Після чаю хазяїн витяг з шухляди в столі карти й став прохать артистів пограти. В матушки аж у душі похололо.

«І де ж то класти їх спать? І що стелити їм, коли в покоях і так повно гостей, неначе напхано!» —думала вона, перемиваючи посуд.

Але як не намагавсь отець Зіновій, артисти одмагались, бо самі добре знали, що їм нема де ночувать. Та й найнятий візник хапавсь і не згоджувався ночувать. Як тільки місяць підбився вгору, вище од лісу, артисти попрощались і виїхали з двора.

— А що, отче Зіновію, — промовила Ольга Павлівна нишком до чоловіка, — заходжуйся лишень швидше коло школи. До наших гостей, певно, наїжджатимуть гості щодня. В нас в покоях гармидер, безладдя. Наші гостоньки сплять сливе до півдня, а лягають опівночі. Ми не висипаємось, наймички недосипають ночів і вже ремствують. Переводьмо швидше їх на нову господу й на їх хліб: нехай їх гості їздять до їх, а не до нас. Ти ж знаєш, що тут поблизу в околиці аж вісім оперних артистів, ще й капельмейстер петербурзької опери прибув оце до брата з жінкою. Як сунуться усі з одвідинами до нас, та ще саме в жнива, то я збожеволію од клопоту. Ще, може, й петербурзька капельмейстерша задумає завітать до нас з одвідинами. Та ще, надісь, і професор петербурзької консерваторії приїде на вакації додому в Канівщину. Я не знаю, як і вітать тих професорів, бо зроду й не бачила їх. Може, воно щось таке завбільшки, як будлі-який князь або граф, чи що.

— Зате ж мені весело. Ото шкода, що Завіновський та Чернявський поїхали! Був би оце в карти пограв всмак. Саме підхожа партія, — говорив отець Зіновій.

— І добре зробили, що догадались та поїхали. Тобі тільки б бавиться з ними та верещать. А на мене спадає усей клопіт і в покоях, і в пекарні. В мене вже голова ходором ходе, а ти собі походжаєш та гукаєш пісень з ранку до півночі. Он жнива вже починаються: сьогодні вже приходили настоятелі на жито та на пшеницю, щоб жати за сніп.

— Може, ти й правду кажеш. Настоятелів на жито вже не приймай: я вже згодив на жито женців. Завтра сам покличу майстрів до школи, бо волосний длятиметься й одкладатиме, хто його зна й доки, —говорив отець Зіновій.

Другого дня зрання він послав наймита з возом привезти піску та глини, сам пішов до майстрів, покликав мурівщика й ушивальника. Мазальниць напитали поблизу. Артист щедро заплатив майстрам з своєї кишені. Майстрі кинулись і за один день очепурили школу. Молодиці насилу обмили багно на підлозі, не митій рік: і піском шарували, і ножами шкребли, доки дошкреблись до дерева. Через день Флегонт Петрович з жінкою розпакували свої завиніння, щоб розташуваться в школі з своїми манатками.

Матушка познаходила свої цицові білі завіси од вікон і почепляла їх на вікна в школі. Парти повиносили трохи в сіни, трохи в повітку. В меншому покої Софія Леонівна поставила двоє ліжок. Більший клас став замість світлиці. Машу притулили в пекарні, де взимку жив вчитель, котрий виїхав на літо кудись до батька. Ольга Павлівна понадавала доволі усякого посуду і до печі, і для мочіння та прання плаття, і до всього. Левко таки багато допоміг в роботі коло вбирання покоїв. Старі зчорнілі образи, давно перенесені в школу з старої церкви, перемили й повішали в світлиці. Великий старий зчорнілий бозна-колишній образ Ноя й трьох синів теж обмили. Левко витер його цибулею, — образ пояснішав, і дуже давнє гарне малювання європейсько-польської школи виступило ясно й виразно. Образ був здоровецький, постаті були намальовані сливе на людський зріст. Ной, підвівши очі вгору, благословляв своїх синів, Сима й Афета, котрі поставали навколішки й понахиляли голови. У Ноя борода була намальована така здорова та широка, неначе маляр причепив йому до лиця сніп вівса. В Сима й Афета бороди теліпались такі завбільшки, як куделі білої вовни. Ці сини з білими куделями неначе присіли перед Ноєм і щулились; а середущий Хам гордовито стовбичив осторонь, намальований окреме, мов якийсь стоян, і був намальований з чорними кучерями, з короткою, ніби паничівською кучерявою борідкою. Батько й два сини були білі на виду, з малиновими устами, а Хам стояв чорний, неначе циган, і витріщав здорові очі кудись в далеч, набік, ще й держав у руці якусь патерицю, ніби циган файду. Ной стояв, ніби закутаний в синє простирядло. Сим і Афет неначе понапинались рожевими ряднами, а Хам напнув якесь обчикане вузьке червоне убрання й стояв, мов циганський джиґун з файдою в руках. Над головою в Ноя видно було напис великими церковними буквами: «Святый и праведный Ное». Цього Ноя почепили на стіні проти вікон.

Левко й Флегонт почепляли в двох кутках школи вершки з стародавнього іконостаса з старої церкви з різаними прозорими колонками з виноградного листу й синіми китяхами ягод, а на покуті почепляли рядками старі зчорнілі образи. Матушка почепляла пустовітівські та кролевецькі рушники на кіотах в двох кутках. Софія Леонівна понавозила картатих плахот, позавішувала ними деякі вікна й порозстеляла замість килимків: вона любила пістряві та квітчасті перські матерії.

