Після великодня старшина скликав громаду на східку. Писар оповістив, що старі добросовісні, чи судці, вибули вже свій строк. «Чи будете вибирати нових судців, чи зоставите старих?» — спитав писар.

— Треба вибирати нових судців. Старі нам несподобні! Треба поскидати старих добросовісних, — загула громада. — Старі судці зовсім розпились, все на могоричах та на могоричах в корчмі: все судять за могорич, а не по правді! Виберемо інших! Старих треба поскидати!

— Кого ж ви думаєте вибрати? — спитав писар.

— Романа Мисаненка! — загула, як один чоловік, громада.

— Роман ще молодий на судця, — обізвався писар.

— Нічого — те, що молодий. Він богобоящий і письменний, не дуже припадає до чарки. Він буде судити не за могоричі, а буде судити по правді. А коли він молодий, то додамо до його одного старого, його тестя, дядька Филона. Филін богобоящий чоловік.

— Коли Роман вам сподобний, то й запишемо Романа, а до його припишемо й Филона, — сказав писар.

— І касир нам несподобний! — знов загула громада. — Вже дуже мотає грішми та дурить людей.

Касир і справді обдурював неписьменних темних господарів. Часом який чоловік було заплатить касирові свою частку податі в шинку напідпитку. Касир брав гроші, а в податковій книжці записував не всі гроші; або траплялось так, що часом і зовсім не записував. Декотрі чоловіки платили касирові не разом, а давали частками, коли була їм спроможність заплатити частку податів. Минав час, а касир доказував, що ті господарі або зовсім не платили, або казав, що вони заплатили, та не все. Темні люде, нічого не розбираючи, що записано в книжках, мусили знов доплачувати. Чутка про такі погані касирові вчинки пішла по селі, і громада просила скинути того скарбівничого.

— Кого ж вибираєте за скарбівничого? — спитав писар.

— Дениса! Денис не буде кривити душею, не буде кривдити людей, вимагати зайвого, не буде накидати податів, прилічувати зайвого та прилічені гроші класти в свою кишеню, — говорили чоловіки.

Писар записав, що Дениса вибрали за касира. Прочувши, що громада вибрала Романа за добросовісного, Соломія стривожилась. Жінки дуже бояться, як їх чоловіків вибирають за старшин, за десяцьких або за добросовісних. Вибрані громадою на службу не держались хати, не дбали про господарство, усе десь швендяли або сиділи в шинку та пили могоричі, котрі ставили їм люде за свою справу. Багато з вибраних на волосну службу ставали п'яницями.

— Ой мамо! Оце вибрали Романа за добросовісного! Пропаща ж я навіки! Його зовсім зведуть з пуття! — говорила Соломія до баби Зіньки.

— О ні, дочко! Нема чого тобі лякатись: Роман не з таківських, щоб його звели з пуття. Я й кришки не боюся за його. Чи то спосіб, щоб мій Роман з'їхав з глузду? — втішала баба Зінька Соломію.

Але швидко показалось, що Соломія недурно боялась за Романа.

Почалися в волості усякі справи. Роман мусив кидати господарство і йшов в волость на суд. Пішли могоричі, як звичайно буває на селах. Романа й Филона частували в корчмі могоричами і ті, в котрих діло було неправдиве, щоб піддобритись під їх та підкупити, частували й ті, в котрих позви були правдиві, щоб на радощах запити могорич після суду. Роман і Филін не кривдили нікого на суді, судили усіх по правді, але могоричі пили так само, як і старі судці. Роман частенько приходив додому напідпитку.

— Сину, навіщо ти п'єш з людьми ті могоричі? Ти почав одникувати од двору, одникуєш од господарства. Навіщо тобі заходити до корчми на ті могоричі? — говорила частенько баба Зінька до Романа.

— Коли, мамо, люде мене просять на могоричі. А коли просять, то нащо ж цураться людей, — одповідав Роман.

