I

 

Вісім літ крамарював Сень Свистун, колишній скорострільщик, а тепер шістдесятпроцентовий інвалід УГА, в нашій кооперативі.

За той час мінялися голови, мінялися справники і скарбники, мінялися календарці та оголошення на стінах, мінялися товари на їхні ціни, а крамар Сень Свистун все стояв за білою лядою, високий та кремезний, широкий шрам через чоло, в полинялій стрілецькій блюзі. Сень Свистун був старим воякою, за Австрію і за тата Франца Йосифа боровся, в штурмбатальйоні служив, на трьох фронтах воював та дослужився навіть одної зірки, двох медалів і п’ятьох дір у голові.

А як татуньо-цісар умер, а за ним і старенька Австрія розсипалася, мов спорохнявіла діжка, підійшов цугсфірер Петруняк до фрайтра Свистуна, що сидів в окопах серед хижих вертепів італійських гір на люфі свого скоростріла і глодав кусень cтарої підошви, та й каже:

— Ну, Сеню, вже Австрії фертік! До цього часу воювали ми за чуже, тепер треба за своє стати!.. Там, на Україні, наші брати добувають волю, треба йти помагати.

— Гир! — відрубав фрайтер Свистун.— Як іти, то йти! — Схопив недоїдену підошву в кишеню, закинув свою «машину» на плечі — і напрям на Галилею ходом рруш! — почвалав, аж закурилося.

...А в 1919 році, на сам Великдень, як сонце сходило, десятник Сень Свистун лишив свою праву ногу в дротяних засіках в Зубрицькім лісі під Львовом... Додому вернувся калікою. Два киї, завошивлена сорочка і гумова протеза — це були всі його достатки.

Дома вже батька не застав — мадяри повісили, матері не застав, бо давно спочила під березами, з хати — ні сліду не залишилося. Гранат розвалив. Застав лише пусте подвір’я з поламаним тином і садок, зарослий терном та бур’янами. Цілими днями сидів він тут самітний, а сонце гріло його блідоземлисте лице, подіравлену голову і два дубові киї. Та згодом сусіди заопікувалися калікою, приодягли, нагодували, до здоров’я привели. А літа — йшли...

Аж раз, у неділю, кличуть Сенька до громади. Прикульгав він до громадського будинку — а тут народу по береги! За столом — поважніші господарі і колишній четар УГА Гарасим’як між ними... Ов, зніяковів інвалід УГА Сень Свистун, станув біля дверей, випрямив свої потрощені костомахи, здер догори мережане шрапнелем чоло — стоїть хлоп, гей на звіті.

А тут Гарасим’як встає із-за стола й говорить:

— Маємо до тебе діло, Сеню. Ми хочемо заложити в нашому селі кооперативу. Все вже полагоджене, нема в нас тільки крамаря. Чи не згодився б ти в нас крамарювати?

— Так є, голошу слухняно, пане четар! — різким басом зарапортував Сень Свистун і стукнув дубовими киями до долівки.

Усі в регіт, а Сень стоїть, мов не свій. Засоромився, як малий хлопчик, землисте обличчя зашарілося від напливу крові.

— Сеню, це не війна! — каже сміючись Гарасим’як.— В нас у кооперативі всі рівні, всі мають однакові права. А коли я пропоную тобі заняття крамаря, то не говорю це від себе самого, а тільки від імені збору всіх нас тут присутніх... Отже не я, а загальні збори запитують тебе, чи годишся...

— Так є, голошу слух...— почав Сень і замовк. Не знав, сердега, кому тепер слухняно голосити.

 

II

 

Крамарювати — це нелегка штука! Це гірший дідько, як найбільше загороджений відтинок на фронті... Та що! На фронті — то ти пан! Сидиш собі в рові, як у Бога за дверима, та й кропиш з «максима» куди попало. А тут... Обставили чоловіка з усіх сторін скриньками, мішками, бочками, склянками, той репетує давай йому то, а тому то,— ну роби, що хочеш і дій, що хочеш, хоч головою бий до цеї гемонської паки з білою цератою!.. Такі невеселі думи снував інвалід Сень Свистун в перших днях своєї діяльності на полі кооперації. А ще як всадили йому під ніс вагу з тягарцями, а лядовий денник, а книгу довжників, а ключі, а підручну касу, а фактури — то хлописько, як то кажуть, збаранів дочиста! В першій хвилі хотів натягнути шапку на вуха і тікати щосили на одній осиротілій нозі... Та потім поміркувався. Га! Пропав капшук і штири грейцарі, пане десятнику Свистуне! Асентерований раз, нема рекурсу. Каменій тепер за лядою і не рипайся, бо за дезерцію — куля в лоб! Ex, прокляв тоді Сень Свистун і себе, і свою долю горбату, кожне деко, кожну кісточку цукру.

Все йшло йому, як з Петрового дня. Вага десь погубила тягарці, як квочка курята, в лядовій книжці понасмаровував таке, що й сама кооперативна рада не розчовпала б ні крихти, тут переважив, там недоважив, тут недоплатив, там переплатив, тут сіль пішла на землю, там пляшка з оцтом розбилася — біда! Але хоч Сенькова голова була дірява, як решето,— то все-таки його хлопський розум не вспів ще зовсім з неї вивітрити. За тиждень-два ваш Сень уже знюхав письмо носом, як то кажуть, і з грубшого познайомився з новим фахом. Був уже досить ділово образований, бо знав, що фактурою мила завивати не можна, що цукорки з нитками мішати не треба і що баньку з нафтою пхати межи міхи з крупами таки не слід. Набрався рівноваги в руках, став точно важити, добре числити і порядно записувати. Писав поволеньки, зі скупленою увагою, кожне слово починав великою буквою, а прикінці малював товсту точку. А що хлопець був зроду дотепний і балакучий, то скоро всі його полюбили. Умів заговорити і до малого, і до старого, з кожним собі порадив, кожного вдоволив. Бувало, прийде дівчина за голкою — а тут, як на злість, сьогодні не стало. Тоді наш Сень як зачне приговорювати, а жартувати, моргне раз, моргне другий (гарний був, вражий син, хоч з дірявим чолом), то дівчина й не оглянеться, як вертає домів із синькою до білля чи пастою до чобіт.

— Таке то було недавно нещасливе,— говорили ґазди.— Лазить, бувало, за лядою, гей тіло без душі... А тепер — звивається, як цізорик, хоч і каліка, рахувати.