Школа побілішала, покращала й повеселішала, але дуже скидалась на якийсь церковний музей або церковне «древнехранилище», повне усяких стародавніх образів та збляклих парчевих тканок. На стінах в школі нігде не було видно ні географічних карт, ні глобуса; нігде не було ані однієї книжечки. Тільки дешевий стінний годинник теліпавсь на стіні з однією гирею та стримів на шафі один здоровий старосвітський плисковатий каламар з уткнутим пером. І це стародавнє знаряддя так само неначе було дано в музей якимсь давнім парохом ще за часів панування Польщі на Україні, бо ці місця зараз на південь од Василькова ще так недавно належались до Польщі. Каламар був такий завбільшки, як ті тикви-гарбузи, що теліпаються в прочан коло пояса з водою в дорозі до Києва.

Переноситься зараз в школу не схотіли: підлога була мокра як хлющ. Од підлоги парував якийсь важкий дух, наче сморід. В школі тхнуло ніби кізяками та загородою, бо хлопці наносили на підошвах кізяків, що всисались в дошки цілий рік. Поодчиняли усі не позабивані вікна, поодчиняли настіж усі двері. Маша, як городянка, аж носом крутила, походжаючи по пекарні. Постановили переноситись другого дня вранці, і усі гуртом вернулись через город додому.

Тільки що вони увійшли з току на подвір'я, в одчинені ворота в'їхав мужицький кінський віз. Сусіда Грицько ньокав на коні. На простому возі, на соломі, сидів білявий пан. Коло його сидів маленький хлопчик, схожий на його, а в ногах стриміла здорова вловча клаповуха собака з здоровими каштановими вухами. А коло собаки стояли чималі картини, притулені збоку, завинуті в простирядло. Коло пана збоку лежала віолончель, так само завинута в парусиновий мішок.

— Що це таке до нас їде? Чи якийсь подорожній чех-музика з бандурою, чи що? — сказав отець Зіновій.

— От і добре! Матимемо обід з музиками, — обізвався артист. — Це якийсь музика, певно, сурганиться в Київ, мабуть, в літній садовий оркестр.

— Але що ж то в його за плисковата коробка стоїть, притулена до полудрабка? — сказала Софія Леонівна.

— Мабуть, якісь цимбали або жінчина арфа. Певно, і його жінка трундикає на цимбалах в оркестрі. А може, — сказав отець Зіновій — і не встиг скінчить, бо всі впізнали, хто приїхав.

— Чи це ти, Льоню! — гукнула до його здалеки матушка.

— А хіба ж ти мене не впізнала? Це ж я приїхав на гастролі в ваші Микитяни і до тебе, сестро, в гості, і до школи на дачу до артиста, — гукнув з воза Леонід Семенович Лагодзінський низовим хрипким басом.

— Ти напнув відлогою голову так, що тільки твого носа видно, а я тебе й не впізнала здалеки, — сказала матушка.

— Го-го-го! Здорові були, Леоніде Семеновичу! Де це ви доп'яли таку фараонову колісницю? — гукнув весело отець Зіновій.

— В містечку. Зате ж фараонова колісниця не дорога. Можна нею хоч сорок рік катать по степах аравійських слідком за Мойсеєм. Не дорого коштувало б і сорокалітнє тиняння по пустині, — говорив повагом Леонід Семенович. ставши на ввесь високий зріст на возі в широкому дорожньому парусиновому пальті з гострим узирем відлоги на голові, неначе він напнув на голову ворочок для сира. Він в цьому убранні скидався на ченців XI віку, яких малюють на образах.

— Що ж то в вас коло козел? Чи гусла, чи цимбали? — спитав отець Зіновій, охочий до жартів.

— Та то ж я привіз тобі, Олю, дві картини. Адже ж ти колись просила мене намалювать тобі дві картини, — обізвався гість повагом.

— Aгa! Пам'ятаю. Спасибі. Та оце такі здорові картини намалював для мене?

— Атож! Щоб було що принаймні чеплять на стіни. Я не люблю малювать дріб'язку.

Гість зліз поволі з високого воза й плигнув додолу, держачись за налюшник та кінчик стягела в полудрабку. Він зсунув відлогу й почав щільно та міцно цілуваться передніше од усіх з сестрою, а далі з усіма.

— Чи це ти, Флегонте Петровичу, ще не на дачі в себе? не в школі? — спитав гість.

— Та там такий сморід, що аж у носі круте, — сказала Софія Леонівна й теж цмокнула його в щоку.

— А я оце думав побуть трохи в Олі, трохи в вас на дачі, доки будень, а в суботу чкурнуть до батька, бо я одпросився на два тижні до рідні, — говорив гість.

— То й побудеш і в нас на дачі. Ми, надісь, завтра й переберемось, як школа трохи висмердиться, — сказав Флегонт Петрович і зняв хлопчика з воза, поцілував і поставив долі.

Собака плигнула з воза сама. Отець Зіновій взяв у руки віолончель та картини, і всі гуртом пішли в покої. З покоїв вискочив артистів сетер і наче з дива витріщив очі на привезену собаку: де ти, мов, взялась така гарна та пишна в оцій глушині?

