А твоя Феська не знала? — Ойой! — А, гостоньки мої, косоньки мої, де вас посадити та чим вас приймати? Не цурайтеся, не чужайтеся, тож ми свої!.. — Та таки свої: цьотешне, вуєшне, дідько знає колишнє... — О, бодай же га! То чому не свої? Пам’ятаєте, Настуню, якисьмо колись празникували, якисьмо виспівували! — Гай, гай!.. ...В Пилипа за потоком не празник — толокá, в Пилипа гостей гук! Гумно повне полукіпків, а полукіпки повні сонця й розбризканої малечі. Собаки рвуться на ланцах, кури горланять, коні поскидали нашийники, бо мушня присіла, розтряслася з баламутів молоденька конюшина, а гиляві ясені за оборогами стріляють у блакит, гей шибені дітиська з бичів... Празник! По великій хаті запашний холодець ходить з м’ятою попід боки. На помості — пісок і зелений лопух, святці в самозолоті й горіховому листю, почоломкались дві ковані скрині, а на віках празнична скатерть в мережки й стебнівки та два книші, як два сонця. Вуйни-стрийни, вивбирані, вив’язані, запишались, мов ячмінні пироги, позасідали побішниці, попідпирали ковбиці й гору сорокатих подушок, доправляли очіпки, дзвонили щирими коралями і відпустовими менталиками завбільшки добрих варениць та квітчастими запасками шморгали по бородах. Вуйки-стрийки щойно входили, густо раз коло разу тупали в сінях обцасами, на порозі кожний харкав: «Хороба з такими порохами!», клав кримку на полицю та рукавом полотнянки розправляв стрипіхаті вусища. Сідали рядком на лавицю, як журавлі, той і той — сам собі — виймав капшук і побожно, щоб, сохрани Господи, не впав на землю клаптик махорки, крутив обрубкуватими пальцями тоненького червака. За вікном горів синім полум’ям кущ бозу, чуділи ластівки під стріхою, а з вишень капали в буйну траву спаршивілі хруставки. Було в геть з полудня — випостилися люди в церкві, бо єгомості довго тримали... Кхм, кхм!.. Гості статочно покашлювали, але від запаху рум’яних книшів вертілися сверлики в носі й оскома лізла на язик... — Кхм-кхм... Ахи-ахи! Старий Гнатко таки не втерпів: — Гей, де ж той Пилип? Спить ци як? Гості засуєтились, вуйки-стрийки доброзичливо та погідно кивнули лобами, вуйни-стрийни соромливо переморгнулись: — Бодай того Гнатка!.. Така біда смішна... І я скажу: вам би то не пасувало... Аво, десь ви такі: християнин, не дитина ж... І я скажу: аби-м рік не їв... Аякже! Видите, а йому то ввійде. Ну, такому всьо ввійде! Така натура, ая... Умгу. Хе-хе — Гнатко! Хі-хі — Гнатко! То голова! — Знехотя перекидались то сим, то тим, то про те, яке було казане, то про худобу, то про погоду; ґазди ґаздиням «тикали», а ґаздині ґаздам «викали» — як і велів стародавній звичай. Стрий Гнатко мав мідяний вус по-козацьки й широке бундючне чоло. На всіх празниках сидів на покуті й ніколи не роздягався з кожуха. Був кметь-богатир, коні — гей кати, за дівкою нині давав дві тисячки, із самим графом їздив на рогачі — фірманував,— а лісничий завжди гостив його білою кавою і бухтами на маслі. А вже за патик, то стрий Гнатко не турбувався: ціле гумно мав завалене бучиною... Хо-хо, Гнатко! Хі-хі, Гнатко! — Пилипе, або даєш ту оковитку, або не?.. — Даю, даю. Пилип розпускав у коморі «бунгу». Бабрався, ляпався, доливав воду, фарбував соком, пробував частенько, яке то, і крутив носом: — Пся кров, ще моцна! — А ти тілько не кушай, бо всьо викушаєш! Та й лиши краплю до зуба, щоб було закропити! Пилипиха з донькою-відданицею увихалася коло драглів. Ложки рахувала. — Дев’ять... десять... І пощо ти тую кривописку кликала? — Мамуню, я не кликала, стрийна Марина сама присилилася. — І штири бахори притягнула!.. Страх! Та то хмару зжерло би... Через поріг перекабанився ще один гість — якийсь пізній,— парубій, мов грім, маківкою стелі підпирав, кудрява грива прилипла до чола, скропленого маєвим окропом, як житня полова до мокрого току. Парубій був якийсь неповороткий і нюнькуватий, місив кашкетину у ведмежих лапах, перевалювався з боку на бік і обгуркував лавицям ноги. Як добре розмахався, то, закрадаючись, якби йшов на заріз, зачав вітатися з гостями: як ся маєте, як ся маєте! — і так ген-ген, аж до самітнього чудотворця Миколая, що висів скромно коло бовдура в поколупаних рамах. Вуйкам-стрийкам термосив жмені, аж у суглобах рипотіло; вуйнам-стрийнам розсіяно настолочував носи чобіт і цмокав кожну в руку. Вуйни-стрийни буцімто бентежились, сіпали руки до себе і з панська відпрошувалися: «Перепрашаю... Та нащо?» Надутого стрия Гнатка на покуті також був наважився поцілувати, але тамтой не дався. — Най, най, я не ксьондз! Вуйни-стрийни вже юдили, вже шипіли, мов гадє сорокате: — Хто-хто? — Та во, жених... На зальоти! — Йдіть, йдіть... — І я так скажу.. — Бая. Та во, Пліхівського Петро. Із Залісся. Буде приставати. — До Ганни? — Умгу... — Ага-а-а!.. Але втишилися, якби врубав, бо вже хитався на порозі присадкуватий Пилип, такий радий, що Господи, увесь сіяв, як великодна паска, витирав до ліктя чарчину, а з-під пахи виглядав на світ цікаво кукурудзяний корок... А за ним котилася Пилипиха з оберемком дерев’яних ложок, ґаздиня широка, як канона, три рум’яні підборідки і шалянова спідниця в чотири пілки,— аж з’ячіла, аж прослезилася на вид любих гостоньків! А за нею, мов за баштою — Ганна відданиця, як свіжа, росою скроплена китичка маків, горошків і любистку, весняною усмішкою опоясана — хилила вниз смолисті вії та розпашіле личко тулила у вишиваний рукав, на вид довжелезного валила, що кудрявою маківкою підпирав стелю. Заметушились гостоньки, заскрипіли лавиці, відозвалися ложки і череп’я. Та як празник — то празник! Сонце, як промінний живородний моноліт, тонуло на заході в купелі жемчугів і тремтіло, немов тепле ще, та застигаюче серце поміж молочними китягами яблуневого квіту. Снопи сліпучих іскристих ножів, якби кованих із червоної міді, пронизували кожний лист, кожний цвіт, прокрадалися крізь тиччя косатої квасолі та хоругви повійки й гаптували позолотою вибілені празнично призьби. Благу й жагучу радість маєвої днини холодив передвечірній легіт, яким пахли напучнявілі й обвагітнілі родільною снагою нивки, буйні-багаті в розкішну ярицю. Рукаті журавлі настовбурчилися під зеленими горіхами й пили запашно-п’янке вино весни повними відрами, як воду!.. Ген високо, в чистому, як сльоза, блакиті змагалися за першенство в небосяжному льоті ластівки з флотилією білих голубів, перекликалися бузьки на чубах стріх, мов стежі на степових курганах, із затишних садків котився, як щире срібло, дівоцький сміх, а там — на вигоні, де був великий фестин, фуркотіли попід облаки шнури коралів та квітчасті спідниці на розгойданій каруселі. Танцював і п’янів, і чманів цілий вигін із весною в палких обіймах, з молодістю навприсюди, бо лугова оркестра з Красної Долини на тридцятьох трубах різала козака. Гей, празник, бо — празник! А з хат крізь відчинені навстіж двері й вікна трискали гомінкими каскадами і невмовкали ні на часину співи, сміхи і празничний гамір. Село ликувало, село празникувало: — Дай Боже здоров’я! — Дай Боже і вам! Як празник — то празник!.. У Пилипа за потоком гості кінчали обідати. Ще сягали дерев’яними ложками в полив’яні миски з драглями, ще досягали п’ятірнею пальців піраміду покраяних книшів, але все те робили ліниво і спроквола, як панщизняну чинитьбу, бо обідали вже поверх три