— Ая! Нераз прийдеш два дека купити, то він тобі нагорне з десять, потім з дев’ять надкине, а деко по столі розсипле і таки недоважить... А тепер не встиг чоловік сказати чого треба — вже все приготоване! І чистенько всюди, вага аж світиться — дуже ладно!

— Е, що така куропатива варта! — бурчить якийсь невдоволений.— Наліпив скрізь табличок, гей у бюрі,— ані закурити, ані плюнути по-християнськи, ані носа висякати, шапку скидай, як у церкві, тьфу!

 

III

 

Що-що, але боргувати-не любив Сень страшенно. Це смерть його була! Бувало прийде покупець до склепу: Сень і заговорить до нього привітно, і пожартує, а як зійде мова на «книжку» — наш крамар відразу осовіє. Скривиться, як середа на п’ятницю, тягне ту нещасну книжку з полиці, немов би на тортури його брали за неї... Особливо не міг він терпіти того, як молоді парубки торгували ріжні витребеньки, а потім не віддавали довгу. Таким довжникам він прямо дихати не давав на кожнім кроці.

— О, о, вже йде цей пан, що бере цукорки на кредит! — говорив.— Чи тебе, Ганно, з пам’яті викинуло, що ти хочеш йти заміж за такого дідовода? Він сотика при душі не має!

Деякі взяли собі ці «отченаші» до серця і справді перестали боргувати. Інші, бундючі та ворохоблизі, пробували фукатися,— але Сень лише розведе свої широчезні рамена, грізно насупить густі брови, їж згоїна на чолі набігне кров’ю — зараз кожний замовкне. Всі знали, що Сень Свистун хоч і каліка, та сильний, як ведмідь, і здоровенний міх солі термосить в одній руці, як жид теля.

Прийшов кінець першого року Сеньового крамарювання. Ще далеко до кінцевих загальних зборів пани-директори раз у раз лякали Сеня:

— Буде ж тобі баль, чоловіче. Ми переглядали книги — виходить манко, як бик! Ти знаєш, чим то пахне?

Сторопів неборак, зажурився. Поганенько з нами,— думає. Щоправда, не дуже він там вірив тим книгам, а ще менше панам-директорам, бо ці не раз його в той спосіб «на бас» брали — та все-таки мара його знає? Може, й переборщив дещо... Зблід наш крамар, помарнів, ні сон, ні їжа його не береться, ходить мов не свій від голови до скарбника, від скарбника до книговодця, розпитує, а що там, а як там, а ці, іродові душі, лиш: «Побачиш на зборах!» І підсміхаються таємно. А тут ще, як на біду, люстратора на ревізію принесло! Маєш, бабо, книш! Ну, тепер капут, думає Сень: на самий звук слова ревізія в нього душа завмерла. Але вечором пошкандибав таки під хату голови, де ночував люстратор; тут і побачив крізь вікно Сень свого ворога... Що ж, панок нічого собі, лисий, як коліно, черевце нівроку чималеньке, сидить за скринею, яйце за яйцем лопає і чайок попиває... Гм! Чоловік як чоловік... А рано-вранці суне ревізія до кооперативи. Попереду сам люстратор з течкою і паперами, за ним голова — також з паперами, за ним книговодець — також з паперами... Інвалід УГА Сень Свистун як стій випрямився «на позір», побачивши стілько «саржі». Стоїть, анічичирк.

— А тепер поволі переведено тобі інвентуру,— каже кругленький ревізор.

Почали. Перевертають все догори дном, важуть, рахують, записують, аж Сенькові голова ходором ходить. Руки йому дрожать, коли бере яку річ. Кожну коробку сірників кладе легенько, мов цінність яку велику.

Нарешті скінчили.

— Ой синку! Щось тут ти забагато «відтяжував»... Товару не стає. Круто буде з тобою!..— каже кругленький кооператор і моргає до голови та книговодця.

І всі три потюпали собі на обід... А нашого Сенька наче б куля з «міненверфа» луснула! Ого, попався...

От докрамарювався! І звідкіля це прокляте манко взялося? Я ж ні сотика не змарнував, найменшої речі й пальцем не тикнув... Доленько бідна! Як же я тепер людям на очі покажуся? І чи повірите? Шістдесятпроцентовий інвалід УГА Сень Свистун, колишній скорострільник, що п’ять літ воював безупину, що боровся на трьох фронтах, що був три рази ранений, два полонений, а сім разів присипаний землею, цей відважний цісарський фрайтер, а II Куреня Сталевої сотні Станіславської бригади десятник, що із своїм «максимом» і самого чорта не боявся,— він заплакав тепер, як мала дитина над проклятим манком! Похилився над лядою і великими, як бохонці хліба, п’ястуками втирав заплакане обличчя, а сльози, як горох, капали у відчинену скриньку з цвяхами.

Зараз у неділю скликали загальні збори. Довго міркував Сень, що йому робити... Йти чи не йти?.. А потім рішився.

— Чи я трус або маркірант з запілля? Піду, що буде, то буде!

Взяв новий однострій, стрілецьку шапку, для більшої торжественності навіть протезу нову заложив, бо стара скрипіла, мов рік немащене колесо, і пішов.

Збори саме починалися. Народу — як бджіл в улию. За столом — Управа, Надзірна рада, якісь делегати з міста, та Сень Саистун дивився на все, мов крізь мряку. Він столв біля дверей і ждав страшного суду... Раз у раз хтось читав, хтось балакав, хтось підносив пальці вгору, інший знов роззявив рот та й кивав головою, мов кінь у гарячу днину, та Сень мов не чув того й не бачив. Збудив його з отупіння лункий голос бувшого четаря Гарасим’яка, що гомонів, як архангельська сурма:

—...а крамареві за совісну працю і точне сповнення обов’язків загальні збори складають отсим щиру подяку і похвалу...

Більше не тямив нічого. До нього говорили, простягали руки, та йому бушувала в голові лиш одна думка: «От бісові директори! Надули мене, йолопа, останнього, надули!..»

Аж тоді, як Гарасим’як два чи три рази запитав його, чи годиться крамарювати на другий рік, і інвалід УГА Сень Свистун випрямився «на позір» і різко зарапортував:

— Так є, голошу слухняно, світлі Збори!