Прихожа зашуміла од натовпу. Господиня була рада братовому приїзду, бо брат був веселий, розважав її в сільській глушині, ще й привіз чудову прикрасу на стіни. Увійшли в покої, трохи побалакали й пожартували. Господиня зараз запросила усіх в столову на обід, бо знала, що брат здороживсь і, певно, в його й ріски в роті не було од раннього ранку. Вона знала, що цей артист був, як птиця небесна, що він ніколи не бере з собою поживку в дорогу; знала, що в його зайві гроші неначе муляли йому в кишені. І справді, щоб збутись цього клопоту, він завжди накликав до себе в гості півчих з урядовців, пив з ними в товаристві чай, ставив їм могоричі й гайнував зайві гроші до решти. Артист любив веселе товариство, любив до глупої ночі сидіть з гістьми, випивати по чарці й щось теревенить або когось приставлять та передражнювати. Він трохи скинувсь на старосвітську людину.

Леонід Семенович встав і попростував до столової. Високий на зріст, рівний станом, з чималими темно-сірими очима, з куделею русого цупкого, як дріт, волосся на голові, що спадало хвилями аж на плечі, він черкнувся об одвірок низеньких дверей тією дротяною куделею і зараз втирив очі в графин з горілочкою. Отець Зіновій знав за його смак і почастував здоровецькою чаркою. Другу чарку патлатий артист налив вже сам і вкинув її в рот, ще й збляклі повні губи навіщось всмоктав у рот.

— Олю, серце, чи нема пак у тебе свіжого сала, та ще й почеревини, щоб закусить? Люблю сало, як циган. Нема смачнішого заїдку після горілки, як сало.

— Є, є! Де вже пак, щоб на селі не було сала. Вже що-що, а сало є. Адже ж я тобі колись слала в Петербург по пошті шматки свіжої почеревини, — сказала Ольга Павлівна, і пішла до шафи, та й поставила на стіл полумисок з четвертинами свіжого сала.

— От і спасибі тобі! Чудове сало! От покушай, Флегонте! Пам'ятаєш, як ми було принесемо з пошти оцю запорозьку харч та ради сала зараз смикнемо по чарці та й закусюємо? Без сала я б пропав в Петербурзі, — говорив з повагом низовим басом Леонід Семенович.

Флегонт Петрович не осміхнувсь, а якось розтяг свої рожеві повненькі уста, гарні, як у панни, і собі простяг руку до сала.

Леонід Семенович не був зроду дуже простий, та в столиці трудно було й спроститься. Але він любив удавать з себе людину просту, навіть старосвітську, любив удавать давнього запорожця або поважного селянина і завсігди говорив українською мовою. Але часом в цій простоті трохи переборщував. Усяких салонових церемоній та панькання він не любив і вважав на їх, як на панські вигадки та витребеньки. Загалом сказать, він неначе приставлявся простою людиною, неначе грав роль селянина повсякчас і в себе вдома, і в гостях. Він мав великий потяг до співів та мальовництва, покинув науку всемінарії вже в вищому класі, поїхав в Петербург і записавсь у консерваторію. В вольні дні він ходив в мальовничу школу, що при Академії художеств, і потроху вчивсь малювать. Ще змалку він не любив книжок, але зате сливе цілі довгі дні влітку сидів за мольбертом, змальовував скелисті береги по Росі та чудові поетичні закуточки з надзвичайною для хлопця терпеливістю. Бувши в консерваторії, він вибрав собі віолончель, бо в консерваторії, окрім співів, кожний студент повинен ще потроху вчиться грати на будлі-якому інструменті. Леонід Семенович вибрав собі віолончель, як інструмент незавальний, щоб можна було брать з собою на село, приїжджаючи в Канівщину до батька на вакації.

Але на його безталання, після виходу з консерваторії в його збавився голос: став трохи хрипкий та сипкий. В оперні солісти він вже не годивсь і спочатку мусив стати за хориста. Плата була мала, а роботи й тяганини було багацько. Він напитав собі місце регента та вчителя співу в одному місті під Москвою, але незабаром посварився з соборним протопопом і з директором, перейшов у друге місто, а далі в третє. Його скрізь знали як непомирливого та упертого чоловіка, а начальство не любило його за те, що він оступався за малих півчих, котрих погано харчували соборні економи. Через це він скрізь заводився й гризся з протопопами. Він корився гімназіальним директорам доти, доки вони поводились з ним, як з рівнею. Але як тільки начальники поводились з ним, як з залежним од їх слугою, він заводився з ними, сваривсь і зараз забирав свої манатки та й тікав на інше місце.

В той час він служив за регента в Києві в архієрейському хорі і в двох гімназіях за вчителя співу. В останній рік його вчення в консерваторії Флегонт Петрович прибув до Петербурга й записався в консерваторію. Земляки поєднались, побратались на чужій чужині й стали великими приятелями, а згодом вони стали ще й сватами.

— Одже ти, Льоню, нічого не писав нам за свою жінку. Чи вернулась пак вона з Петербурга, чи й досі там байдикує? — спитала матушка в брата.

— Ще б пак писав за таку Мелегерію Султанівну! Чи варто ж за неї писати? Дав їй опрічний пашпорт, та й нехай собі тиняється по столицях, коли пішла в світи. Цур їй, пек їй!