години. Обличчя в гостей пашіли, як грань, віддих ставав сопливий, руки обважнілі. На висках перлився піт, на бородах світилася масність. Дядьки, достойно покректуючи, попускали ремінці, молодиці холодили гожі й зарум’янілі лиця запасками. Ой, ой, але ж то душно!.. Най пан біг боронить... Фу!.. І я скажу. Душно. Тільки стрий Гнатко не звертав уваги на горяч — самовпевнено розперся у своєму кожусі на покутті й галасливо розповідав вуйні Марині, як то він раз на ловах перевернув із залубнями графа Потоцького і його жінку — тоту з Гішпанії, ци мара її знає звідки. Вуйко Атанас, що вже десять літ хорував на шлунок, меланхолійно хитав пожовклими, якби вимоченими в оцті щоками і відтикав кукурудзяний корок у пляшці з оковитою. Плящина-літрівка робила вже свою останню туру. — Дай Боже здоров’я! — Пийте здорові. Стрий Гнатко гольнув чарчину моцної і запіканої, не моргнувши бровою, й наливав вуйні Матроні, що відпрошувалася та відхрещувалася, та божилася, що вона вже «цалком» п’яна. Але випити — випила. Вуйко Атанас закусив книшем — кутними зубами, бо передні вже повипадали, та монотонно скаржився кумові Максимові, як то його дохтори пороли і витинали з черева болячку. Було гамірно, як у млині, з хлопських чубів курилося, як із замоклих полукіпків. Чарчина курсувала в колісце з рук до рук аж до сірого кута, в якому покутував несміливий Ганнусин жених, що впрів, сердега, як тхір, бо сидів коло самого бовдура. Гості — нема що казати — дули несогірше, тільки Пилипів братанич — Славко з Лип’я ані вам не покушав, ані не подивився в той бік, бо належав до протиалкогольного кружка і носив у кляпі блискучу відзнаку з гадюкою, обплетеною довкола пляшки. Сидів осторонь насуплений, як сич, і доціджував третє порцелянове горня кави, яку йому Пилипиха осібно прилагодила з праженого ячменю. Славко не був простий хлоп-перевесло: був трохи панськуватий, мав три класи гімназії й три роки криміналу за політику, драглів не їв дерев’яним цурупалком, тільки бляшаною ложкою, а м’ясиво вилками і ножем. Проти нього сидів його шурин, кривий Гриць із Залісся, також великий політикант, тільки що Славко, рахувати, сторонив за Україною, а Гриць був завзятущий «сельроб», а безбожник такий, що най матка божа боронить і заступить! Кальвін якийсь, а не людина!.. Та він вам таке плете на Бога і на Пречисту та й во — на ксьондзів, що аж слухати лячно. Не було тижня, щоб у нього не трясли за якоюсь бібулою, та й не було місяця, щоб він не сидів бодай добу, бодай дві. Бувало, як тільки вздрів крізь вікно своїх панів на остро з пасками попід бороду, то зараз казав жінці Марині: Марисю, запорай худобу, нарубай собі дров, бо я вже за три дні прийду... Брав бохонець насущного під паху й головку часнику за пазуху, бо вже знав заздалегідь, де осіяє.. Чванився, що не має страху ні перед Богом, ні перед дідьком, але це тільки тоді, як того не чула його «екзекутива» Марина. Була це невіста дуже висока, худа, як коняча смерть, а страшенно язиката і страшенно богомільна. Ніхто стільки в селі не висварювався, що вона, і ніхто стільки разів не ходив на прощу до Гошова, що вона. Оба швагри не обзивалися до себе ні словечком: були на ворожій стопі, бо правувалися вже п’ять літ за півморга гниляка. Пилип і Пилипиха так розпадалися коло любих гостоньків, так молили-просили: — Марисунцю, таже їжте, та ну, та не дайтеся просити... — Атанасе, та во, та кусайте! — Та я кусаю... — А фігу кусаєте!.. Пилип витягнув із мисника дерев’яну піпу, взяв з-під лави сокирчину і, заганяючи качки, потинявся до комори розбивати бочівку з пивом. Пилипиха ж і Ганнуся увихалися безупину з пекарні до світлиці. Ой-ой, та ще пироги!.. Ой-ой, та ще мачанка... А в пекарні — Боже кріпкий! — чиста гамарня або жидівський хайдер! Назлазилося бахорні тьма-тьмення, бо на кожній фірі приїхало з троє-четверо, а кожне якесь незаткане, зжерло би коня з копитами!.. Вилизували тарілки, дерлися за лакітки, трубіли всі на купу, очі собі видзьобували і перевертали хату догори коренем. Один Влодзьо, Пилипишин мізинчик-одиначок, відсахнувся з презирством від тої жемоїди і, напушившись, гей пава, бундючно походжував по світлиці з рученятами в кишенях, де мав цілі пригорщі бамбонів і срібняків, що їх надавали йому гості. Го-го, у Влодзя сьогодні великий історичний день: він виступатиме ввечері на представлінню, баякже, в п’ятій дії «Невольника поведе за руку сліпого Степана, якому вражі турки викололи очі,— а всі люди будуть на нього, на Влодзя, дивитися. Ото раз! Стрий Гнатко вицідив з пляшки рештки запіканки і ласкавим рухом подав чарку хлопчині. — Ану, небоже, пий!.. Покажи, що вмієш! Пилипиха прослезилася зі щастя й ховала свого пестунчика в пропащих закладках спідниці на чотири пілки: Не пий, кицуню, то гірке! Але гості настоювали, щоб випив: — Та не бороніть, най дитина вип’є. — І я кажу: най покушає... — Та що там того є? Як у наперстку... Влодзьо з повагою простягнув руку по той наперсток, та в тій хвилині Славко перехопив чарку і друлив, аж оковитка розхляпалася по вишиваній скатерті. — Най! Не пий тої отрути, бо не виросте з тебе людина, тільки худобина! Всім зробилося трохи ніяково, а кущики брів над Гнатковими очима наїжились, гей щетина на дику. Грізно заворушились мідяні козацькі вусища: — Но-но, не будь такий герой! Як вже-сь не збудував України, то і не збудуєш! Стрий Гнатко, видимо, обдивився, бо зараз перестав оповідати про графське полювання і вже тільки сердито та якби від несхочу раяв вуйні Матроні, щоб купила в нього породисту льоху йоркширської раси... Яка?.. Ну, та яка... Свиня та й уже! З коротким рилом... Ну, то видите... Тепер усім стало моторошно, тільки вуйко Атанас не зважав ні на що і далі скаржився перед кумом Максимом на дохторів, що його «дурх» попороли. — Та й потому, чуєте, положили мене на таку білу ляду, примоцували, як жиди Ісуса Христа, дали ми під ніс якоїсь чемериці, що-м геть чисто пам’ять стратив... Але зараз прийшов до пам’яті й жадібно замуркотів й мляснув піднебінням, бо оце на порозі появився Пилип із дебелим дзбанком пива, з якого перевалювалася молошна піна з таким імпетом, що аж забілила Пилипові вуса і бороду. Хитався той наш Пилип із тим збанятем від одвірка до одвірка, як явір під вітром, а його масні очиці світилися такою екстазою радості, що хлопа достеменно заткало й не був у змозі слова промовити, тільки тицьнув пальцем позад себе, до сіней, та скалив зуби, мовляв — дивіть, хто то йде! А то й справді... Гі! Йой! Хо-хо-хо! А дивіться, хто прийшов! Ну, най хто скаже! Гості! Гості!.. Три реєнти марширувало в хату один за другим: попереду Михайло Співак із Красної Долини, а за ним — Ханасівський із Лип’я. Як три царі з Востока!.. А за ними — ну хто ж би, як не Луць! Адіт, і та манта прилізла... Луць, без якого не обійшовся жоден празник, жодні хрестини, жоден похорон і жодне весілля, церковний провізор, права рука отця декана і третій по Бозі (Бог перший, отець-декан другий, а я третій! — фірман над фірманами, брехлій над брехліями, а що вже до яствія і питія, то невикапаний Луць Заливайко! Ху!.. Заклубилося в хаті, як у муравлищі, булькотало пиво, дзвонило череп’я, розв’язалися язики на всі заставки! Дячки — нічого й казати — були вже добре замаєні, бо обійшли кілька празників, усі три трималися дружньо за підпахи і беготіли невідомо на яку пам’ятку «Явился єси днесь вселенній...» Луць диригував їм батогом. Ого, тепер усе пішло шкереберть! Всі галасували, всі трочили ні в п’ять, ні в десять, а вже найбільше вуйни-стрийни, порозпускали язики, як трилампові радія. Малі дітиська, що послалися в перинах, побудилися та голосили перелякані, мовби їх хто різав, Пилипиха плакала з радості серед хати, а стуманілий Пилип стирчав безрадно з порожнім збанятем і не знав, куди вийти до комори, в той час, коли дяки співали над ним многолітствіє. Але Луць миттю покмітив це трудне положення і вхопив збанок за вухо. — Стрию, де стоїть бочка, в коморі? — Та ти... ти там не трафиш,— циртолився збентежено Пилип. — Що?! — запірився та визвірився Луць від такої зневаги.