 

IV

 

Почалось воно з того, як справником у кооперативі став багатій Собенко. Вибрали його таки зараз в першому році Сенькового крамарювання. Вибрали тому, що наразі кращого годі було знайти. Книговодця й касієра якось скоренько розшукали, а зі справником трудновато приходилося. Воно— річ ясна: книговодцеві зразу нема що книжкувати, касієрові нема що рахувати, а справникові хочби, скажім, сьогодні — запрягай коні, їдь до міста, купуй товар, а воно, гм... кажім, не кажім — все коштує... і кінь, і статок, і день пропав — ба!.. Радять наші оснувателі та й радять, намовляють, заохочують, один одного підштовхують — ніхто не спішиться. Аж тут з передньої лави бурчить Хома Собенко:

— Та я вже був би тим справником, ци як там...

— Що ж, каже — щоби був, то най буде. Ніяково людині відмовляти. Та ж то багач, сорок п’ять морга з долиною, чотири коні, сім коров, усі будинки під бляхою, що багач — то не копиця сіна!

Вибрали.

Хома став справникувати. Зараз другої днини взяв палицю в руки, надув пику і суне до крамниці. Всадився за ляду та й до Сенька:

— Я тут тепер справник, зрозумів? — й луснув себе п’ястуком у груди, аж задудніло.

Сень Свистун, з якого тепер витікав десятий піт над нещасним лядовим дневником, випрямився по-своєму, хоч по правді не знав ще добре, що це слово—«справник» — означає... Та як побачив, що то не хто-будь, а самий Собенко став справником, відразу зміркував, що воно мусить означати якесь начальство, бо ж такий багатир надурно ним би не хвалився. Тим часом «начальство» покрутилося за лядою, нагримало на крамаря, мовляв — «у тій вашій курперативі ніц нема»,— взяло даром пачку паперців для тютюну та й пішло. І хоч як сьогодні сердився пан справник, що в склепі ніц нема, то завтра він не подумав про те, щоби товар спровадити. Аж за тиждень, як намолотив собі фіру пшениці на продаж, тоді «за одним заходом» поїхав до міста. Наперед продав збіжжя, потім заїхав до шинку, кропнув собі п’ять «шнапсів», а тоді — гайда до кооперативної праці. В Боруха купив солі, рижу тощо, дістав три фунти цукру «з боку», у Фішера купив цвяхів, підківок та іншого теремешля, дістав торбу ухналів також «з боку», а в Шварца накупив цукорків, дістав чоколядку, як праник,— і вйо додому. Заїхав до кооперативу.

— Пррру, каштан! Гей, вилази там один з другим, Собенко товар привіз!

— Гарно, гарно. А де ж фактура? — питає голова Павлюк.

— Що-о-о? Фа... фактура? Яка фактура!.. На хоробу вам тяжку фактур? Маєте товар!

— А чому ж ви в Союзі не купували?

— Е, що там Союз. Я сам знаю, де купувати. На то я справник, так чи ні?

— Та добре, добре. Тільки тепер ми не знаємо, чи ви всі гроші видали, чи, може, вам щось лишилося...

— А... або що? Може, гадаєте, що я вам гроші краду?! Я, Собенко? Я свищу на вашу кооперативу, на ваші гроші, на вашого справника і шлюс! — Як вам не в лад, то моє ушановане!.. Страх! Гонор мені великий — справний. Я можу на такий гонор...

Бачить Павлюк, що пан справник п’яненький — дав спокій. Але на другий раз повторилося те саме, на третій — також... І аж тоді, як з повітового Союзу приїхав інструктор, як збештав управу за те, що до Союзу тільки тоді забігає, як треба на кредит узяти, а жидам готівкою платить, Собенко хоч-не-хоч рішився загостити до Союзу. Так що ж? Тут уже «з боку» годі що зарвати!.. Але на яку параду торчить християнинові маківка на шиї? На те, щоби вмів собі зарадити лихій годині. О, справник Собенко знав, як собі порадити! Поїхав раз по товар—десь поділася сіль з мішка, поїхав другий раз — нафта повитікала з бочки, поїхав третій — кава розсипалася... Сень Свистун бачив те все, але мовчав.

Назбиралося в крамниці пару сот яєць.

— Здалося б відставити до Союзу,— натякає Сень.

— Е, на яку мару з такою дурницею по Союзах волочитися,— каже Хома.— Моя, во, стара їде завтра з набілом до міста, то й візьме тих пару покладків...

Свята правда! Хомова стара була в місті.

Навіть тих пару покладків продала. Але грошей за ці покладки ніхто ніколи не побачив. Десь поділися.

Згадали ми про Хомову жінку. Фільософ була баба. Дібралися з паном справником, як дві краплі роси. Прийде вона бувало до кооперативи, нагорне цілий подолок всякого краму та й:

— Запиши там, Сенуню, ая. Старий заплатить, ая...

За тиждень-два крамар тиць Хомі книжку під ніс:

— Пане справник, щось ви тут теє...

— А тобі що, горить? Маєш час, я зі села не втікаю.

А сам всадиться на прилавок, нагорне з передскринка повні жмені грошей і до кишені. Змішає їх зі своїми власними, бо, мовляв, це не собаки не погризуться.

— Як же так? — питає крамар.— Ні денний торг ще не замкнений, ні касієр не знає, скільки було грошей, а ви вже й сховали.

— Но, ти мене не вчи, я знаю, що роблю! Що там касієр?.. Ну, що касієр? Касієр є касієр, а мені треба грошей на товар і шлюс!

Так воно було на перший місяць, так воно було на другий. Вже й по селі почали скрізь говорити, що Хома Собенко щось забагато кооперативу «відтяжує».

Спочатку Сень Свистун, рекрут у кооперативному діловодстві, глядів на ці штудерні маніпуляції і мовчав. Воно ж і начальство якесь, і перший господар в селі — як же тут рекурсувати?.. Та смілива й чесна вдача колишнього вояки не могла стерпіти такого циганства. Раз якось перестрів Сень голову Павлюка та й каже:

— Зле, пане голово! Робіть, що знаєте... Або я тікаю з крамниці, або шукайте іншого справника! — І розповів усе, що знав сам і що чув від людей про справникування Хоми Собенка.

Голова почухався в голову, бо ж воно... гм... справа трохи делікатна... Для більшої відваги та для скріплення важливості хвилини нарядив Павлюк нову шапку, закликав містоголову Коцюбу і оба разом потюпали на «аудієнцію» до Собенка.

Пан справник розвалився саме за скринею і завзято періщив гарячу бульбу, политу шкварками та дудлив раз у раз зі здоровенного горшка квасне молоко. Сопів при тім і стогнав, як на муках.

— Дай Боже добрий вечір.

— Дай Боже здоров’я.

— Чам на обід...

— Просимо й вас.