— Невже ти таки наваживсь розійтись з нею? — спитала сестра з спочуванням до братового горя.

— Атож! Як же я житиму вкупі з нею, коли вона сливе щовечора прибирається, прилизується й ходе на плебейські бали в Царський сад, в Шато. А з балів вертається в третій годині, ще й якісь кавалери завжди приводять її додому. В останній раз, як вона чепурилась перед дзеркалом, дитина прибігла та й припала їй до колін. А вона як пхнула хлопця, то він покотився, як цуценя, і об стіну вдаривсь. Не прийму я її. Та й вона, надісь, не схоче вертаться до мене, бо в столицях веселіше й догідніше життя для такої особи, — сказав він з осміхом.

Леонід Семенович оповідав за це своє горе з смішками й жартами. Це була його звичка. За все, навіть за свою жінку, за своє лихо, він говорив з жартами, хоч під тими жартами ховалось горе, ховалась драма його життя. Сестра зітхнула. Флегонт Петрович задумавсь. Задумавсь і веселий отець Зіновій. Усімбуло шкода родича. Леонід Семенович був естетик од насіння й до коріння ще змалку; він дуже любив гарні цяцьки, гарненькі картинки, кольорові писанки. За гроші, що батько давав на гостинці, він тоді ще, як був малим, купував картинки та усякі малюнки, та хусточки, де були вибиті гарні квітки, тюльпани та маківки. Усе гарне та квітчасте надило його до себе ще змалку. Наглядівши біляву красуню десь у Тулі, він навіть і не розпитував гаразд про неї й зараз оженився, бо вважав тільки на її гарну вроду, а про її вдачу навіть не питав ні в кого. «Хоч під лавкою, аби жити з гарною панянкою; хоч під дровами, аби жити з чорними бровами», — каже українська народна приказка. І він вчинив по приказці. Природжена естетичність, природжений потяг до всього гарного, до краси й запагубила його вік. Його жінка була пещена, мазана красуня, була гарна животина, а не людина. В неї, потай і не потай од чоловіка, тягся роман за романом, лицяння за лицянням, доки за це не пішла чутка по всіх усюдах і дійшла й до чоловіка.

— То ти розпочинай діло за розвід. Візьми та розведись з нею, то й лиху буде кінець, — сказав Флегонт Петрович.

— Коли ж вона не згоджується, а силувать її не можна ж. Певно, має на думці показиться, поки молода кров грає, а як підтопчеться, то й вернеться до мене. Але я її зроду-звіку не прийму. Вона мене зрадила, занапастила мене й остогидла мені, — сказав Леонід Семенович.

— Це ви так тільки говорите. Одже ж приймете, яквона приїде до вас, — сказав отець Зіновій.

В сірих ясних Леонідових очах блиснуло щось гостре. Стальовий блиск мигнув і зник в одну мить. Він був упертий, завзятущий і невблаганний і за обиду й кривду не дарував нікому.

— Як приїде до мене, то й піде туди, де й була, коли їй завадило в Києві; а я не стерплю такої обиди, —сказав він з осміхом.

— Це ви тільки так говорите. «Як буде каяття, то буде й вороття», — сказав отець Зіновій.

— Ой смачний же в тебе, Олю, борщ з курятиною! — промовив Леонід Семенович, покуштувавши борщу з тарілки. — Нема в світі смачнішого наїдку, як сало та ситий добрий борщ. Оце так козацька їжа! Оті солоденькі потрави, оті пундики та лагоминки — то все наче трава. Як дві тарілки борщу, то я вже й пообідав. Цим я тільки й живлюсь.

І справді, він виїв дві тарілки борщу й потім ще з'їв шматочок печені, а до третьої потрави й не доторкався. Зараз по обіді Леонід пішов у прихожу, розкутав з простирядла картини, вніс у світлицю й поставив на канапі проти вікон. Картини були здорові й гарненькі. На одній були намальовані дівчата, що танцювали козачка під ворітьми коло садка; на другій було намальовано озеро й Альпи, а над озером на березі стояв будинок, де на лавці сиділи панія й пан, а дитина ніби задивилась на воду, держачи ляльку в руках.

— Олю! — гукнув артист на всі покої низовим басом. — А йди лишень сюди та подивись на картини!

Ольга Павлівна швиденькою ходою увійшла в світлицю й кинулась до картин, бо так само, як і він, дуже любила картини.

— Оця мені сподобніша: я люблю озера та гори, а оті дівчата та лобурі парубки хоч і гарно намальовані, але нам, селянам, вони невдивовижу, бо ми їх щодня бачимо. Та яка ж краса і в тих сояшниках та пшінці, ондечки за тином? — сказала матушка.

— Потривай лишень, ось я винесу їх надвір в садок, а ти подивись на їх у вікно, — сказав Леонід Семенович.

Він ухопив обидві картини, пішов у садок і почепив на сучках на вишнях. Картини покращали вдвоє. Вода в озері аж лисніла. Хвильки на березі аж біліли. Дівчата й хлопці неначе сміялись і манячіли, ніби маленькі ляльки, поначіплювані в зеленому гіллі.

— Чи ви їх продаєте, чи дурно роздаєте? — спитала Софія Леонівна в маляра.