— Я не трафлю до чвертки з пивом? Ну, люди, подивіться, я не трафлю до чвертки з пивом!.. Стрию, та не робіть мені встиду. А дячків уже волікли за поли, вже саджали на почесному місці під образами, вже вгощували чим хата багата. То оба сторонські — це були реєнти старої дати — мали блискучі, як мушлі, черепи із закрученими над потилицею на біблійний спосіб рештками волосся, видовжені носи цвіли, як малини, та перламутрово мінилися на них окулярища з обвідками з тоненького дротика, за якими кисли заплилі очі, переплетені червоними жилками. З журавлиної шиї висувалося кожному на дишиці адамове яблуко. «Ангел вопіяще» вже ні той, ні той не витягнув, щоб не зірватись на «благородній» і не з’їхати на цілу октаву; оба співали через ніс, а голоси мали загорівчені і дрантиві, як розбиті горшки. Зате тутешній, Михайло,— це був дячок із нової святоюрської школи, хлопиця черствий, як дубовий відземок, недавно жонатий, жвавий, як веретено, з буйним чупером, у вишиванці, а баритон мав такий, як дзвін,— як ревнув, то свічки гасли перед іконостасом! Смішака був, що най ‘го колька сколе, жартун такий, а практикант! — як зачав приповідати, то хоч боки зривай. — Ну, гостоньки! — викрикував за скринею,— наїжтеся, напийтеся, та й ходіть до мене на празник... — Ха-ха-ха! — лящало кругом.— Ади який штудерант! «Наїжтеся, напийтеся...» А щоб тебе сніг спалив!.. І я скажу: ото злодій!.. Хо-хо, Михайло — то голова!.. Вернувся з комори Луць з наточеним, верховатим збанком, перебрав від заголюканого Пилипа обов’язки господаря і дружбив-розливав «експортове», трохи до шкляниць, трохи по скрині, а трохи стрийнам на рукави, а стрийни пищали: «А ти, гунцвоте один, ходиш!.. А бодай-бись скис, та де лиеш?» Старий Гнатко, гикаючи, бо щикавка його напала, підставляв під збанок порожний коряк. — Чуєш ти, третій по Бозі, а твої отець-декан знають, як ти їх цибулиш, коли ділиш спілки?.. — Аво, на маєте! — розкладав руками Луць.— Та певно, що знають. Таже на кожнім соборчику хвалять мене перед усіми єгомостями. Мій Луць, кажуть, то моя права рука. Краде, але добре краде, бреше, але рівно бреше, і за це його люблю!.. — Хо-хо-хо! А бодай тебе хліб обсів!.. Ото плентій... — Ей, що не кажіть, таки добрий наш ксьондз нема що казати. — Та! Добрий, бо йому добре. — І я скажу: ба кому ліпше на світі?.. Котові і попові! — Має з живого, має з мерлого. Хміль вже міцно забив гостям памороки, а іменно вуйнам-стрийнам, які розохотились не як-небудь і наперлись конче співати. Михайло Співак відкашельнув, втягнув дух в атлетичні, гей челюсті ковальської челюсті, груди і затягнув спіжевим баритоном: Дай нам, Боже, в добрий час! Ой, ну-ну, ой, ну-ну... — «Розвеселим родину!» — підхопили гості празниковий гімн «тирольців сходу», аж шибки злементіли, аж Пилипова хата застогнала на дубових законах. Та як зійшло на другу строфу, що «в нас родина вся одна», то одні тягнули по-стародавньому: «ціла наша Русь свята», а другі вже потрапляли на новітній лад: «Україна та свята» і так помотали Русь з Україною, що не могли в’їхати ні вперед, ні назад. Тоді Михайло всіх утихомирив, звівся з лавиці, подзвонив шкляницею до стола і врочисто промовив: — Шановні гості! Нашому панові господареві та й пані господині, та й всьому домові і всім живущим у нім да сотворить Господь многая і благая літа! — «Во здравіє-є, во спасеніє-є-є»! — зарокотіло в хаті з двох десятків хлопських грудей... Запаморочений Пилип тримався жінки, як нурець підводного дзвона, втирав руками сльози щастя і голосно хлипав. А гості не вгавали: Наш Пилип най жиє, Най нам пива додає, Сотвори, Господи, многая літа-а! Потім вуйни і стрийни зачали своєї: Пилося, пилося, по запасці лилося, По запасці моїй, на здоров’я кумі! А вуйки-стрийки своєї: Кришталева чаша, срібная креш, Пити чи не пити, все умреш! А потім: «А хто п’є, тому наливайте, хто не п’є, тому не давайте» — і покотилися пісні коломийкові і жалібні, весільні і похоронні, тропарі й антифони, і «за нас, і за вас», і «бодай ся когут знудив», і «чом, чом, земле моя», «а в тім небі не дають горілки», і «не піду додому, аж рано, аж рано, аж буде день»... Вуйки-стрийки вряди-годи давали собі «раст», щоб переполокати горла, вуйни-стрийни піяли і піяли без кінця, аж позаходилися, аж похрипли. Аж як на скрині осіяло півтеляти в запашній підливі, тоді вже всі вмовкли й запопадливо присілися до снідів. При тому гаморили всі нараз, хоч ніхто нікого не слухав. Дячки сварилися за напіви у болгарських гласах, Михайло казав, що в церкві Юра так співають, а Ханасівський із Лип’я переконував його, що це фальшиво. Чи я тобі не казала, Як я свині заганяла, Нині п’ятий глас! — передражнював їх Луць на превелику втіху вуйнам-стрийнам, що покладалися зі сміху з його перелицьованого «Апостола». «Братіє-є,— читав Луць через ніс,— не ходіте в подертому шматію, бо в подертому шматію нема хуху, ні духу, ні жодної теплоти...» Старий Гнатко, якого далі мордувала щикавка, вихвалював під небеса перед вуйною Матроною раз графа Потоцького, а раз свою породисту льоху йоркширської раси: «Дванадцять штук того року висипала! Як писанки, як родзинки!» Вуйко Атанас далі скаржився перед кумом Максимом на дохторів, що його «дурх» попороли, а кум Максим склонив голову на лаву і спав, як той пень. Двоє сватів у білих полотнянках — оба присадкуваті та опецькуваті — замастилися соусом і, липаючи білками, не могли собі ніяк пригадати, чи цісар Каролько був під Грацом на манебрах чи не був?.. Ні, відай, такой не був!.. Стрий Францішко був. Ая, ая... Гигик!.. На здоров’ячко. А кажуть, що буде война, дайми-нато. Та йдіть!.. Та бігме-ну. А ви звідки знаєте? Бо знаю. Фігу знаєте! Ги-гик!.. Дай Боже здоров’ячко... А я вам кажу, що буде. Не буде! Газета писала. Газета бреше... А відки знаєте, що бреше? Бо знаю. Фігу знаєте! Ги-гик!.. Ой, свату, щось мене притиснуло... Ходім на двір придивитися до коней. Помаленько, свату, помаленько, не стягніть обруса. Кривий Гриць зачервонівся, як прапор на 1 мая, забув, що правується із шурином за півморга гниляка, гатив п’ястуком по скрині і толкував Славкові, що в Росії — рай жити, не вмирати, тільки пани і попи брешуть, що там зле, що там хліба нема. Ге-ге, хліба нема! Чув це світ?! Щоб у Росії хліба не було?.. Славко затискав зуби і демонстративно мовчав, бо уважав за нечесть відповідати людині, яка залила собі хавку. Але лютий був, болючий, очі в нього блищали гнівом, як срібна відзнака в кляпі маринарки: цідив п’яте порцелянове