— Гм... Кхм...— почав Павлюк і закашлявся.— Воно, гм... як то кажуть... щось ви там, пане справник, трохи наборгували в кооперативі.

— Е, та то нічого не є! Смійтеся з того. Тих кілька грошів... Я віддам, у мене не пропаде.

— Це навіть лихий приклад для других, що...

— Аво! Ви мені говорите! Та ж я сам це розумію...

— Друга річ, то... борони Боже! Я вам нічого не закидаю... але ви не повинні брати з ляди грошей перед замкненням торгу.

— Аво! Чи ж я дитина? Та як?!

—...а також на свої власні потреби...

— Гей, люди, чи мені аж тре’ кооперативних грошей! Я маю свої!

— Маєте свої, це правда, але й на чужі у вас апетит несогірший,— перебив нетерпеливий Коцюба.

— Що?! Ви мене злодієм називаєте? Ви виділи? Маєте свідків?! — заверещав Собенко й почервонів, як когутячий гребінь.

— Не треба й свідків! Вже ціле село знає, що ви обкрадаєте кооперативу на всі боки! — крикнув і собі запальний містоголова.

— Я краду? Я краду?! Брешеш, пся кров собача!.. Я знаю, хто вас під’юдив на мене: той мурга поламаний, що сидить у крамниці. Але я його навчу! Я йому покажу! Я йому...— і осатанілий Хома зірвався з лави, хватив палюгу в руки і, як опарений, вилетів з хати.

Це було вечором. В кооперативі зібралося чимало народу, старших і молодших. Дехто купує, дехто балакає — як звичайно в склепі. Коли неждано з лоскотом відчинилися двері, і до середини, як куля, влетів роз’юшений Собенко. Ні з ким не вітається, не здіймає шапки, тільки просто садить до Сенька.

— Ти діду вушивий! Ти кривуло! Ти каліко поломана! Ти мене злодієм називаєш, га? Ти знаєш, хто я є? Я господар, шляк би тебе ясний гримнув, чуєш?! Я тебе до криміналу впакую, та ти так будеш диндати ногами, як твій тато!.. Я тебе навчу!

В крамниці зробилася метушня. Люди повитріщували баньки на таке «вступне слово» пана справника. Здивовано знизують плечима, розпитують одне другого, що за комедія? Крамар Сень Свистун неподвижно стояв за прилавком. Його обличчя було спокійне, кам’яне, тільки сірі очі блистіли, як сталь, а широка згоїна на чолі набігла кров’ю. Він і словечком не обзивався на брудну лайку і прокльони Собенка. Та це ще більше розлютило багача. За сотим «шляком» розмахнувся з усеї сили, і грубезна палюга свиснула над головою Сенька. Але палка не зачепила голови крамаря. Сенько відбив рукою удар і жбурнув палку в кут.

Це, що сталося опісля, годі як слід описати, бо тривало воно всього одну мить. Справник Хома Собенко в дужих руках Сенька під’їхав нечайно аж під стелю, наче б хотів разом з палюгою і комісними ходаками вознестися на небо, потім з розгону луснув собою до дверей, аж ті відскочили, а потім «яко птица пернатая» перелетів через один поріг, через сіни, через другий поріг і голосно хляпнув... де? — зараз скажемо. Кілька кроків від східців, що провадили до сіней, була прокопана широка яма, в якій заряд кооперативи хотів гасити вапно і побілити ним домівку. Саме тепер була дощова пора, тому в ямі було повнісінько мутної води і болота. До цієї ванни причалив Хома Собенко і відразу скупався в ній аж по самий чуб. Всі, хто були в склепі, повибігали надвір. Зразу годі було що запримітити, бо залягла чорна темрява. Аж як блиснуло кілька лямпок, усі побачили мокрого, простоволосого, обмазаного, як дідько, пана справника, що харкав болотом і тарабанився з баюри наверх. Та яскраве світло лямпок вразило його так сильно, що він затріпав руками і знов пірнув по шию в ту силоамську купіль. Кругом залунав голосний регіт.

— Дивіть, дивіть, наш справник поїхав до Канади. Ха-ха-ха!

— Гей, та то не шіфа, ви заблудили, беріть вісьта!

— Тихо, що ти знаєш. Пан справник заживають вапняних купелів, бо їх мама в нецьках добре не викупала.

— Диви, як легенько тримається зверху! Це та «відтяжена» нафта його так підносить...

— Нурка, пане справник, нурка! Та-ак, файно!.. Ще раз!

Крізь юрбу пробивався до калабані Собенків сват Гаврило. Він один рішився рятувати свата від наглої і несподіваної смерті.

— Аво, подуріли люди! Нявца й сина!.. Та чого рипиш один з другим? Бачиш, чоловік топиться. Гей, свату! Свату! А де ж ви там? Не талапайтеся, а вилазіть. Зимувати там не будете. Тьфу!

Щезни, бідо... Давайте руку! Ней — рруп! Добре! Бодай вас, свату, світ не видів. Що ж ви із себе зробили?

Справник Хома Собенко виглядав справді як яке чудо. Вода цюркотіла йому з носа, з очей, з волосся, з бороди; в роті болото, в руках болото, на голові болото, вся одежа заболочена, перемокла. Він дрижав цілим тілом, цокотів зубами і голосно хлипав.

— Свату... То ви? — промовив вкінці хриплим голосом.

— Ба! Таже я.

— Свату! Запрягайте коні і везіть мене до доктора, так, як є... Я того опришка мушу заскаржити, бо він мене хотів замордувати.

— Свату, не плетіть дурниць. Що там...

— Я йому не подарую...

— Свату! А хто зачав?

— Його шляк ясний мусить...

— Гов, чекайте, свату. А хто зачав?

— Я його навчу...

— Аво, здурів хлоп. Я вас питаю, хто зачав?

— Та хто? Та я... Але я йому покажу...

— Ша, свату. Тихо. Ви зачали, значить, ви всьому винні. Ви його спублічили, як остатну собаку, ви йому на фамілію виїхали, ви до нього з друком розігналися, а він вас за те пуднув догори ногами. Так чи ні?

— Я його заскаржу, сучого...

— Ша! Ходім, свату, помаленько додому. Вдома вмиєтеся, скажете, най вам стара зварить гарбати з рум’янком — і під перину. Уважайте, що тепер осінь, запарите собі катар і нащо вам того? А шапка ваша де?

— Я йому того не подарую! Він мене попам’ятає, доки буде жити...

І оба свати під регіт юрби поплентались домів.