— Я їх вже понавозив братам чимало, а в себе обвішав усі стіни, так що й курці нігде клюнути. Коли вони вам сподобні, то я й вам щось намалюю. Продавати якось ніяково, і таки шкода, та ще як мені сюжет дуже припаде до вподоби. А вольного часу в мене так багацько, щойого нікуди дівати. Які вам до вподоби? Чи дівчата та хлопці, чи Альпи? — сказав Леонід Семенович до Софії Леонівни, запалюючи папіросу.

— Обидві гарні. Я люблю й дівчат та хлопців... — прохопилась вона й трохи не сказала, — і студентів, — але якось вдержалось слово на кінчику язика.

Він робив папіроси й пахкав раз у раз, не перестаючи, та все щось говорив, про щось оповідав. Папіроса гасла, а він знов тер сірнички та її запалював, все пахкав безперестанку та все говорив. Він розказував за артистів або за усяких регентів, за хори, за півчих, за усякі співи й більше ні за що. Іншої розмови в його не було. Ця однобічність розмови скидалась на мономанію і згодом обридала так, що всім, а більш од усього націям, була невидержка його слухать, і вони втікали з світлиці. Як він був веселий, то любив оповідать ще й передражнювати ті особи, за котрих говорив. Це передражнювання він так штучно удавав, неначе й справді грав будлі-де на сцені в театрі.

— Як же ви там живете в Києві? Чи добрі до вас ченці? — спитав отець Зіновій.

— Поки що вони до мене добрі, але я до їх не дуже добрий. Тільки економ на півчеській, отой отець Пафнутій, вже мені трохи остогид. Коли не прийду справлять півчу, він усе стовбиче в дверях, або підслухає під дверима, або зазирає в двері з-за одвірка. Після співки оце сяду та й балакаю з великими півчими, найнятими дрібними урядовцями з канцелярій, а він усе висовує свого гострого носа з-за одвірка, підслухає, про що ми балакаємо, та підглядає, чи не стоїть часом в нас пляшка на столі. Оце позавчора якось сидимо, та й забалакались до смерку. Коли дивлюсь, аж з-за одвірка вже висовується його довга ключка, неначе журавель висовує свого дзьоба. Покаже дзьоба та й сховається, А ми все сидимо та балакаємо. Він, певно, не втерпів, одхилив другу половинку дверей...

Леонід Семенович схопився з місця, налапав на столику-косинчику в кутку стару батющипу скуфію, почимчикував в кабінет, надів скуфію, накинув наопашки батющин кафтан, закинув патли за вуха, стулив долонею невеличку борідку, згорнув навхрест руки на грудях і почав виглядать з-за одвірка: висуне голову та й сховається. Потім помалесеньку, неначе закрадалась лисиця до курей, увійшов у двері, згорбившись та скорчившись в три погибелі, ще й ступав на ході навшпиньки. Він розтяг губи сливе до вух і так змінив свою постать та обвід лиця, що й справді скинувсь на якогось монастирського шпигуна-слимака.

Всі зареготались. Навіть поважна Софія Леонівна засміялась. Леонід Семенович був таки добрий штукар і вмів дуже штучно удавать усяких людей усякої верстви.

— Господи Іісусе Христе, помилуй нас! — промовив Леонід Семенович тоненьким підлесливим голоском. — Чи все в вас гаразд?

— Амінь! Усе гаразд, усе! Тільки нема по чарці після співки, щоб гортань промочить, — вже гукнув Леонід Семенович басом і випроставсь на ввесь зріст.

— По нашому уставу це не полагається, хіба тільки в великі святки в трапезі полагається по одній красовулі, — сказав Леонід Семенович, знов згорбившись та підсолодивши голос.

— А я думаю: дай налякаю оцього непроханого наглядача, — заговорив він вже своїм голосом. — Та обернувсь до вікна, заглянув та як гукону ніби з дива: «Отець Пафнутій! Он отець намісник іде в клобуці; коли в клобуці, то це він, певно, ходе по чернечих келіях». Як стрепенеться мій шпигун, як шугне в двері! — «Ой, господи Іісусе Христе! А в мене ж на столі пляш... Були в гостях сусіди ієромонахи», — каже він з переляку. В його, мабуть, саме тоді стояли на столі пляшки з наливками, бо він дуже любе наливки. Аж тут і справді в сінці присурганивсь о. намісник. Ледве несе свою ситу гладку особу.

Леонід Семенович накинув на голову бриля, що лежав на фортеп'яні, вернувсь в кабінет, вхопив сестрину чорну хустку, що висіла на стільці, напнув її на бриль, ніби чернечу намітку, випроставсь на ввесь зріст, задер голову, випнув черево, напиндючивсь і повагом увійшов у двері. Кінці хустки коливались та метлялись по обидва боки. В його в одну мить ніби виросло таке черево, неначе він підмостив під кафтан діжу з тістом. Ступивши повагом кільки ступенів, він коливавсь на обидва боки, ще й придержував обома руками пузо, цей осередок чернечої ваги й вартості.

— А ви, отче Пафнутію, тут? — гукнув він низьким басом, ніби голосом ситого й гладкого чернецького начальника.

Постать була така смішна, така химерна, що всі реготались, аж сльози виступили з очей. Метлялись кінці хустки, коливалось і черево. Уся здорова постать неначе хиталась на ногах од великої ваги чернечого черева.

— А ви, Леоніде Семеновичу, на співці? — промовив він до мене з порога.