горня кави з праженого ячменю. Тепер вуйки-стрийки щораз то частіше протискалися з-поза скринь, шукали на полиці за своїми шапками, натягали на голови чужі й, тримаючись одвірків, чимчикували надвір подивитися до коней і прохолодитися. У світлиці стало парно, як у лазні, можна було зваритися, піт лився цюркотом зі смажених сонцем облич. Пиво гасило спрагу, але геть замакітрило голови, поплутало язики, як жидам під Вавілонською вежею, але й додавало фантазії. Сипались, мов із рукава соковиті жарти, дотинки і побрехеньки, що трискали барвистими перлинами гумору, який міг викохатися лише на буйній українській землиці, що вигодувала своїми всеблагими грудьми єдиний під сонцем нарід «хлопських фільософів». Але ж та празникова вакханалія ні стільки, що чорного за нігтем, не перебирала мірки, а навпаки — пахла немовби обрядовою повагою та достоїнством, що так і вросло в тіло і кров українського селянина. Так і видно було, що в кожному з тих невчених і простих хліборобів, від якого дише туго весняна млість чорнозему, дьоготь та гребінне полотно — намагається задержатись у слові й ділі, в умі і помишленню якийсь ніде не писаний традиційний церемоніал, переказаний йому з діда-прадіда та залишений в спадщині цілими поколіннями гідного й достойного роду ратаїв. В тому людському стовковищі та розгардіяші Ганнусин жених Петро Пліхівський із Залісся покутував ціле пополуднє, як на муках, і вудився в тім комині духоти, міцних терпких пахощів і духу махорки. Несміливий той велетень весь час сидів, як на терню, і подобав на оленя, що запався до вовчого долу. Все робив якби з мусу: сидів — з мусу, їв з мусу, пив — з мусу, хіхотав, як мерлець до трама,— під час загальної веселості в хаті. Та зате жодна сила не могла його примусити бовкнути до когось бодай слівце, бодай комусь щось притакнути, бодай писнути так або сяк. А втім, мало хто з гостей звертав увагу на того без’язикого й нахмуреного валила. Правда, Марина, далека його тітка, пробувала викресати якусь іскорку життя з цього неотеси і розв’язати йому рот, але Петро відсахнувся з острахом від тої богомільної невісти, мов від сатани. Тож сторчав він у куті під бовдуром, осамітнений та німий, мов мумія, відганявся від мух, дусився в задусі, сорочку мав мокру, мов хлющ, в голові гатило йому сім ступ від гамору і дзенькоту череп’я,— але зі свого кута він не смів би ворухнутися, хоч би його пекли шиною!.. Тільки вряди-годи кидав скоса великими, блакитними очима ні то розпучливо, ні то закохано на красну Ганнусю, коли вона задзвонила намистом і блиснула, як веселка, біля нього. Ганнуся встигала обмінятися з ним палким-палким поглядом, бо запопадлива Пилипиха так муштрувала дочкою то в коморі, то в пекарні, що бідне дівча не мало коли й відсапнути. Аж підвечір, як уже трохи переглотилося, як перейшли дівчата з тацями, що збирали на церкву, як одні гості вже не були в силі далі обідати, а другі пішли ще їсти на інші хати,— тоді Ганнуся десь у кутку мерщій причесалася до розколеного дзеркальця, виложила на чоло «шіму», взула празничні жовті мешти на корках і, несміливо закрадаючись до свого зальотника, шепнула йому на вухо: — Чуєте... А може, підемо на музику? Від такої несподіванки велетень мало не вдавився куснем книша, закашлявся, запчихався, почав шукати попід лаву за кашкетиною, а врешті видушив із себе: — То ходім... — Чекайте трошки, я ще піду і замельдуюся в мамуні. Мамуня були в коморі й завивали в старі газети книші, що їх кожен гість мав дістати під пахву, як піде додому. Татуньо також тут були, склонилися в журбі на чвертку і напівсонно щось слинили, а пиво з піпи замість до збанка текло їм за холяву... Пилипиха торохкотіла, гей скоростріл, й обмовляла любих гостоньків, не залишаючи на них сухої нитки. І навіщо та кривописка стільки бахорів привезла? А та суха дримба напевно схоче лишитися на попразен, я вже її знаю!.. Боженьку милосердний, але ж той Максим пхає в себе і пхає! Десь дна хлоп не має чи що?.. А Матроні не даю книша, бо я для неї не маю... Я печу хліб, як пан-біг приказав, а не якісь пєрніки і торти!.. — Мамуню, я піду трошки на музику подивитися,— просилася Ганнуся. — А йди, йди, або я тебе тримаю? Та й витягни з хати того без’язикого! Страх, людоньки, що то за німак!.. Сяде, надується, гей борсук!.. — Ей, десь ти така! — боронив Пилип свого майбутнього зятя.— Видно, що хлопець статкує... Все ж то господарська дитина! Господарська дитина стояла вже в сінях, м’яла кашкетину у ведмежих лапищах і ждала на Ганнусю, мов на дощ. П’янке й туге повітря маєвого вечора, що в багряній заграві заходу мінилося золотим відтінком, як дорогоцінне питво, вдарило в нього дурманом, аж хлопиця захитався на порозі та нехітьма обняв рукою в’юнкий Ганнусин стан. Зашарілися від того обоє, Ганнуся не дуже-то мудро засміялася, закриваючи низку дрібних зубків вишиваною хусточкою, а широкогрудий Петро протяжно зітхнув і ніяково задивився в облаки. Маєвий день гас запашним смолоскипом, приносив із себе жертву цілоспалення у своїй величній красі. Невговкані ескадри хрущів, розгнуздані у весняній гульні, гуділи серед ласкавої тиші, мов невидимі мотори, й збивали крильцятами білі пелюстки квіту з відцвітаючих садів. На подвір’ї, під останнім рубцем сонця, порпалися в піску дрібні й пухкі, мов базі на вербині, ціпенята. Зеленолисті горіхи, що курилися, мов кадильниці, пахощами весни, розстелювали по сутиках кирею вечірніх тіней. Троянди під вікнами сріблилися першими сльозинами тихих рос. Померкло небо ген у своїй глибині, тільки на сузір’ях, де зустрічалося воно з фіолетом лісу — відгороджував земні низини від небесних вершин темно-рожевий омофор. Двоє молодят ішло поруч себе тихою ходою тісним переулком, що наче темрявний зелений тунелі губився і потопав у траві, хабазях і глухій кропиві. Обабіч вулиці бігли оплітки, плетені з лозини, перетикані щокілька сажнів, замість стовпців, головатими, підчімханими вербами. Ганнуся теребила в пальцях вишивану хусточку і ставила хиткі та непевні кроки у своїх мештиках на корках поміж вибоїни по худоб’ячих ратицях. Вона була лише у вузенькій оксамитній, понашиваній блискучими цяцьками горсетці, тому легко тремтіла від вечірнього холоду і раз у раз незамітно тулилася до боку Петра. При тому щебетала безугавну, як ластів’я; яка вона славна хористка — співає сопраном на хорах, а яка аматорка, нема понад неї!.. Сьогодні ні, сьогодні не виступає в «Невольнику», бо хотіли їй дати ролю в гурті, але вона красно подякувала... Спасибі за ласку, най собі беруть до гурту тих роззяв, що перший раз вилізли на сцену, а вона — стара аматорка!.. Йой, але якого вони мають файного диригента... Єгомосців синок, студент, умгу, називається Ромцьо. Хлопець, як ляльочка, чешеться так-то — на бік, а який веселий, жартівливий!.. Е, а в нас буде це і тамте, а наші поїдуть там і там, а наша читальня — те, а наш кружок — тамте... І раз у раз зводила русяву голівку високо догори — бо де ж такий височенний вигнався,— та з-під довгих смолистих вій посипала Петрові іскристі допитливі бісики, від яких велетень зараз відвертав очі на облаки. Був майже у розпуці, бо не знав, як і що промовити до цієї щебетушки. Він ніде не був записаний, ніде не співав і не виступав, і нікуди не виїздив, хіба за обірником