Настали жнива. Почалася робота на полі. Роман не кидав роботи, але траплялося, що він часом три або чотири дні поспіль не ходив на роботу і вертався додому п'яненький. Баба Зінька мусила найняти наймита, а Соломія справлялась і в хаті, і на полі, робила й жіночу, й чоловічу роботу. Минули жнива. Восени роботи стало менше. Роман зовсім одбився од хати, сидів в корчмі і таки добре розледащів та розпився. Він знав, що Соломія не любила його, і йому було веселіше сидіти в корчмі з людьми за могоричем, ніж дома з жінкою. Соломія мусила терпіти й мовчати.

Але раз восени Роман та Филін так напилися в корчмі, що самі не могли втрапити додому. В корчму нагодився Денис і повів їх додому. Филін насилу волік ноги. Роман був тільки трохи тверезіший.

— О, я все знаю! От ви, молоді, то нічого не знаєте. Ого-го! Филін чимало років пожив. Куди ж вам, молодим, до нас? — теревенив Филін, коливаючись на обидва боки по улиці.

— А що ж ви, дядьку Филоне, знаєте таке мудре? — спитав Денис.                                 

— Ви думаєте, що ви вчені та письменні, то все знаєте? Вчені ви, та недрюковані. Ану, коли ти вчений, скажи мені, де тут на цьому кутку закопані гроші? А ба! От і не скажеш, бо не знаєш. А я так знаю, хоч я й неписьменний. Велика пак цяця — письменний чоловік! Куди ж пак!

— А де ж тут гроші закопані? Скажіть, то ми з Романом викопаємо та й поділимося з вами, — сказав Денис.

— А ось тут! Ось тутечки на цьому самому місці! — крикнув Филін і стукнув палицею об землю. — Ось тутечки, де ти стоїш.

— Та годі вам, тату! Ет! богзна-що ви говорите, — обізвався Роман.

— Та й ти, я бачу, дурень, хоч і письменний, коли цього не знаєш. Ось тутечки закопані гроші! — знов крикнув Филін, спинившись на ході і ткнувши палицею в кропиву. — От дивись! вони вже горять! О! О! як схоплюється синій огонь! О! вже горять! От ви не бачите, а я бачу, бо це мені дано з небес. Та куди таким дурням й бачити, як горять гроші?

— Та то, дядьку, в вас в очах горить чи миготить! — обізвався Денис.

— Поцілуй свого батька в морду! В моїх очах горить. Авжеж! Оце так! Ти думаєш, я п'яний? Авжеж пак! То ти п'яний, а дядько Филін тверезий. А ондечки в тій хаті живе відьма. А ти й цього не знаєш, дурню, хоч ти і вчений.

— Яка там відьма? Та в тій хаті живе старостиха, жінка богобояща, — обізвався Денис.

— Старостиха? О, брешеш! Старостиха то старостиха! а то таки живе в цій хаті відьма, — плів нісенітницю Филін.

— Ет, тату! Хочеться вам базікати: відьом та чарівниць нема на світі, — якось спромігся обізватись Роман, — то все брехні, то бабські забобони.

— От тобі й на! То це я брешу? То це твій тесть бреше? — говорив сердито Филін, спинившись і вирячивши сердиті очі на Романа. — А дивися лиш. Он вона перекинулась рябою кішкою і побігла до комори. Тетяно! та не дури-бо людей. Я тебе знаю.

— Ет, плетете, що викопали в лісі сатану, неначе бараболю. Ет! — промовив Денис. — То, дядьку, побігла до комори таки правдива кішка, а не відьма. Богзна-що ви верзете. А сатана в пеклі, бо там йому тепло. Чого йому сидіти в лісі, та ще й у землі? Хіба він кріт або жаба? — сміявся Денис.

Денис запровадив Романа додому і повів далі Филона. Роман потрапив увійти у двері, хоч і коливався на ногах. Ще ніколи не вертався Роман додому зовсім п'яний. Це було вперше, що він прийшов додому, ледве володіючи ногами. Діти вирячили очі на батька. Соломія глянула на його з жахом; сум найшов на бабу Зіньку.

— Оце добре підмогоричили нас добрі люде, спасибі їм! — почав говорити Роман, хитаючись на ногах.

— Бачте, мамо! Казали ви, що не боїтесь за Романа, а я боялась, — обізвалась Соломія, переставши чистити, картоплю на юшку.

