Містер Віллі Морріс, давніше Василь Мороз, з-під Бережан родом, зустрів о п’ятій годині на Четвертому авеню містера Фредра Кетлінга, що його, між іншим, охрестили колись в селі Чеперносові Федьком, а по батькові звали Ковтуном.

До речі буде запримітити, що мр. Віллі Морріс мав ресторан при Вестчестрі-авеню, а мр. Фред Кетлінг був босом у фабриці яринних консерв на 10-му стріті.

Оба джентльмени, як добрі знайомі, ліниво доторкнулися пальцями однакових плескатих солом’яних брилів з однаковими чорними стяжками та гукнули один другому просто в ніс:

— Гуд івнінг!

Потім мр. Морріс крикнув до вуха мр. Кетлінгові, що сьогодні, вночі, мабуть, схоче падати дощ, на що мр. Кетлінг, позіхнувши, відповів, що він вчора програв на Уолл-стріті тисячу п’ятсот доларів. Але заки мр. Морріс встиг повідомити свого земляка, що передучора безробітні витовкли в його ресторані всі вікна, то галаслива й нестримна людська повінь віднесла обох джентльменів на яких двадцять ярдів одного від другого. Та вони оба навіть не старалися реагувати на це в будь-який спосіб: з руками в кишенях, з грубими на палець «кубами» в зубах байдужо, без найменшої фізичної напруги, ждали одну хвилину, поки рухлива людська хвиля не принесла їх назад докупи. Тоді дружніми зусиллями зайняли безпечне місце біля величезної галі автомобілевої фірми й тут, опершись об мосяжне поруччя, з безмежною нудьгою на видовжених обличчях приглядалися морю життя, що заливало Четверту авеню.

По мовчанці мр. Віллі Морріс запримітив мимоходом, що з нагоди неділі здалося б у відповідний спосіб перебути сьогоднішній вечір.

Мр. Фред Кетлінг поміркував, а потім нерадо запропонував від себе одно веселе місце на Бродвею з джез-бендом, неграми і зовсім голісінькими леді.

Мр. Віллі Морріс добув з горішньої кишені камізельки зложений у восьмеро папір. Це була програма Метрополітен-опери на сьогоднішній вечір, в якій стояло, що нині відбуватимуться незвичайно цікаві продукції великого українського хору під проводом містера Кошиця.

Мр. Фред Кетлінг прочитав програму від дошки до дошки, потім добув годинник, що вказував чверть на сему, і сказав коротко:

— Олл райт.

При касі Опери оба джентльмени з великим спокоєм і невідступними «кубами» в зубах видержали цілу навалу штовханців, стараючись по змозі віддавати їх на всі боки. Потім купили два квитки по три долари п’ятдесят центів і зайняли в третьому партері двоє крісел. Мр. Морріс — № 847, а мр. Кетлінг—№ 848.

Праворуч мр. Кетлінга, себто на 849-м кріслі, сидів уже бородатий добродій, що від нього на цілу англійську милю пахло чистокровним ірландцем. Його лице було сіре й зім’яте, мов стара ганчірка, вуха мав позатикані ватою, череп лисий та жовтий, ніс наполовину переломаний і молошну космату бороду, що виростала наче б з підборідка. Можна було сказати, що це типове обличчя простого ірландського рибалки, якби не блискучі біноклі на носі, що надавали цьому добродієві вигляду губернатора або члена Конгресу.

Програма почалася. На сцені при лагідних, ледве чутних звуках оркестри серед чудових декорацій та розкішної зелені позацвітали червоним маком і синіми волошками пишні українські національні одяги. Ці одяги обнімали гордих та струнких хлопців, як дуби, дівчат — красних, веселих, любих, щасливих.

І ось серед величної тиші, що залягала світлу мистецьку святиню метрополії світу, загомоніли великою тугою, затремтіли лункими радощами й ударили глибоким болем серця всього народу колядки Леонтовича.

Добродій з ватою в ухах дотепер ніби не звертав ніякої уваги на все те, що творилося навкруги нього: спокійненько жвакав собі гуму, і хоч на салі не було надто ясно, він завзято студіював величезну плахту «Нью-Йорк геральду». Але як тільки поплили перші акорди пісні, він здивовано підніс голову, глипнув на чудесно розмальовану стелю, потім на долівку, розглянувся навкруги й накінець звернув свої блискучі біноклі у сторону сцени... Кілька секунд він сидів як зачарований, відтак тремтячою рукою зняв біноклі, наче б не довіряв своєму подвійному смислові зору, і назад застромив їх на переломаний ніс. Хвилину знов сидів без ніякого руху, а потім став борзенько виймати вату з вух.