у поле або по дрова до лісу, ну та й до млина з мливом або у п’ятницю на торг. Але вона сама добре знає, що у п’ятницю торг, а як вийде мука, заспа і грис для безрог, то треба везти до млина. Це ж ясне... Ну, а якби їй так натякнути про те, що він дуже любить іти з кіньми на ніч, як там дише медяними пахощами конюшина, і липи цвітуть на цвинтарищі, і повновида плесканка місяця вихиляється з-поза чорного бовдура дзвіниці... або як світанком сліпуче сонце чеканить тобі на добридень чоло, а ти держиш чепиги в жилавих долонях і кладеш скибу за скибою — і чуєш цілунки ранніх рос на устах... і п’янку міць, що б’є з тебе і з тих скиб життєдайних... і дивну якусь радість... ет! Говорила-їхала... Також не мав би що розповісти, та такі небилиці... Ах, як то тяжко дійти з бабою до ладу!.. До конини скорше промовиш, а з бабою гірка година... Дивний був собі хлопець Петро Пліхівський із Залісся, такі тепер уже переводяться, бо для таких не стає місця на землі, не стає повітря, яким вони могли б дихати. Хоча походив з ославленого Залісся, з того осиного гнізда сектанства і сельробівщини, де жирували і штунда, і суботники, і баптисти, де ломили й паскудили придорожні хрести з розп’яттям, а за священиком, як ішов з божими дарами, жбурляли камінням, де здичіння й розперезаність не знали меж,— то оцей хлопець неначеб уродився десь на відлюдному острові, здалека від світа та людей. Він виріс на багацькому хуторі, що так само сторонив від села, як панський двір, був нащадком кметів-багатирів із діда-прадіда, що ніколи не гнулися на панщині і для яких решта односельчан були ізгої, діди, голоп’ятники, паршивці. В його патріархальному роді гордощами й святощами безцінними були тверда руська віра, сліпий послух батькам та їхній волі й глибоко вкорінена любов до прадідівського закону. В його родинній хаті під закуреним сволоком були видовбані заповіти-чесноти, найбільше перестерігані в цьому домі: «Молись, трудись, тверезись!» І його рід ніколи й ніде не осквернив себе й не обезславив прогріхами простолюддя чи то крадіжкою, чи пияцтвом, чи poзбоєм і безбожним життям. Та відколи Петрового діда вивезли мадяри до Талергофу, а Петровому батькові, на превеликий сором і ганьбу, всипали українські вояки двадцять п’ять відливаних за те, що не пустив кінної стежі на гумно квартирувати,— відтоді в роді Пліхівських загніздилася змора непримиримого «кацапства», а слово «українець» стало раз і назавжди тавром прокляття й зненависті, що так і всмокталося, як гадина, в кров і кість цілої родини. І в Петра, в наймолодший наростень його роду, впоєно змалечку цю зненависть, хоча під животворним подихом чародія-часу та крутіжі його бистрих колесниць, вона безнастанно крушіла і топніла, як леди від весняного сонця. Грімкий і стоголосий водоспад нового буйного життя тягнув Петра силоміць на широкі плеса з-поза китайського муру рідного хутора, що тхнув ще тільки духом трупарні. Але й такому чародієві, як час, важко було упоратися та вирізьбити на новий лад цю неотесану і первісну людську брилу, бо на сторожі її скам’янілості стояли непохитно, мов струпішілі фетиші, старі і кошмарні закони батьків... Так! Петро був ще твердий русин! А до того ж він називався не будь-як, а Пліхівський, а ті решта — це самі діди, голоп’ятники і вошивці. Пхе! «Вукраїнці»!.. Ганнуся з притаманним жіночій вдачі віщим даром якби відгадувала все те, що кишіло в челюстях душі цього незугарного великана з хмарним видом, який перевалювався біля неї з боку на бік і смудив хробака з махорки. — Чуєте,— промовила вона з повагою,— а в тім вашім Заліссі-то щось нічого нема людського... Якісь — вісьта-сельроби, гайта-сельроби, суботники, антихристи — йой, як то не файно, як у селі є така дич... Погірдливо скривився і плюнув. — От голоп’ятники! — А чи то правда,— спитала невинненько, що ваш татуньо «кацап»? Насупився, як темна ніч. — Тато такий русин, як і всі... ніякий не «кацап»! Ганнуся розсіяно скубала ріжок хустки. — Та, боженьку, я там не знаю, як у вас, але в нас нема вже жодного русина. Самі українці... Потім соромливо знизила смолисті вії й тихо шепнула: — А як... пристанете до нас, то впишетеся до нашої читальні, правда? — Може ся, і впишу... Вийшли з мрячного льоху зелені й опинилися на многолюдному гамірному гостинці, що вів на громадську толоку, де молодь дотанцьовувала празник. Широкий вигін був обтичений свіжим осиковим плотом, а високо понад ним на тридцятиметровій сосні, облупленій з кори, лопотів на вітрі розвіяний жовто-блакитний прапорець. Оркестра сиділа на збитій з дощок трибуні й видмухувала із себе рештки духу в пузаті мосяжні труби. Хлопці попріли, як миші, пороздягалися до сорочок, порозщіпали ковніри вишиванок і дули, аж їм очі з лоба вилазили... Гоп-а! Або грай, або гроші віддай!... «Соколи» з Лип’я, що виступали сьогодні з вправами вільноруч, та «луговики» з Красної Долини, що були на фестині впорядчиками, завзялися тепер надолужити те, що проґавили за ціле полуднє. З розвіяними гирями і малиновими гарасівками витинали гопака, аж землю рвали під собою, вівкали, кидали головами на всі боки і обертали в міцних руках, гей пір’ячка, дівчат, молодиць і підстрижених панянок. Гоп-а! Ріж, сип, най ся меле! Тепер ми гуляємо! Грай, Матвію, бо то вже останок! Гоп-а!.. Закрутився, заметушився цілий світ божий в шаленій коломийці, стугоніла земленька, іскри сипались з-під чобіт, летіла курява і пил, дзеленькали коралі, вогневицями в безтямі блищали очі, розлеймались бинди, стрічки коси-роси і вишивані рукави. Гоп-а! Як празник, то празникі!.. Посередині площі в мурованім Народнім Домі, обліпленому, як леп мухами, лабатими і крикливими афішами, йшли повною парою приготування до «Невольника». Єгомосців академік Ромко в білій запасці до характеризації, замащеній пудром, як лельник, з перекривленою краваткою, засапаний, задиханий, товкся по площі, мов несповна розуму, і зганяв аматорів, щоб ішли на сцену малюватися. Кляв, як швець, кидав перуками і підкладами, роздер би тепер кожного на кусні, бо ніяк не міг собі дати ради з тим народом!.. Всі запорожці ухарактеризовані, в червоних шароварах і з приліпленими мастіксом вусищами втекли зі сцени і пішли в танець, а дівчат із гурту в п’ятій дії — то навіть кіньми не відірвав би від коломийки. Ромко рвав собі волосся з розпуки і гонив, мов навіжений, із салі на сцену, а зі сцени на салю, то до брами, то до каси, то до оркестри, молив, просив, грозив, вимахував кулаками: «Перестаньте грати, ради Бога! Перестаньте грати! Таж о сьомій годині початок!..» Де ж там! Говори до гори! Його зараз закричали: «Ще один танець, тільки один танець!» І знов: гоп-а, Коломия не помия!.. Ромко затикав вуха пальцями і втікав назад до салі. Господи-боже, що за темний нарід!.. Папуаси, справжні папуаси або ботокуди!.. Тільки застромити перо в чупер і завісити кочільце на ніс!.. І що ти витанцюєш, один з другим? Україну вискакаєш, тумане вісімнадцятий?.. В холодку, під розложистим ясенем при розхитанім столику, сиділи непорушно, як статуї Будди, два лисі виділові в полотняних портеницях і продавали білети. Сині, рожеві і білі. По 10 грошів, по 20 і по 49, але то вже ті «екстра», з самого переду. А дітиська най ідуть задурно. Ая... Най бахор також щось побачить... В набожному