— А чого ти там боялась? Хіба я вовк, чи що? Тебе не злякаєш сплоха; о, тебе не злякаєш! Не з таківських, щоб лякатись, — говорив Роман, гепнувши на лаву.

— Я не боюся, тільки журюся. Ой, лиха моя годинонька! — обізвалась Соломія.

— А чого там лиха твоя годинонька? Я вже знаю чого! Це тим, що я тобі не справляю суконних дорогих жупанів та шерстяних спідниць.

— Одчепися од мене з своїми суконними жупанами. І справляти — не справляв, а докоряти вмієш,— промовила Соломія.

— Їй в думці все жупани та намиста. Все б чепляла на себе, все б понапинала на себе: і жупани, й хустки, і шерстяні спідниці, і суконні рядна, і шерстяні намиста... — плів п'яний Роман, — їй аби вертітись та крутитись. Так, так! Я вже добре знаю. Знаємо ми вас!

Роман, завсігди спокійний і неговіркий, став говорючіший, випивши по чарці. Він тоді говорив більше, хоч говорив спокійно і помаленьку. Горілка неначе розв'язувала йому язик. Але тоді його розмова ставала докірливою; його слова були ущипливі.

Соломія мовчала і знов почала чистити картоплю, кидаючи обчищену картоплю в миску з водою.

— Та годі вже, сину, годі! Коли тебе напоїли могоричами, то йди вже в свою кімнату та одпочинь, — обізвалась мати.

— Еге, годі! Так оце й годі! Коли не можна годі. Он казав батько Филін, що коло старостихи на улиці гроші закопано, їй-богу, й місце те показував! А я викопаю ті гроші, насиплю повну скриню та й замкну на двадцять замків, бо вона до їх добереться, їй аби гроші! О, я знаю вас! Вам тільки грошей настачай, а заробити грошей то й нема. А на жупани то й подавай! Самі лежать на боках. Вивернеться, як корова, та й лежить, а ти їй подавай!

— Хто? я лежу на боках, вивернувшись, як корова? — аж крикнула Соломія.

— А то хто ж? Вже ж не я! Не про себе говорю, а про тебе річ. Круть-верть! Круть-верть! Усе крутить хвостом оця тороплена, неначе та сорока на тину.

Соломії ці слова допекли до самої душі. Вона брязнула ножем об лаву і схопилась з місця. За що Роман колись її любив, з того тепер сміявся.

— То це я лежу, як корова, і нічого не роблю? Я ж тобі служу і за наймичку, і за наймита. Я ж тобі і вози мажу, і снопи подаю на стіжок, служу і за возільника, і за подавальника.

— Та годі, дочко, годі! Хіба ж ти не бачиш, що вів нетверезий? — обізвалась мати.

— Я в тебе роблю, як наймичка, а ти в лісі соловейків слухаєш та на траві качаєшся або могоричі в корчмі дудлиш. Сам став ледащо, а другим докоряєш.

— О, тобі все намиста та жупани в голові! Будеш у пеклі на самому дні за ті суконні сині жупани, за шерстяні юбки та спідниці! Чуєш? Будеш в пеклі смалитись за те твоє круть-верть, за ті смішки, їй все смішки: хі-хі-хі! Смішки з бабиної кішки! хі-хі-хі!

Роман захихикав так противно та смішно, що аж малі діти зареготались. Для Соломії Роман став такий гидкий та противний, що вона одвернулась од його, сіла на лаві і дивилась у вікно.

— Сину! що це з тобою сталося? Чого ти чепляєшся до молодиці ні за що ні про що? Чи то ж спосіб таке тобі базікати? І чого ти, сину, ходиш усе до корчми? Там же стільки усякої наволочі та усякого безладдя! Чи компанія ж тобі оті п'яниці, тобі, що любиш читати святі книги? — обізвалась мати.

Мати довго мовчала, бо любила сина, але неправдиві докори його, хоч він був і п'яненький, вразили її.

— Еге! Чепляєшся. Ще що мамо, вигадайте. Чепляєшся. Як я чепляюсь? Я мовчу, сиджу нишком, а вони кажуть — чепляєшся. Я собі сиджу за книжками, вчу дітей, а вони таки своєї: чепляєшся та й чепляєшся. Хіба я смола, щоб я лип кому до чобіт? От Соломія, то це правдива смола: сліпцем лізе тобі в вічі, стриже тобі бороду та бурці, а ти їй нічого й не кажи. Та підлесплива, та недоторкана, та облеслива. Хі-хі-хі-хі!