Так скінчилося Собенкове начальство в кооперативі. Зараз таки, в найближчу неділю, Надзірна рада подякувала йому за «труд».

 

V

 

Зараз, як берете з цісарського гостинця гейта до села Тернистого, на самім краю побачите мурований будинок. Тутечки, як, може, пам’ятаєте, за добрих часів стояла велика корчма, де люд хрещений цідив горілку, гарнець за чотири шістки. Пізніше тут пан Абрагам Штарк мав «Гандель з товари мєшане і спшедаж піво ве фляшце».

Абрагама Штарка не все звали паном. Колись, може, з півсотні літ тому, як він у драних штанцятах бігав за чередою господаря Дмитра Гусака, його кликали коротко «дурний Абрамко». Згодом, як він з кусником разового хліба і головкою часнику в кишені торгував по селі курми, яйцями чи садовиною, його теж звали «дурний Абрамко». Коли він щоп’ятниці гнав на торг сухобедрі шкапи і такі ж коровиці, йому ніхто інакше не казав, як «дурний Абрамко». Аж коли він одружився з грубезною Лайкою, що мала сто двадцять корон приданого і сто двадцять кілограмів живої ваги, як відчинив собі шиночок, як господар Дмитро Гусак пропив у цім шиночку десять моргів грунту і на старість наймився в нього носити воду, тоді дурний Абрамко став титулуватися пан Абрагам Штарк.

«Кожний жид добрий, але печений»,— кажуть люди... Ми не хочемо цим прийнятим вже звичаєм лаяти зараз Абрамка лихварем, обманцем і видридушником тільки тому, що він вродився жидом. Може, і в його присадкуватій постаті з хитрими очима, рудою борідкою та каблукуватими ногами, крім бажання оцибушити на кожнім кроці свого ближнього для своєї користі, дрімали почуття хочби зближені до чесних і шляхетних? Не знати... Ось згадаймо, приміром, про те, що він п’ять літ даром держав у себе стару каправу Хайку. Стара Хайка, вдова по Шумці-конокраді, якого наймити вбили орчиками в стайні, не мала нічого, крім старенької хатини, та одного дня жахлива пожежа, що знищила півсела, забрала їй і це. А коли жаріючі китиці перекидались на стріху її хатини, вона лазила навколішки по подвір’ї, простягала худі руки і лебеділа-благала Єгову, щоб рятував її останній захист. А як побачила, що Єгова не помагає, стала молитися «по-хлопському»:

— Боженькі, Боженькі! Відверни ту вогонь на мою хати!..

І «хлопський» Бог, не роздумуючи довго над тим, що стара жидівка перекрутила навідворіть одно слово, миттю вислухав її прохання: бухнуло полум’я, і за хвилю з Хайчиної хатини осталися лишень чорні згарища. Тоді-то Абрамко Штарк прийняв її до себе. Еге ж... Наш брат русин часом і рідну неньку з подвір’я вижене, ще й собаками нацькує. А Штарк Абрамко, цей шахрай і скупендряга, п’ять літ піклувався чужою людиною і годував її доти, доки каправої Хайки не прикидали жиди бебехами, доки великий і всесильний Єгова не сказав їй: «Кім, кім, Хайкі! Час тобі покинути землю галилейську. Абрум Штарк не буде тебе вічно напихати гуглями з цибулькою, бо це не є для нього ґешефт!»

Наш Абрамко був людиною із серцем, щоправда з жидівським, та все-таки із серцем. Але для гоїв він ніколи-ніколи не відчиняв цієї комірки свого серця, де були запаковані доброта, щирість і милосердя! Він був свято переконаний, що з гоя на кожнім кроці треба лупити шкіру, тим більше, що гоєва шкіра тверда і мозолиста, то він цього дуже й не почуває, ну, а пожиток бідному жидкові чималенький...

Як на оснувательних зборах ухвалено заложити і кооперативу, Абрамко тільки поскубав руду борідку, поправив сабашівку на лобі й захихотав:

— Ни-ни... Як вони нині ухвалили зробити то кіперативе, то, може, за сто літ воно буде, а може, й ні...

Та зараз другої днини, як почув, що люди вписуються в члени, складають уділи, як побачив, що коваль Антін Сверлик вмуровує залізні грати у вікна, а Павлюк аж двома фірами тягне ріжне приладдя до домівки, призначеної на крамницю, Абрамко хоч-не-хоч мусив згодитися з цим, що кооператива в селі вже так — якби була! Але він не тратив надії.

— Шьойн, шьойн!.. Кіперативе є — кіперативе нема, а Абрум був і Абрум буде.

Наш Абрамко зачислявся ще до цеї передпотопової породи жидів, що завжди ще думає, що хлоп, Іван, здібний тільки до плуга і мотики, а всяка торгівля — це для нього «терра інкогніта». Абрамко мав подекуди в цім напрямку вже деякий досвід. Ось рік тому рішилися такі самі гої-поляки заложити в селі «Кулко». Задумали — зробили. В нас поляків небагато — всього, може, півтора чоловіка, але рух з цим «Кулком» зробили великий: Навезли товару, за тиждень його розхапали, але тому, що ніхто й сотика не дав — «Кулко» котилось всього кілька неділь, а потім поламалося.

Наш Абрамко сподівався, що така доля судилася й кооперативі. Та тут перечислився. Кооперативе кріпшала і поростала пір’ям з кожним днем. Люди, зацікавлені таким новим і нечуваним досі явищем, яким була кооператива, горнулися до неї, як мухи до меду. Одні, свідоміші, з почуття обов’язку і для спільної користі, а менше свідомі зі звичайної цікавості і тому, що так другі роблять. Але і одні і другі поволеньки відцуралися від Абрамка, який ще недавно був паном цілого села. Тоді-то він зрозумів, що кооператива — це його завзятий ворог, що вона підмулює йому грунт під ногами, що вона відбирає йому ґешефт! Тому-то він і рішився на люту боротьбу з кооперативою; на боротьбу скриту, підземну, несовісну і негідну, на яку може рішитися тільки людина, що для неї гріш є усім.

Насамперед став відмовляти людей від кооперативної крамниці:

— Ну, Іван, сьо є? Чули-сте, Хіна б’є Китай?.. Не буде добра на світі!.. А цьому ви до Абрамка не показуєтесь? Я знав ваші тати, ваші мами, господині були, небіжка, ай-вай, такий рік на мене!.. Сьо ви в то куперативе зобачили, ну? Той Сенькі поломаний, або той Шевченкі, що в кожух на стіні? Ну, я собі також такий Шевченкі причіплю. В мене товар сто раз ліпший, під хайрем, що ліпший!