Минали хвилини за хвилинами, плила пісня за піснею. Добродій, що сидів на 849-м кріслі, наче приріс до нього. Блискучі моноклі з’їхали йому на кінчик носа, він перехилився вперед і розкрив рота, забуваючи навіть, що держить у ньому слушний кусень гуми до жвакання.

Дія скінчилася. Велична саля Опери залилася ярким світлом і загула, заклекотіла від рясного, невгамовного граду оплесків.

Мр. Віллі Морріс і мр. Кетлінг також не щадили долонь. Слід запримітити, що оба джентльмени поводилися під час концерту з належною повагою, як годиться родовитим «янкі» й вільним громадянам ЮСА, що заплатили за свої місця по три долари п’ятдесят центів. Та хоч увесь цей час їхні обличчя були звичайно холодні та байдужі, то як замовкли останні акорди пісні, мр. Морріс, не дивлячись на м-ра Кетлінга, втер сльозу з лівого ока, а мр. Кетлінг аж дві сльози з правого ока. Мало того, бо мр. Морріс, забуваючи про свою «родовитість», штовхнув свого сусіда вбік і сказав:

— А що, Федьку, га?!

Ці слова немов збудили з отупіння бородатого добродія на 849-тім кріслі. Він приязно глянув-на обох джентльменів, при чому вони оба могли завважити, що в цього ж добродія поза блискучими біноклями є ще милі, лагідні, майже дитячі очі. Вони могли також завважати, що цей добродій не має краватки, але зате має повитирані лікті й обстріпані рукави. Все те, зрештою, ані не цікавило, ані не дивувало обох джентльменів. Зате більше здивувалися вони, як добродій з 849-го крісла звернувся до містера Кетлінга і ввічливо промовив:

— Сер!

Говорячи це, він, очевидно, жвакав свою гуму, що, зрештою, ані раз не шкодило йому в бесіді. Це гому, що він балакав благословенною англійською мовою, що виходить так само чисто й милозвучно, як чоловік має повний рот і як порожній. Мр. Кетлінг знехотя глипнув на свого сусіда справа.

— Чим можу вас вдоволити, пане?

— Якби ви, сер, були такі добрі й пояснили мені, якою мовою співали перед хвилиною на сцені ці прегарні пісні, то я був би вам невимовне вдячний.

Мр. Кетлінг помовчав менш-більш одну хвилину, а потім сказав:

— Українською.

— Дякую, сер.

За хвилину бородатий ірландець знову звернувся до м-ра Кетлінга:.

— Скажіть мені, сер, будь ласка, чи я помиляюся, припускаючи, що люди, які співають українською мовою, називаються українцями?

— Ні, сер, не помиляєтесь.

— Дякую вам, дуже дякую.

Бородатий добродій на часок задумався, а потім знову глянув на м-ра Кетлінга лагідними дитячими очима.

— Я, напевно, не буду правий, коли скажу, що люди, які звуться українцями, живуть в Індо-Китаю або в Північнім Марокко?

— Так, ви справді не є праві.

— Але ви, напевно, будете тої самої думки, коли я скажу, що край, в якому живуть ці люди, не є ані англійською, ані французькою колонією, бо всі ці землі я знаю, як свою кишеню...

— Справедливо, сер.

— А коли я скажу, що ця країна лежить в Європі, то ви мене просто можете висміяти?

— Ні, сер, навпаки, ця країна справді лежить в Європі.

— Це дивне, дуже дивне... Але якби ви мені назвали деякі головніші міста і пристані цієї країни, то я не знав би, як дякувати вам за це... 

Мр. Кетлінг зам’явся.

— Міста, сер?.. Ну, звичайно, є такі міста... Приміром, Золочів, Тернопіль, Перемишляни, ну й інші, сер...

— Єс, дякую вам, дуже дякую.

Мр. Віллі Морріс із скупленням слухав балачки м-ра Кетлінга з бородатим ірландцем, а коли вони оба щасливо її скінчили, він запропонував землякові помінятись місцями. Його також скортіло побалакати з людиною, що так справно жвакала гуму і якій так припала до серця українська пісня.

Ірландець так само приязно і ввічливо глянув на нового сусіда.