скуплені слинили обрубкуваті пальці, листкували бльочки, а дрібняки складали рівненько на окремі купочки. Публіка ще не входила до салі, а колядувала попід вікна на подвір’ї. Поважні дядьки виставили собі на двір лавицю, посідали рядком, звільна обертали в жменях обтріпані газети та оглядали образки і той грубший друк, бо читати вже було трохи затемно. Побіч на пригорбі розсівся бабинець з дітьми в подолках, що ставали дуба і лящали на свисталах, аж вуха боліли. Ґаздиньки, киваючи бородами, приглядалися розтанцьованим парам та згадували своє дівування... Гай-гай, Касуню! Та й ще зелений... Минулося!.. І я скажу... Народець суєтився, марудив, неспокійно, напівтривожно, та, як би ожидаючи чогось, споглядав на облаки, на розгуляну площу, на село, що тонуло в повені садів... Ба! Гм... Та незнатоньки... Всі того страхалися, всі відхрещувалися, але всі сподівалися, що воно нині неминуче, бо який же це був би празник? — Га! А може, нині обійдеться без бійки? — Та дав би Бог. — І я скажу... — Кажуть, в Мехля залісяки п’ють від самого полудня... Вже вікна побили. — Ой, то недобре ворожить!.. Сонце, мов круглий червоний щит, сіло між трьома церковними банями і поволі западалося в глибінь весняного вечора. Холодні тіні виповзли із садків і яруг, сизі мряки застелили загумені. Оркестра врізала ще на кінець січового марша і перестала грати. Музиканти простували крижі і, спотикаючись, гей поломані, злазили з трибуни й витрясали слину з труб. Розтанцьоване сорокате море, як перед невидимим відпливом, ще добру хвилину сторчало непохитно, мов заворожене якимись чародійними флоярами, а потім сколихнулось, зарокотіло і з гамором, сміхами-хіхами та розмовами рухнуло з площі. Га, скінчилася божа хвала!.. Празник, та й по празнику... Та нараз цілий вигін здеревів. Занімів, мов заклятий!.. Там, на скруті гостинця, збився вгору туман куряви, якби надтягла двірська отара, потім тишею вечора потряс «канарей-пташечка», а далі виросла на дорозі з глухим стогоном двох сотень зап’ятків лава парубків із Залісся. Марширували чвірнями, в дрібно мережаних рубашках і блюзами наопашки й перебекереними кашкетами, обличчя у всіх набрезклі й залиті оковитою, в руках товсті палюги. На чолі ватаги вип’явся, гей ялиця, на височінь двох метрів, з ключем від воза в кишені штанів Микита Козій, горлоріз над горлорізами, заведія і чорний дух цілого повіту. І раз, і два! Горе— не біда, Канареєчка жалобно пайоть! Над площею нависла з вечірніми сутінками зловіща тиша. Все живе, що було на вигоні, отетеріло, принишкло, як тихне пташня в гніздах перед надтягаючою тучею. Дітворі, що заклякла в материних подолках, позастрягали в бездумно розкритих ротиках солодкі свистала, музиканти, що злазили з трибуни, застигли з мосяжними трубами на щаблях драбинки, дівчатам терпли коліна, хлопцям мимохіть лізли руки до кишень і за холяви. Розгойдана каруселя заскреготіла ще раз ланцюгами і повисла неповорушно між небом та землею. Кахикнула останній акорд старосвітського вальчика катаринка — і вмовкла. Над великим фестином причаїлася велика гроза... Загін залісян, як хмара сарани, вріс із лиховісною мовчанкою перед входом на площу. Микита Козій відкинув з чола на потилицю розкуйовджену левину гриву і, недбало кабанаючись, з руками в кишенях, рушив перший. — Гей ти!... Вступися з дороги! У хвіртці стояв голова «Лугу» Павлюк, злегка поскрипуючи протезою, бо нога лишилася в дротяних засіках під Пасіками під час атаки на багнети у 18-му році. Його худощаві й смагляві, як у цигана, щоки пополотніли, але не ворухнувся з місця ні на п’ядь. Спокійно схрестив руки на грудях і сказав твердо з притиском: — Не маєш один з другим чого пхатися, бо музика вже не грає. А як хочете подивитися на представлення, то купіть білети. Інакше не пущу! — Що? Не грає музика? А я кажу, що буде грати! — А я кажу, що не буде! — Що-о-о? — заскалив Козій ліве око, закаптурене гидким більмом, і з недобрим усміхом повів значуче тим більмом по своїй орді.— Не буде? — Ні! — А я кажу, що буде! Свиснув французький ключ і лишив Павлюкові на скроні два червоні карби, і то саме на тому місці, де голова «Лугу» носив ще пам’ятку від італійської шрапнелі. В тій же хвилині впав, як куля, між Павлюка й Козія єгомостів Ромко, схвильований до краю, з примірником «Невольника» в руці: — Панове, панове! — лементів.— Бійтеся Бога, не робіть галабурди, бо нам розженуть виставу!.. Панове... Не докінчив, бо здоровий кусень цегли, перед яким він відрухово хотів захиститися «Невольником», в одну мить заткав йому уста... Га! Цього вже було досить... Аж забагато! Впали аж дві іскри до бодні з динамітом — як же ж не мали її рознести в пух і прах? Потекла цюркотом струя крові — як же ж не мали потекти цілі потоки? Гей-га!.. Як празник то празник! Гур-р-ра-а!! Осикову огорожу, хвіртку, браму, поруччя — все те за однісіньким махом якби змело з лиця землі під напором роз’юшеної орди в дрібно мережаних рубашках. Але ж бо й дерев’яна трибуна, що з неї перед часком злізла лугова оркестра, розлетілася вмить розірвана на лати і рубанці дебелими правицями славного парубоцтва з Красної Долини, з Лип’я і Чагарів... Гей-гей! Зачався попразен, спалахнуло пекло, що його жахіть не бачив, може, й старий Данте, бо, відай, не знав хороброго племені русичів, якому ніхто під сонцем не дорівнює в бойовім шалі і завзятті, коли воно стане проти себе, брат на брата, друг на друга!.. Гей-гей, бойка та невговкана душе українська, незбагненна, як дрімучі бори, широка, як степ розлогий, смілива, пишна красна, але нещасна,— якби з’явився Геній, щоб той чорторий неспожитої сили-потуги, яка дише в твоєму ядрі, спожиткував тобі на славу і добро,— то у ваших стіп, сини крицегрудого Руса, покорився б світ! А так... — Ріж, бий, забий!! Кур-р-р... мать! Біснуватий — ні то людський, ні звірячий, ні чортячий рев роздер на клапті гарячої крові ідиллю тихого маєвого вечора. Коли, лати, частоколи із сталевими цвяхами, залізні ломи й гумові буковиці танцювали божевільного аркана й падали громовицями на заюшені лоби, торощили черепи і розсипали білі, гей ріпа, зуби по зеленій мураві... Йой! Ґвалту!.. Ісусе Христе!.. Людоньки, йой, та дитина!.. Дитина-а! Діти верещали з переляку попід небеса, а розлеймані молодиці розпадалися над ними, мов квочки, й самі місили їх босими ногами. Дівчата в попідтиканих спідничках і з розпущеними косами губили хустини, втікали наосліп та завішувалися за димки на паркані; нарід потратив голови в шаленій метушні, дусився, тратувався, перевертав крами з бубликами та менталиками й розніс геть на шматки і касу, і буфет, і будку з фантовою лотереєю. З поблизьких хат вискакували простоволосі ґазди, покидали гостей і празник, відсиляли орчики від дишлів або хапали довбні з дровітні й садили навперейми на площу. Підростки, що гнали худобу з паші, збирали наборзі каменюки й ховаючись за сплітки, лаштувалися до бійки. Ціла Красна Долина миттю змобілізувала увесь свій чоловічий рід від малого до старого з вилами, люшнями і дрюками на святу круціяту проти гостоньків із Залісся... Гей-га! Як празник — то празник!.. «Сватів напоїша» — і по крижах, по крижах... Село клекотіло, мов казан із гарячою смолою, гнівним бойовим шумом. А високо, в померклім блакиті на тридцятьметровій сосні