Але це, звичайно, не багато помагало. Тоді Абрамко заграв у другу скрипку. Таємно став робити різні доноси на оснувателїв кооперативи, мовляв, вони політику починають, Україну будують і таке інше. Страшенно він завзявся на ту горстку свідомих одиниць, що дали почин до створення спілки, і тому докладав усіх зусиль, щоби їм переїхати дорогу; бо думав, коли великі риби поприсідають хвости, тоді й цілій кооперативі буде «капуриц».

У великій пригоді в боротьбі з кооперативою стала хитрому жидкові ця погана історія, що трапилася із справником Хомою Собенком. Абрамко зараз розтрубів і роздув її, а лиха слава, що нап’ятнувала захланного багача, тепер лягла на працю людей чесних і совісних. Він, наче труслива собака, поза очі розсівав по селі брехливі чутки, що ціла Управа і Надзірна рада — це злодії, цигани і крутії, що вони тільки замиляють людям очі, а самі крадуть, гей чорні круки!..

Все те, від біди, ще можна було витримати. Але одного дня Абрамко спустив ціну на всякий крам у своєму склепі. Село сколихнулось, мов ліниві морські хвилі, що, зрушені наглим вітром, підіймаються і вдаряють об берег. Цим берегом був «Гандель з товари мєшане і спшедаж піво ве фляшце» пана Абрагама Штарка, який спустив по три сотики на кожнім «кавалку».

Кожного ранку і вечора на перехрестю шляхів, з яких один провадив до кооперативи, а другий до жида, чути було такі балачки:

— Слава Йсу...

— Слава...

— Вже було троха вияснилося і знов хмарами затягає.

— Ая... Годі тої погодоньки дочекатися... Ви куди так?

— Та во, золі тре’ хлопчикові купити. Вишляндав, гунцвот, ходаки по музиках, та й тре’.

— А до кого йдете?

— Гадаєте, я знаю? Ци тут, ци там — сам не знаю...

— Кхм... Кажуть, що Абрамко спустив.

— Та чув я... Хвиля мовчанки.

— Угм... гм... Та воно все одно, ци тут, ци там... Всюди нинька тре’ платити.

— І я так кажу.

— Я ні за тим, ні за тим, але що рихт. Дивіть: жид який, а здогадався і спустив, а свій — то но би шкіру здер... Я ніц, але що рихт...

— Аво! Та й я так.

І пішли цим шляхом, що провадив до Абрамка.

— То ви, Настуню?

— То я, Марисуню.

— Чуєте, померла стара, хай з Богом спочиває!

— Ая, всіх нас то чекає... Ви, може, до склепу?

— Та во, нафти хтіла-м принести...

— Ходім разом, я також возьму си кватирку.

— Та я тут-во...

— Чому? Таж в Абрамка танше!

— Танше, але мій старий, знаєте, якийсь там член.

— Аво, а мій що — не член? Але жид спустив, то тре’ йти до жида.

І пішли тим шляхом, що провадив до Абрамка.

І знов почалися в гандлю пана Абрагама Штарка добрі давні часи.

 

VI

 

Тим часом в кооперативі по кількох місяцях товстих» прийшли місяці «худі». Вельможна пані Криза завітала на її пороги. Сумно й журливо скрипіли двері, коли яка свідома душа заглянула в крамницю, сумно світили голими ребрами порожні полиці, навіть батько Тарас на стіні сумовито спустив додолу довгі вуса, наче промовляв:

— Гей, гей, сини мої, запродані жидові, німоті! На якого ж біса ви мене тут почепили, як самі до Абрамка прете, гей по свячену воду? Так ви мене старого любите й шануєте, трясця вашій матері, га?!

Сумно і пусто стало в кооперативі. Покупця — зі свічкою шукай, товару не стає, готівки нема, а тут прийшла одна рата, друга рата, один вексель, другий вексель — круто, братці, хоч сядь та й плач. Опали руки Управі, поспускала носи Надзірна рада, голова Павлюк стратив голову, одним словом — криза та й годі!

Вже кого як кого, але найбільше боляче вразило це лихоліття крамаря Сенька Свистуна. Наш Сень був тепер не тільки солідним крамарем, але й свідомим кооператором. Він став цікавитися світовим кооперативним рухом та його історією, став читати кооперативні книжки, журнали і газети. І чим більше їх читав, тим більше була в нього жадоба не тільки пізнати, але й поширювати кооперативну ідею. Та тут нараз його мрії та змагання наче стукнулись лобом до одвірка. Він побачив, що ось його односельчани, люди, яких він знав і з якими зжився від малої дитини, замість горнутися до власної кооперації, до цього джерела, що мало стати зародком їх добробуту, вони задля кількох марних сотиків, наче заблукані вівці, лізуть прямо вовкові в зуби.

Сень Свистун спочатку приписував усе те лихо Абрамкові. Бо, мовляв, якби не було його в селі, не було б такого клопоту... І ясно, що наш крамар не надто приязно відносився до пана Абрагама Штарка... Вже й по селі клептали меткі язички, що Сенько Свистун обіцяв Абрамкові пейси обскубати, ноги поламати тощо. Це, очевидно, була така правда, як рак свище, але й цього було досить, щоб трохи налякати таку відважну людину, як Абрамко. З ким, як з ким, але із Сеньком він ніяк не мав охоти задиратися і волів краще погодитися з ним, ніж ворогувати. До цеї цілі послужив йому таки рідний стрий Сенька, Гнат Кишка, хрунь першорядного сорту і політикант на ціле село.

У Гната Кишки були справді великі дипломатичні здібності, і якби був, небіжчик, не переставився на той світ, то, може б, його і вибрали на голову Роз’ємчої Комісії при Союзі народів. Рік перед смертю захотілося старому довершити великого діла: помирити лихву-визиск з кооперацією, або, іншими словами,— пана Абрамка Штарка з крамарем Сеньком Свистуном.

Саме в празник св. Семена, себто в день Сенькових іменин, прийшов великий політик Гнат Кишка до свого братанича на переговори.

— Ти слухай-но...

— Слухаю,— відповів Сень і цмокнув стрийка в руку.

— Чого ти такий дурний?

Остовпів наш крамар, наче той святий Семен, що сорок літ стовпом стояв на однім місці. Хотів щось старому відрубати на таке привітання, але здержався. Відома річ — стрийко!