— А тут, — кажу. — От і добре, що я зострівся з вами. Мої півчі нарікають, що їх годують пісним борщем з лободою та з тарханами... А він до мене: «Та то вони вигадують! В монастирях спасаються не тархани, а ченці та спасеники-прочани, та люде божі. Цьому неправда», — каже він до мене та й головою затріпав, аж намітка заколивалась.

І Леонід Семенович показав, як намісник затріпав головою. Кінці хустки зателіпались, неначе він замахав здоровецькими вухами. Вийшло таке смішне опудало, що матушка аж покотилась на канапі од реготу. Софія Леонівна. по своїй вдачі здержлива та поважна, не могла на цей час здержаться й зареготалась на всю світлицю. Діти аж вищали од реготу.

— Он скинь оту намітку, бо вмру од сміху! Цур тобі, пек тобі, як розсмішив мене! — говорила сестра, аж червона од реготу.

— Що це ви вигадуєте на нас? Я, Леоніде Семеновичу, чув це про вас не вперше. Це якась пеня на нас, та ще й надаремна, якась намога, якась причепа, хто його зна й за що. Я буду жаліться на вас архієреєві. Побачимо, хто виграє, а хто програє. Не буде Галя, то буде другая, — гримів Леонід Семенович докірливо басом на всю світлицю та все тріпав хусткою, неначе пейсами.

Сестра схопилась і зняла з його ту хустку. В неї од реготу виступили сльози з очей.

— Гляди лиш, щоб тобі та намітка часом не пошкодила, — сказала сестра.

— Ого! нехай тільки мене зачепе. Я втирав носа кращим од його псяюхам; утру носа й йому. Не злякався я його й не боюсь.

— «Не бійсь, та стережись», — кажуть в приказці. Він може вам пошкодить, — обізвавсь отець Зіновій.

— Нехай шкоде! не дуже-то мені завгорить! Не я шукаю місця, а місце шукає мене. Я вже чув, що цей нахабний калугер вже підставляє мені під ноги стільчика, де тільки зможе. Але я йому цього не попущу й не подарую нізащо.

По його очах було видно, що він і справді не любе нікому попускати й дарувать. Сестра знала, що він нікому й ніколи не дарував і через це мусив часто мінять службу. Вона одразу ущухла й замовкла. Замовкли усі, тільки діти в кутку ще верещали й пустували поти, поки матері не впинили їх і не випровадили в садок.

Леонід Семенович сів у крісло, запалив папіросу й почав оповідать і за своїх начальників, і за артистів-співаків, і за всяких регентів. Він було як почне ці оповідання, то вже не спиниться. Оповідання тяглись без кінця одно за другим та все за співи, та за співців. За інші речі та за інших людей він не любив розмовлять. То була в його ніби якась однобочність вдачі, може, й манія.

— В Подольському хорі тепер регентує якась вимочена в квасу кислиця, бо й мордочка в його, як кислиця. Це ледащо переманило в мене оце недавно два баси. А само мале, дрібне та заниділе, нужденне, миршаве, але зависне, зле та опришкувате! Як справляє хор, то аж стрибає, неначе його хтось припікає в п'яти розпеченим залізом. Пищить та верещить тоненьким голоском, неначе порося в тину. Як тільки котрий дискант не доносить або переносить або котрий альт зарізнить, то він скіць до його та камертоном лусь по лобі! Скаче на всі боки, як заєць, ще й тріпає руками, неначе сполохана курка крилами, та так і сипле раз у раз навкруги помордаси, потиличники та поляпаси.

І Леонід Семенович, звичайно длявий, зайорзав на кріслі й показував, як той регент кидається на всі боки та дає поляпаси.

— А от в Петербурзькому хорі, в Ісакія в соборі, був регент так регент! Високий, поставний, здоровий та тихий, рівний, поважний.

Сестра знала, що як він почне розмову за всяких співаків, то не сплоха спиниться. Вона почала позіхать. За нею позіхнула Софія Лсонівна, а потім і Флегонт Петрович позіхнув на всю світлицю після смачного тривного поживку. А Леонід Семенович все тяг своє оповідання рівним одногучним та одноманітним басом.

— Так отой регент, от так регент! Цей не собачка-дзявкало, що й сюди дзяв-дзяв, і туди дзяв-дзяв! та круть-верть на всі боки, як муха в окропі! Цей регент

справляє хор повагом, так достоту, як я! — сказав він з почуванням своєї вартості, трохи збільшеної.

— Та годі вже тобі за тих регентів! — аж крикнула на його сестра, бо їй вже осточортіли ті оповідання. — Говори за щось інше й цікавіше!

Вона була нервова людина і вже насилу-силу видержувала ті нецікаві для неї оповідання. А Леонід Семенович нітрошки не вважав на неї й тяг далі басом, неначе якусь товсту колоду, котра шипіла десь по піску або по землі й наводила сонноту та дрімоту на слухачів.

— Оцей регент так знає своє діло, вміє справлять півчу, неначе в мене вчивсь. Як співи йдуть вгору, так він піднімає руки вгору, неначе знімає їх до бога. Певно, бачив, як я часом в Петербурзі ставав замість регента в Ісакія.

І Леонід Семенович розставив руки й зняв їх, неначе до бога, ніби ширококрилий орел, що насторочився підняться високо вгору й махонув дужими крилами.