— Ви, сер, хіба не заперечите, коли я скажу, що нинішній концерт почався прекрасно?

Мр. Морріс поважно хитнув видовженим лобом.

— Так, сер, я не заперечу. Навпаки; я навіть додам, що наші українські пісні є, можна сказати, найкращими в світі.

Добродій на 849-м кріслі майже здивувався.

— Невже, сер, ви цим хочете сказати, що ви українець?

— Справді так, ви вгадали. І я, і мій товариш, що ви з ним перед хвилиною говорили... Я додумуюся, що крім нас двох є ще тут, на салі, багато людей, що мають честь звати себе українцями.

Бородатий добродій недовіряв:

— Цікаве, дуже цікаве... Так ви, джентльмени, українці... А... чому ж ви тепер не на сцені?

Мр. Віллі Морріс задумався більш-менш на дві хвилини, а потім відповів:

— Якби всі українці, яких після останньої статистики буде біля 45 мільйонів, хотіли приміститися на сцені Опери, то я маю деякі підстави сумніватися, чи це взагалі було б можливе...

Бородатий ірландець рішив, мабуть, що тепер слід йому довше призадуматись... А мр. Віллі Морріс, що був активним членом «Об’єднання» й щирим патріотом, розпочав так звану пропаганду між чужинцями.

Почав від найдогіднішої позиції, себто від безчисленних мільйонів.

— Так, сер, український народ великий, один з найбільших у світі. Він начисляє, сер, кругло 45 мільйонів, як не більше. Він має свою славну історію, свою, що так скажу, культуру, олл райт, культуру, літературу і таке інше. Україна — це край один з найбільших в Європі. Я не маю під рукою мапи, на превеликий жаль... В кожному разі це країна величезна, за це ручу вам словом честі.

Бородатий добродій мовчки слухав м-ра Морріса, а його лагідні дитячі очі ставали чимраз більше сумними. Далі він журливо склонив голову на груди:

— Даруйте, джентльмени, але мені так соромно, ви навіть не в силі уявити собі, як мені соромно, що я досі нічого не відав про ваш великий та могутній народ. Простіть, але я людина проста, робуча і, що так скажу, тільки згрубша отесана. Ціле своє нужденне життя, яке добіжить скоро до семої десятки, я тільки волочився світами. Скільки разів я об’їхав нашу землю, що, як сказав мені один вчений німець, є кругла, мов голландський сир, того моя притуплена пам’ять вже не збагне, чому я, зрештою, не дивуюсь... І я був свято переконаний, що я, джентльмени, пізнав уже весь світ, усі закамарки, всі раси і народи. Та, як бачите, я грубо помилився. Мало бракувало, і я був би попрощав навіки нашу гарну землицю, не додумуючись навіть, що на ній множаться люди, які так чудово співають. Господи!.. Сорок п’ять мільйонів!.. Я уявляю собі, якби так всі українці зібралися, приміром, на Сахарі й заспівали разом ту пісню з дзвонами... Святий Патрику! Ви не заперечите, джентльмени, що це був би концерт, якого ще світ не бачив!

Мр. Віллі Морріс поважно хитнув головою.

— Так, сер, зовсім правильно. Це був би справді небуденний концерт.

— І тому саме я не можу простити собі свого неуцтва. Ні, не можу! —бідкався бородатий добродій.

— Я думаю, сер, що можете. Перед вами, міркую, ще не одна десятка літ, ви ще багато можете побачити й почути. Я навіть виправдую вас дещо, бо наш нарід під теперішню хвилину недержавний і про нього в світі аж надто не балакають...

Бородатий ірландець став борзенько добувати вату з вуха.

— Даруйте, сер, що ви сказали? Мр. Віллі Морріс понурив очі додолу.

— Так, сер, тепер, по черзі, треба нам засоромитись. Єс!.. Ми народ недержавний. Наша рідна країна простора та багата, медом-молоком текуча, але це молоко і той мед п’ють і лижуть любезні сусіди. А ми, українці, мусимо покидати рідний край і товктися по ваших майнах, рити туннелі в Аргентині й корчувати бразілійські праліси. Така наша доля горбата вже кілька соток літ!..

...Померкли світла, розкрилась завіса й на сцені Метрополітен-опери знову залунала українська пісня.

А бородатий ірландець на 849-м кріслі, слухаючи, міркував собі у лисім лобі:

«Чому такий співучий, красний, великий, сорокп’ятьмільйонний народ має ще один поганий прикметник: недержавний?..»

1934