— Я тебе питаюся, чого ти такий дурний? Чого ти з дня на день каменієш в тій куперативі?

— А чого ви з дня на день каменієте в Абрамка?

— Ти слухай, ти не будь герой з тертої бульби! Я тобі кажу: ти дурний, як ціп, хоч такий великий вукраїнець. Твоя, небоже, Вукраїна вже давно загрязла по коліна. Скажи, мені, хло’, що ти довоювався за тої Вукраїни, га? Знаєш, що? То, що я казати не хочу... Погаратали тобі костомахи, здоров’я відібрали, калікою зробили, а тепер, на сміх, цикають по тих кілька грошів, що навіть на дранку не стає... А самі пани офіцири та інші головачі по кав’ярнях парадують, шницлі їдять, винце попивають і сміються з дурного хлопа. Ой ти, плането безголова! Плюнь раз на ту цілу Вкраїну і куперативу! Нащо тобі то? Ходи-во до мене, я твою нивку засію, будем разом робити, і добре є. Та й Абрамко обіцяв тобі щось теє, як ти теє... Зрозумів?

Ще дотепер ніхто докладно не знає, як покінчилась місія Гната Кишки до Сенька Свистуна. Досить того, що на другий день великий дипломат, підкладаючи на пшеницю, від ранку до вечора проклинав любого братанича, аж слухати було лячно. Навіть по селі ходила чутка, що преславний політик попрощався із Сеньком в той самий спосіб, що справник Хома Собенко того пам’ятного вечора... Але тому, що тоді надворі було сухо, а яма на вапно була вже засипана, то стрийна Гнатиха не мусила обкладати баньками стрийкового хребта... Один тільки Абрамко знав, що посланництво Гната Кишки не принесло йому великої користі. Тому рішився він ще сам попробувати щастя.

Раз якось, в неділю, стрінув Абрамко Сенька на дорозі.

— А, дзінь добри, панє Сьвістун! Як ся маєте, що чувати, ну?.. Може, позволите до мене на гальбу пива? Маю дуже добре пиво, чистий експорт, сам цімис, слово гонору...

— Дякую, я не п’ю.

— Си гіт! Я то хвалю. Я також не п’ю, то шкодить на здоров’я... Панє Сьвістун, панє Сєнькі, чого ви на мене, ну-у, такий ну-у... такий ворог на мене?

— Я не є вашим ворогом,

— Ну-ну, щоби я такий здоровий був... Ви знаєте, я також хочу жити, я маю жінку, маю діти, я такий сам чоловік, як усі...

— Ні, не такий.

— Ну, сьо є? Як ні, чому ні? Сьо значить ні?

— Тому, що ми всі працюємо.

— Ну, ну, ну! А я не працюю?

— Так, але своєю працею використовуєте нас усіх.

— Ну-у, сьо використовую, як використовую, нащо використовую?

— Що використовуєте? Нас, селян. Це я вже вам казав. Як? О, це ви самі добре знаєте, не треба й говорити. А нащо? Спитайте себе самого. Одно вам тільки кажу: ще тоді, як у нас не було кооперативи, як село було темне і безпросвітне — ви могли спокійно кожному по голові їздити. А тепер, як ми почали вчитися, як ми спільними силами здобули собі нашу кооперативну крамницю, то ви тепер зі своїм приватним склепом є для нас закалою... Слухайте, Абрамку! Ви вже тридцять літ маєте свій склеп, правда?

— Ну сьо значить тридцять? Двадцять дев’ять.

— Добре, ви тепер людина маюча. У вас десять моргів поля, своя хата і всі будинки, маєте наскладаний гріш...

— Де я маю гріш, який я маю гріш? Я — дід! Я бідний...

— Менше з тим. На загал — ви людина, обезпечена на будуче. Ваші діти хліба жебрати не будуть. Слухайте, я говорю щиру правду. Як за стільки літ крутійства і визиску хочете зробити в своїм житті для гоїв одне чесне діло, то замкніть свою буду, станьте господарем, як усі, впишіться в члени кооперативу, а тоді...

— Ни-ни-ни! Диви! Ді мішігіне пуриц! На сьо мені такий ґешефт? Я не хочу такий ґешефт? Гирст ду? «Замкніть свою буду...» Ни-ни, нема дурних. Як ви всі такі вчені, так разом тримаєтесь, то чого ціле село тепер летить до мене? Ну? Я нікого мотузком не тягну. Шьойн, шьойн! «Замкни буду...» Замкніть ви свою буду, тьфу, паскідне...

І пан Абрагам Штарк мерщій обернувся і почвалав у свояси, вимахуючи руками та хитаючись, мов качка на каблукуватих ногах. «Мирові» переговори не довели знов до путнього кінця.

 

VII

 

«Як ви так разом тримаєтеся, то чого тепер ціле село летить до мене?» Ці слова раз у раз товклися Сенькові в голові й наче розжареним залізом обливали його мозок.

Вечоріло-сутеніло. Крамар Сень Свистун сидів самітній в своїй хатині, спер в долоні гаряче чоло і важко задумався.

«Так, так, пане Штарк! Кажете, що вам такий ґешефт не по нутру? Що ж, я на це не пораджу... Я так і знав, вірте мені. Я сам тепер сміюся з себе, як я міг вам такі дурниці торочити!.. Вибачте цим разом, але ми таки колись будемо і мусимо триматися... Кажете, що ви нікого мотузком не тягнете? Чудово. Так звольте ж ласкаво пригадати собі, що мотузком звичайно тягнеться худобу, а ми ж якісь люди, рахувати. А коли ми люди, то ми ніколи не можемо допустити до того, щоб найбільш людська установа, себто кооператива, так соромно провалилася. Це ж ясне, правда? І я маю деякі підстави сумніватись, чи ви, пане Штарк, діждете того. Кооператива буде! Чуєте, буде! Про це я вас запевняю. Я, інвалід УГА, крамар Сень Свистун!»

...Неділя. Чудова осіння днина. Зі старенької дерев’яної церковці юрбою висипався народ. Та замість розійтися крутими вуличками домів, люди задержались під церквою на цвинтарі. На величезній кам’яній брилі, під липами, стояв крамар Сень Свистун. В сірім стрілецькім однострою, з відкритим чолом, з палицею в руках.

— Зачекайте, люди!

Заворушилось сорокате людське море, загомоніло.

— Аво, диви, диви! Сенько Свистун видряпався на камінь! А що то буде?