— А як підуть співи на тихіше, цей регент спускає руки нижче; а як ще тихіше, цей регент спускає руки нижче; а як ще тихіше, — то тільки воруше пальцями та все шепоче: «Тихіше, тихіше...» — ще й очі заплющує...

Леонід Семенович і сам поволі спускав руки нижче, простягнувши їх на всю довжину, закинув назад голову, заплющив очі й помалесеньку ворушив заразом усіма довгими тонкими пальцями та все стишував голос та шепотів: «Тихіше, тихіше...» Він неначе й сам засипав або замирав. Але засипали і його слухачі. Усім так надокучили його довгі ті оповідання, що всім хотілось криконуть: та годі вже, бо остогидло!

Сестра вже не видержала далі, схопилася з стільця й крикнула: «Ой годі вже, годі, бо мені вже нудно!»

Вона втекла в двері, а Леонід Семенович ні кришки не вважав на неї: все сидів, закинувши патлату голову, й тріпав пальцями, все заплющував очі й шепотів: «Тихіше, тихіше, тихіше... цисс...сс».

Це «цссс..,сс» розсмішило й розбуркало дрімаючих слухачів. Вони недоброхіть засміялись і самі неначе прокинулись. Отець Зіновій знав, що цей артист ладен тягти таке оповідання хоч би й до смерку. Щоб його спинить, він раптом затяг церковної великодної пісні. Голос його загримів і одразу розбуркав Леоніда Семеновича. Флегонт Петрович і Левко несамохіть пристали до їх. На співаків неначе спало натхнення. Знов розпочались запеклі співи. Світлиця загула, аж в садку залунало.

«Ну тепереньки знов ревтимуть до смерку, — подумала Ольга Павлівна. — Ой коли б швидше здихатись цього клопоту! Коли б гості мерщій переходили на своє самостійне житло, бо вже мені невидержка далі. Це кара божа, а не артисти».

— Чи ти пак, Флегонте, пам'ятаєш артиста, баса Шакулу, того, що співав разом зо мною в опері? Це той, що було співає арії, неначе галушкою вдавивсь. Отак-о! — сказав Леонід Семенович, перебиваючи співи, і завів арію зовсім таким голосом, як той Шакула, неначе й сам галушкою або давлючою грушею вдавивсь.

Але Флегонт Петрович не вважав на його питання й тяг дрібний спів далі, щоб зумисне перебить його нудні оповідання й приголомшить його. Оповідач побачив, що втратив вважливих слухачів, замовк, а далі й сам незчувся, як пристав до їх. Веселий голосний всликодний спів неначе й його заметив охотою до співів і одразу пробуркав у йому природжений артистичний потяг до співання. Він вже забув і за Шакулу, і за регентів, і за їх химерні вихватки на співках і став співати вкупі з ними з нестямки так завзято, ніби він співав арії на сцені перед високими слухачами.

Тимчасом, як батьки грались в співи, діти теж грались в садку й несподівано збили таку бучу, що матері мусили йти в садок і розбирать їх справу, ніби на суді.

Флегонтів Петруша трохи скинувсь на мавпу, бо страшенно любив лазить по покрівлях та по деревах. Леонідів синок теж дряпався слідком за ним на височезні старі вишні. Вони давали привід о цьому й матущиним дітям. І ті дерлись слідком за ними на гіляки. Петрушка виліз на вишню й дражнився звідтіля з дітьми. Матущин синок достав його за ногу й почепивсь на їй. Петруша гепнув з вишні й дав поляпаса Івасеві, а Івась дав йому здачі по потилиці. Хлопці зчепились, як півні, і подряпали один другому щоки. Петруша гамселив Івася. Івась лупцював кулаками Петрушу. Маша була в садку, але вона не дуже ними пеклювалась і загалом наглядала за дітьми тільки здалеки. Із садку піднявся крик. Брати оступились за Івася й кинулись на Петрушу. Скоїлась справдешня баталія. Матері повибігали в садок, їм з переляку уявилось, що, може, котрий хлопець упав в криницю, бо в садку була криниця з журавлем.

Почали розбирать ту справу. Петруша рів, Івась репетував. Маша напевно не могла знати, хто з хлопців правий, а хто винний, але виправдовувала свого панича й скидала пеню та провину на Івася.

Софії Леонівні стало жаль синка. Вона надулась, аж розчервонілась на виду й од того часу не говорила з матушкою, навіть одверталась од неї. Матушці так само було шкода свого Івася, але вона була звичайніша од гості й здержлива і не показувала свого невдоволення перед гістьми.

Але ввечері знов трапилась подія вже в пекарні. Ївга й наймити, звичайно, як слуги, були завидливі до Маші, шо вона завсігди б'є байдики, нічого не робе й Ївзі ні в чому не помагає. Дівчата змовились: вони собі й наймитам поклали кращі ложки за вечерею, а перед Машею поклали стару ложку, вищерблену на носику, з визубнем сливе до середини ложки.

— От тепер Маша, може, не похопиться виловить в мисці усі галушки щербатою ложкою! — сказала Ївга до наймитів. — А то ця прожир така спішна та ненажерлива, що за нею й не похопишся з їжею: не жує галушок, а просто глитає, неначе індик. Я не встигну проковтнуть однієї галушки, а вона вже проглине дві! Я лічила, скільки галушок вона проглине за вечерею, — сливе вдвоє більше за мене; я лічила-лічила та й лік погубила.