лопотів над тим безголов’ям розвіяний жовто-блакитний стяг... Наших молодят, Петра й Ганнусю, застукала ця ворохобня так, як стояли коло перелазу край гостинця, саме напроти хвіртки, що вела на площу. Отак обоє, мов на лихо, попалися в сам розгар тої содомії. Петро, як пристало гідному парубкові, не дуже тим зворушився: виплював у траву недокурок, підпер плечима чепірнату вербу і з кам’яним спокоєм приглядався бійці. М’язисті й потріскані від вітру уста мав легко розхилені у вибачливій усмішці, блакитні очі широко розплющились і тупо полискували під міцним чотиригранним чолом. Ганнуся ж, як звичайно полохливе бабське насіння, прилипла до Петра, мов кліщ, завісилася йому руками на шию та лебеділа, як чайка: — Йой, чуєте, втікаймо звідси! Втікаймо чимскорше!.. Але втікати не було куди, бо бійка умлівіч перекинулася з площі на гостинець та на придорожні гумна й обійстя. Скрізь бебехали каменюки і тріщали ломані плоти. Гармидер був, як на судний день! Петро бачив, що його односельчани встояти не мають сили, що купами й одинцем дають ногам знати, стрибаючи стрімголов через тини та просмикаючись темними закамарками якнайдальше з поля бою. Гнали з пошарпаними й закривавленими рубашками, погубили перебакерені кашкети і блюзки, і буковиці, і штиблети, скородили землю носами й колінами та в дикій тривозі продиралися навмання крізь терня, хащі й колючі огорожі. Петро дивився на цей ганебний відворот своєї братії байдужно і з глумливою наругою, а тупа усмішка не зникала ні на часок із його кантового обличчя. Пхе!.. А добре їм так, голотяпникам, паршивцям!.. Чого собі наварили, те й мають. А що то його обходить? Він ніколи з ними не дружився, не приставав до їхньої компанії, то й не має чого розпадатися над тим, що тепер вони беруть, як бідний у торбу... Пхе! Най собі голови поломлять! Добре їм так, дрантюхам. А треба їм того було? Самі зачали... Вмовляв у себе всіма силами, що він тут ні при чому, що його людська й парубоцька гідність не надщербиться, коли він не стане з колом у руці в ряди односельчан. Тьфу! Щось такого... Чіпатися до бійки? Нема дурних! Добре, що його ніхто не чіпає... А що його обходить та банда гольтіпак? З ними йому не по дорозі. Йому ж не випадає. Він не хто-будь, а Петро Пліхівський, господарський син!.. Але водночас почув якийсь невимовно прикрий скрегіт у просторій і нескладній машинерії власної душі, щось там на дні підсвідомості цього велетня казало йому рум’яніти перед самим собою болючим серпанком сорому... Боягуз! — гупало йому в грудях, мов у бетонній цямрині, лице пашіло вогнем, краплистий піт зросив кудряву гриву, насунену на широке чоло. Саме пару кроків оподалік два долинянці періщили, аж гуло, якогось залісяка, що не встиг дати драла і попався в матню. Петро глухо застогнав, якби це на його хребет посипалися удари, прикусив порепані губи й рвучко відвернувся набік. Цей, обкладений частоколами, був його побратим із дитячих літ та ще й свояк, оба зжилися ще змалечку разом ліпили бабки з болота, разом пасли гуси, корови... Ах! Добре йому так, голоп’ятникові!.. Най’го навчуть розуму, коли туман!.. Але враз рванувся наперед, мов ужалений, із затиснутими п’ястуками, пуднувши від себе Ганнусю, мов стебелину. Дівча налякано розкрило очі-блаватки й сплеснуло в долоні: — Йой, чуєте, а вам що сталося? Але парубій зараз же схаменувся та взяв себе у карби. Скривився з погордою, плюнув у тернину і терпко та нещиро зареготався: — Ха-ха! Та я нічого... Я тільки так. Мене то нічого не обходить. От голоп’ятники! Ганнуся відчула вмить, що з Петром коїться щось недобре, тож голосно бідкаючись, вхопила його обіруч за полу і силоміць потягла в сад. Волікся за нею слухняно, мов тіло без душі, зломаний, згорблений, понуривши очі в землю, як злодій. О Боже, який сором, яка ганьба!.. Як же ж він міг сам собі нахаркати в лице, як міг споневіряти, змішати з болотом свою честь і совість?! Падлюка ж він, гад, худобина! Ох, розступися ж, сира земле, та прохолонь у свої челюсті такого харцизяку, нікчему!.. Хто ж це видав, хто чував? Так-во втікати, тримаючись бабської спідниці, і лишати на поталу побратима? Та як? Та хто? Він, Петро Пліхівський?.. Строгий хлопський родовий кодекс честі, викарбуваний на тій гудзуватій, але щирій, мов криця, душі — не мав для нього пощади, не мав оправдання. Петрів мозок свердлувало безпощадно веретено свідомості, що він допустився непростимої підлоти, за яку палив його страшний біль і сором перед самим собою, перед цілим світом, а вже найбільше перед цією щебетушкою з русявими косами, що волікла його оце, мов барана, й що приворожила його, нюнькуватого валила, мрійливими смолистими віями. Та лихо не спало, воно лише притаїлося! Не увійшли наші молодята і три стаї від гостинця, як десь з-за перевулка пурхнула чередою кіз громадка розцокотаних, мов сороки, дівчат. — Хі-хі-хі! — сміялася безтурботно одна з другою.— Але ж бо залісяки втікають, аж ногавиці гублять! — Ото герої! — Ха-ха-ха! Ex, необачні цокотухи, викликали ви вовка з ліса!.. Нестерпна мука, їдь і чад, що досі дусилися Петрові в печінках, роз’ятрилися і бухнули полум’ям! Скипіла кров, забагрилися злісно очі під чотиригранним чолом, сп’ялися кулаки в кам’яні довбні. Що? Хто?! Такі сороки глузують з нього в живі очі, що він утікає?.. Ні, не діждете ви цього, щоб він, Петро Пліхівський, губив зі страху ногавиці перед «вукраїнцями» з Красної Долини! Чекайте! Я вам покажу, що залісяки не втікають! Одною рукою отрясся від Ганнусі, другою відчехолив від плота штахетину: — Ні, не тікають! — Ой, лишенько, людоньки, тримайте його! — заголосила Ганнуся.— Петре, Петруню, стій, не лети!.. Не лети, вони тебе заб’ють! Ага!.. Стримайте вихор у полі, стримайте розгуканий гірський водоспад, що рине зі скали в безодню!.. Садив дужими кроками, аж земленька дудоніла. Max, мах, мах! — і вже був на гостинці. Як грім з ясного неба впав між юрбу хлопців із Лип’я і Красної Долини, що дружніми зусиллями прочищували дорогу від заліських недобитків. Трах-тарах! Ойой, ґвалт! Хто це? Що за напасть?!.. Від Петрового одчайдушного і неочікуваного наступу та від страшенних ударів штахети парубки розскочилися хто куди, а кілька опинилося в рові, зметені сюди, мов полова, тим несамовитим вітряком. Та цей переполох не тривав довго. Хлопці покмітили вмить, що мають до діла із самітним одинцем. Гі! Братва! Та він до кого? Та з ким? Тьфу-тьфу!.. Поплювали легіні в жилаві долоні й тісним перстенем окружили роз’юшеного велетня. А бий, сучого сина! Вали!.. Кільканадцять здоровенних п’ястуків, а в них цілий арсенал парубоцької зброї невмолимо завис над Петровою головою, віщуючи йому жахливу загибель. Але Петро в нелюдськім шалі й жадобі боротьби не відчував ні крихти перестраху. Що? Хто? Він, Петро Пліхівський?! Чекайте, паршивці, я вас навчу, я вам покажу, що залісяки не втікають!.. Приперся плечима до рештки поломаного плота і, затиснувши у ведмежих ручищах штахету, молотив на всі боки, вправо й вліво, та клав покотом на гостинець одного парубка за другим. Виглядав страшно! Сорочка на широких косматих грудях розірвалася надвоє, очі метали вогневиці, з рота прискала піна, розбурхана чуприна, змішана з потом, заліпила кантове обличчя. Здавалося, що це з вечірніх облаків, які купалися в