Золоте сонце тихо снувалося на мідяних хрестах і на мідяних людських обличчях. Високі смереки шуміли дрімучими вершками, а зі столітніх лип падало жовте листя на забуті, припалі могили.

— Слухайте, люди!

Море голов мимоволі звернулося в сторону дзвіниці. Може, декому здавалось, що це великий дзвін б’є на тривогу важким мосяжним серцем?

— Перед хвилею в церкві балакав вам єгомосьць одну проповідь. Дехто її слухав, дехто дрімав, а дехто таки добре заснув. Тепер я вам скажу другу проповідь, але її мусить кожний чути! І тому, хто має вуха, хто не оглух і кому не позатикало, нехай слухає!

Тихо, як маком сій.

— Не минуло півроку, як ви заложили в селі кооперативу. Повторяю ще раз: ви її заложили, не хто інший. А тепер я запитаюся вас, нащо ви її заложили? Чи на то, щоб кинути цей уділ, тих кілька марок відчіпного, наробити боргів, а тепер покинути її на встид і посміховисько людське? Отже я вам скажу, що ні. Чуєте?! Ні! Ви заложили її на те, щоб вона була для вас поміччю і порятунком у ваших хлопських злиднях, щоби вона навчила вас спільно жити і спільно працювати, а не жертися вічно, як ті собаки, один з другим! Ви заложили її на те, щоби вона випровадила вас з темноти, щоб ви не були вічно дурними Іванами, яких, хто хоче, той водить за ніс.

— Люди! Подивіться на мене. Повитріщуйте очі і подивіться добре. Хто я такий? Я Сенько Свистунів із села Тернистого, син Юрка Свистуна, якого повісили мадярські гонведи на Софроновій грушці, правда чи ні? Люди! Я не буду до вас по-панськи говорити, бо мене ніхто не вчив. Я родився тут, між вами, тут виростав, тут корови пас, тут їсти хотів, тут гарував від ранку до ночі, як кожний з вас. Тому я говорю до вас просто, але щиро. Не на те, щоби вас отуманити, збаламутити і висміяти, але на те, щоб ви раз на все зрозуміли своїми твердими лобами, що кооператива — це наш рятунок, наше добро, наша сила. Слухайте, люди! Тепер в кооперативі ні собака не гавкне. З виїмком горстки свідомих членів, ціле село опинилося під жидівським порогом. Чому? Тому, що Абрамко боргує, що Абрамко спускає ціну. А я вам кажу, люди, що Абрамко може спускати, бо він не спускає свого, лишень це, що наспускав з вас за півкопи літ! Є тут між вами такі, що пам’ятають, як п’ять-десять років тому він прийшов до села тільки в гребінній сорочці. А нині подивіться: він одній дочці дав дві тисячі долярів віна, синові заложив у місті склеп за три тисячі п’ятсот, він має гроші, має грунт, він багач, як ніхто в селі. А ви як були п’ятдесят літ тому наймитами та робучою худобою на власній землі, такими лишилися й досі. Як тоді, так і тепер, ви риєтесь в цій земельці чорній і світа божого не бачите, ви за кусник межі до горла собі скачете, вила в груди вбиваєте, ви за дурницю десятками літ волочитеся по судах і своєю кервавицею випасаєте чиїсь черева. Люди! Скажіть мені, чому це так? Як довго так буде?! Хто тому винен? Ви самі, чуєте? Ви! Та самітня кооператива, що он стоїть у долині, яку ви покинули, якої ви відреклися, на яку ви наплювали — говорить вам, що ви самі собі винні!

— Люди! Я ж розумію, що значить серед наших злиднів тих нікчемних три сотики, що їх спустив Абрамко. Але я запевняю вас, що ті три сотики не принесуть вам добра ніколи! Абрамко спустив не своє, а ваше! І він.ще спустить, бо знає, що кооператива довго не поживотіє... А коли вона лопне, то він це, що спустив, відіб’є собі на вашій шкірі вдесятеро. Чуєте, вдесятеро!.. Слухайте, люди! Я більше говорити не буду. Тепер говоріть ви! Чи від завтра, від понеділка, ви всі, що тут є, і члени і нечлени, будете купувати в кооперативі чи ні?

Тихо, хоч маком сій.

— Слухайте, люди! Ви мусите мені на це питання відповісти. Так або ні! Інакше я не рушуся з цього місця, щоб я мав закаменіти, як та брила, на якій стою, чуєте?!

Людське море наче зжахнулось. Якась могутня сила била від постаті цього кремезного каліки, з широким кам’яним обличчям, з лискучими очима, що палали, гей огненні смолоскипи. І від того погляду понурились додолу запалі мужицькі обличчя. Не дивлячись на себе, мовчазні кострубаті ґазди один поза другого подавалися назад. Ґаздині в високих очіпках сумно кивали головами і запасками втирали очі. Налякана дітвора з відкритими ротами тулилась матерям до ніг, а старенькі бабусі хрестилися побожно та беззубими устами шамкали отченаші. А глуха, як пень, баба Павлиха аж розхлипалася вголос — так розжалобила її Сенькова проповідь, з якої вона не чула і словечка. Та нараз з цеї сторони, де юрбою стояла молодь, загомоніли змішані, але сильні голоси:

— Будемо!.. Будемо купувати в кооперативі!.. В Сенька, в Сенька!

— Будемо, будемо! Будемо-о! — заворушилось, загуло людське море, аж луна покотилася жовтими садами.— Будемо-о-о!

Грізне й насуплене обличчя крамаря Свистуна прояснилось. Сонячні зайчики радісно затанцювали на його мережанім шрапнелями чолі.

— Люди! Ви сказали слово — кооператива врятована. Я вірю вам! А тепер... поможіть мені злізти з тої каменюки, бо я сам ніяк того не втну...

 

* * *

 

Вісім літ є вже в нас кооператива. Крім того маємо кооперативну цегольню, сметанкову стацію, а тепер кооперативний млин думаємо над річкою покласти. Міцно держиться в нас кооператива... А спитаєте, що її так держить — то вам і мала дитина скаже: Сенькова проповідь!

...На краю села, при дорозі, стоїть мурований будинок, а на нім пощерблена дошка: «Гандель з товари мєшане і спшедаж піво ве фляшце» — Абрагам Штарк... Самого ж Абрагама Штарка вже в селі нема. Почвалав каблукуватими ногами відвідати стареньких Авраама, Ісаака, Якова і всіх богоугодних патріархів.

А його «гандель» стоїть при дорозі — пустий та порожній.

1934