Але як наймички сіли за вечерю. Маша взяла ложку й зараз постерегла, що такою щербатою ложкою не можна донести юшки до рота. Вона пожбурила ложку до порога, а далі спересердя встала з покутя, вхопила щербату ложку й побігла в покої жалітись на Ївгу. Матушка мусила сама йти до пекарні й залагодить ую справу, знайшла новішу ложку на миснику й подала Маші. Але розлютована Маша вже й не сіла за стіл і вийшла з пекарні. Софія Леонівна бачила ту ложку, і їй чомусь здалось, що тут зневажають її наймичку через те, що, надісь, зневажають й її саму. Вона ще гірше насупилась. Кмітливе матущине око й не примітило. Матушка зобидилась.

— Ой коли б ці гості хутчій перебирались в своє житло. Дам їм усе, що потрібно в господарстві, дам і наддам, аби вони швидше виходили й жили собі нарізне од нас в опрічнім домі, — говорила Ольга Павлівна до отця Зіновія нищечком.

— Та то ти вже дуже пеклюєшся тією Машею. Ти не дуже їй потурай та падкуй коло неї, бо вона така ж сама, як і Ївга, тільки на селі кирпу гне, нібито вона справжня панна, — говорив о. Зіновій до жінки.

Але матушка була добра, і їй було шкода й Маші, що вона через свої вереди та городянські гордощі зосталась без вечері. Вона покликала Машу в прихожу, вкраяла добру партику паляниці, накришила на тарілочку сала й подала Маші. Маша взяла з якимсь нехтуванням в очах, сіла на стільці коло столика й почала уплітать паляницю й сало на всі застави.

В покоях знов почалось вештання та готування до парадової вечері, застеляння стола та розставляння парадового посуду. Леонід Семенович аж охрип од співів. І Флегонт, і отець Зіновій вже переситились тими співами й замовкли. Матушка попросила гостей сідати за вечерю. Подали смажені курчата.

— Та ти, сестро, не дуже-то пеклюйся мною. Мені не дуже-то уподібні усякі панські пундики. Ти мені зготуй гречані галушки з вишкварками, — оце так козацька іжа! — говорив Леонід Семенович, примостившись коло стола.

— Коли тобі ця потрава до смаку, то я звелю тобі принести. Сьогодні Ївга варила слугам на вечерю гречані галушки. Маша не схотіла вечерять, то в горшку їх, мабуть, зосталось доволі. Підіть, Машо, та спитайте в Ївги, —говорила матушка.

Незабаром Маша ввійшла в столову й поставила оеред Леонідом Семеновичем тарілку з галушками.

— Оце так запорозький поживок! І смачний, і тривний. Люблю сільську страву більше од усього, — говорив Леонід Семенович.

Він і справді їв галушки з жадобою, бо в Києві скучив за цією сільською потравою.

Після вечері знов почалась біганина — стеління та укладання дітей в постелі. Леонід Семенович знайшов дорожню батющину теплу бурку з відлогою й сказав усім добраніч.

— Куди ж це ти йдеш? Чи не в порожній школі часом думаєш спати? — спитала сестра.

— Піду в клуню та ляжу в засторонку на соломі. Мені найуподобніша ота селянська постіль. Пам'ятаєш, Флегонте, як ми колись малими викачувались в клуні на пахучому сіні та на вівсяній соломі сливе до півдня! Та й добре ж спалось на пахучій вівсяній соломі! А ходім, Флегонте, в солому! — запрошував він артиста.

Але Флегонт вже спанів і тільки осміхнувся рожевими устами, повними й свіжими, мов у панянки.

— Було колись гарно на сіні, а теперечки на подушках таки краще й догідніше, ніж на соломі, — одповів він.

— Та тільки не куріть там в засторонку, щоб часом не наробили пожежі. Покиньте в хаті оте курево, —обізвавсь отець Зіновій.

— Це ти бозна-що вигадав! Ще схопиш якусь хворобу, — сказала сестра.

Вранці Леонід Семенович прокинувсь і почутив, що в його в боку коле колька. В засторонках перед жнивами звичайно буває порожньо. На поді засторонки валялась тільки вогка мерва та якась потерть з соломи, що миші пересікли за літо, та ще й вогка. Леонід Семенович застудив один бік. Він попросив у сестри спирту й довго розтирав бока, доки перестала колька.

— А бач! Я ж тобі казав, що ми вже зам'якинились і спаніли од городянського життя. От і «не видержав постригу», як приказують. Ото другий раз не квапся спати на запорозькій постелі або в садку проти неба на землі. Гречані галушки не завадили, а вогкий діл в засторонку пошкодив, — говорив Флегонт Петрович.

— Мабуть, ми вже скацапніли. А влий, будь ласка, сестро, в чай з півстакана рому. Може, тепло пройме мене й промкнеться в порібрину, де саме зосередилась колька, — говорив Леонід Семенович.

— Це значиться, що нам вже годі спускаться до клуні та до хати, а напереверт: треба піднімать селянську хату й селян вгору до себе, до нашого рівня, — сказав Флегонт Петрович. — А на це треба великої напруги сил і державних, і наших поодинчих.

Якби в наш час була Запорозька Січ, Леонід Семенович з його вольнолюбством та потягом до простоти, певно, опинився би в Січі й був би завзятущим козаком-запорожцем.