пурпурі заходу, ступив на землю одчайдух-борець Кирило Кожум’яка або легендарний Ілля Муромець і став на кривавий герць з кривавою ордою, що облягла його, мов тічня роззявлених сіроманців... Та ні! Це тільки кінчився празник у Красній Долині... І тихо лопотів розвіяний леготом на сосновій щоглі жовто-блакитний прапорець... Петро не довго так воював, не довго... Заки Ганнуся збігла на гостинець, заки, розпихаючи ліктями колесо воюючих, доглянула врешті в тій страхітливій суматосі свого жениха, то він уже подобав ні на жениха, ні на нікого... Когось там ще копали, місили, тратували і гатили чим попало, але той хтось не давав уже й знаку життя... Як празник — то празник! Потім люди зглядалися на Пилипову Ганнусю, як бігла горі селом, ломила рученята й голосила, як за покійником: — Петруню мій, Петруню! В селі було, мов по штурмі. Плоти порозвалювані, поломані ворота, на дорозі в купі пороху валялися побиті горшки, шапки, каменюки й поторощені частоколи. Туча перешуміла, бійка затихла, лише роздзявкана собачня рвалася на припонах і довго ще не могла втихомиритися. Пороздягані гостоньки з рум’янцями на лицях і з похміллям в очах повиходили на подвір’я, на гумна і перелази і з досадою негодували на загонистість молодого покоління само собою промовчуючи те, що колись за молодості вони так само грішили. Опечалені ґаздині лише зводили очі на небо й безрадно кивали головами, мовляв, ото, кумонько, виховали-сьмо собі потіху на старість, гей-гей... А ґазди-батьки були більш непримиренні, рішучі. Сердито спльовували в траву, накивували кулаками головатим вербам та ясеням придорожним і ремствували: — Ото бий таке дрантя собаче і слухай, чи трохи тепле! — Порозпускалося та порозвозилося, що най матка божа боронить! — То, чуєте, по тій войні така дич поробилася. Де ж то перше так було? — Але-во, перше було цілком інакше! — А-а, хлоп все був дурний, буде дурний і здохне дурний. Не досить того, що його і так вся біда б’є, то він ще сам себе тлумить. — Ая!.. Як той казав: хлопа не бий, то хлоп слабий... В Пилипа на подвір’ї вуйки-стрийки поправляли галопом нашийники і відгортали зап’ятками з-перед кінських храп до баламутів недоїджену конюшину. Вуйни-стрийни саджали до полукішків розіспану дітвору. Пилип із Пилипихою вовтузилися поміж розвори, дишлі та довгі хвостища і впихали гостям під пахви клунки з книшами, обвиненими в старі газети. Кривий Гриць вперся і ані руш не хотів прийняти книша. Але-во, за жадні гроші!.. Цілував Пилипиху по руках і белемонив, плентаючи язиком, що чоловік є свиня, а цілий світ — це один бардак, і що пролетаріат мусить вже з тим зробити якийсь порядок!.. Одному сало росте, а другий не має на сіль і гас... Стрий Гнатко в кожусі розвалився на своїм возі, запряженім у пару цуговців, як самий граф Потоцький, і толкував вуйні Матроні, що молодість має своє право, а празник без бійки — то не є жоден празник. Начхати на такий празник! Що то за празник?.. А що там собі трошки юшки спустять, то це не зашкодить. Та що то є? Смійтеся з того! Гей, як я собі нагадаю, як я колись парубочив! Хо-хо!.. Раз зійшлися три святі із неба: Святий Петро, Павло і Іван — Як присілись та й коло горівки, Випили відразу цілий збан! Кришталева чаша, срібная креш... Це пани реєнти під святими образами кінчали празникувати та доціджувати «експортове». А в коморі на міхах торішнього вівса лежала красна, Ганнуся й заливалася гіркими. — Мамуню, та його так збили!.. Гу, гу-у-у! Пилипиха фукалася на дочку, негодувала й тріпала руками по пілках спідниці, мов гуска крилами: — Аво-гей, з пам’яті дівку викинуло, а ти що — не виділа хлопа? А добре йому так, чого там пхався, де не треба? — Мамуню!.. — А я си мислив, що господарська дитина, то й статкує...— кивався меланхолійно Пилип, сидячи почіпки на порожній чвертці. Місяць молодик, нічний джигун-красень викотився на синє плесо з-поза гилявих п’ятсотлітніх лип, що таємним хором правили вечірню на старезнім цвинтарищі. Сонце впало за чорну гать соснового бору і догоряло там тихо, без скарги, наче самітня ватра серед розлогої полонини. Нечутно падали роси на сонні трави, з городців плили п’янкі пахощі м’яти та рум’янку, у хащах на зарінку заходилися в сердешній екстазі трелями кохання солов’ї. Десь на роздоріжжях скрипіли колеса і дзвінко вдаряли кінські копита об каміння на дорозі. Перші зорі вийшли на гулі, закрадаючись соромливо, як дівчина перший раз на музику. І лунало парубоцьке: Ой, місяцю-місяченьку, не світи нікому... Петро ішов з празнику додому. Тою доріжкою поміж шнурочком мовчазних верб, що бігла внизу села, до Залісся. Йшов. Притримувався оплітків і верб довгокосих. Падав. Стогнав, аж земля здригалась. Зводився навколішки, потім на ноги — і йшов далі. Страшний був... Не пізнала б його тепер рідна сестриця, рідна ненька... Не пізнав би ніхто. Не пізнав би його ясний день. А маєва нічка — парубоцька дружка — крила все... Крила, таїла, застеляла темним серпанком, як любка хустинкою, страшні гостинці, що їх ніс Петро з празника додому... А вечірні роси затирали криваві сліди, що їх лишав Петро, дорогою йдучи. Це була несамовита поява — той велетень, закривавлений увесь, що не мав на собі цілого шматка тіла, що валився з ніг, що стогнав, як ранений тур,— а йшов і йшов з празника додому!.. Гей, як празник — то празник! Розступіться, верби, ціла дорога моя!.. Ой, місяцю-місяченьку, не світи нікому... Налякані діти тулилися в мамині спідниці, люди з тривогою втікали з подвір’я до хати, запиралі двері, зачиняли вікна та відхрещувалися від нього, як від опиря... — Страх, людоньки, що за сила! Що за сила!.. — І я скажу: таже камінь того не витримав би, що він дістав. — Таж його так збили!.. Кісточки цілої не має. Голова, як решето... — Вже не жив, вже не дихав, а дивіться — йде! — Йой, Боженьку! Край села, коло броду, заступила празниковому дорогу чета «луговиків» із Красної Долини, що ходила в погоню за залісяками. Тепер верталися хлопці, задихані, вкриті порохами. Поставали й заступили чорним мовчазним колесом Петра. — Втікай з дороги! — крикнув котрийсь. Та Петро, тримаючись поруччя містка, випрямився на весь зріст і видусив з себе зі струєю крові, що бухнула йому з рота: — Ні! Залісяки не втікають!.. Потім, як підрізаний коренастий дуб, звалився навзнак на місток, аж на ньому задудніло, якби спустили домовину до темного гробу. Легіні з Красної Долини схилили голови, виструнились мимоволі «на позір» і так застигли в глибокій тиші. Четар «Лугу» чорнявий Ілько, що мав перевішену руку на хустині — три рази трісла в лікті — приклякнув і нагнувся над Петром. — Ще дихає... Миколо, Гнате, скочте-но по верету, занесемо його додому. Ой, не втішиться ним рідна мама, як його побачить... Тиха ніч вкрила світ. Під містком журчав потік, у шуварах на ставищах співали хором жаби, лящали цвіркуни. Хвилювали здалека левади білим морем божого тіла. Хлопці, що йшли з кіньми на ніч, затягнули довго-довго, протяжливо: Гей-гей, зелена діброво-о-о!.. Скрипіли ручиці між житами, дзвонили підкови, на чотири шляхи роз’їздилися гостоньки з Красної Долини, що яркими віконцями з-поміж верб головатих задивлялися в зоряну маєву ніч. Скінчився празник, ще й празничок, роковий храм, відпуст великий за всі гріхи, празник у Красній Долині! 1937