Соломія почала плакати. Це не перший раз, вернувшись з шинку, Роман допікав Соломії смішками та докорами, але ще ні разу він не допікав їй так, як цей раз. Сльози здавили її в грудях. Бідна молодиця, почутлива зроду, вже не могла довше видержати. Неправдиве й брехливе нарікання за лінивство та недбайність вразило її в саме серце. Вона схопилась з лави, заголосила, як по мертвому, затуливши очі долонями, кинулася з хати, вибігла в сіни, а потім вскочила в Романову кімнату.

Баба Зінька постерегла, що Соломії дійшли до самого серця Романові смішки та докори. Стара була розумна людина, багато років прожила на світі, багато бачила на своєму віку, багато дечого чула про людей. Вона постерегла, що Соломія од великого одчаю може сама собі заподіяти й смерть. І стара мати раптово схопилася з лежанки і ніби погналася за Соломією. Вона увійшла в Романову кімнату.

Соломія одімкнула свою скриню і вибирала, звідтіль свої сорочки та спідниці.

— Що ти, дочко, ото робиш? — спитала в неї баба Зінька, стоячи коло порога.

— Покину Романа! Годі вже мені терпіти та мучитись! Піду до батька. Буду в його жити й на себе робити. Таки на хліб щось собі зароблю. Піду служити за наймичку, а не буду з ним жити.

— Що то ти вигадала. Соломіє! Чим ми тобі не сподобні? В чому тобі в нас недогода? — спитала баба Зінька.

— В тому, мамо, що Роман вже давно мені не чоловік, а я йому не жінка. Я його зненавиділа. Годі вже йому підкурювати мене ладаном! Мені не треба його ладану. Мені тільки жаль вас, мамо, бо ви були для мене добрі, як рідна мати; шкода мені й дітей.

Соломія згадала про дітей. Та згадка, неначе косою, підкосила її ноги. Вона сіла на лаву, схилила голову на край одхиленої скрині і заголосила:

— Ой діти мої, дітоньки! Як же я без вас буду жити? — голосила Соломія, неначе в неї разом померли обоє дітей. — Ой мамо моя! станьте ж хоч ви їм за рідну матір, доглядайте їх, станьте за мене, бо вже не сила моя довше терпіти.

— Геть, дочко! Оддай сюди оті свої сорочки та одежину, а я сама поскладаю та й зачиню скриню. Оступись, дочко! Заспокойся, бо ти з горя та з туги й сама не знаєш, що робиш. Богзна-що хочеш ти оце вчинити! Сядь та перепечалься, переплач, поки я усе позгортаю та поскладаю в скриню.

— Ой, буде вже з мене! Вже ж я так перепечалилась. Думаю-гадаю і не бачу краю своєї печалі. Вже ж він не той став для мене, що був колись, — сказала Соломія і разом перестала плакати. Сльози неначе замерли й стали в її очах.

Вона зав'язала свою одежу та сорочки в здорову хустку і пішла до дверей. Обернувшись коло дверей до баби Зіньки, вона поклонилась їй до пояса і сказала:

— Прощайте, мамо, може, й навіки! може, й до моєї смерті!

Соломія вийшла з хати. Баба Зінька стояла коло одчиненої скрині, смутно дивилась на порозкидані сорочки та хустки, підперши щоки долонею, й задумалась:

«Усіх синів поженила: усім трапилась добірная пара, а моєму коханому Романові он який випав талан! Ой боже мій милий, боже мій єдиний! Яке ж і мені випало горе на старість! І бога просила, і богу молилась, а не випросила в бога щастя моїй коханій дитині! Ой сину мій коханий! Я б серця свого вкраяла, коли б знала, що через це зможу дати тобі талан та щастя! Чула моя душа щось недобре... так воно й вийшло. І хто з їх винен, один бог відає. А на мені все лихо окошиться: прийдеться на старості літ не одпочивати, а працювати, як і перше працювала: і топити, й варити, й воду носити, і огороду глядіти, і копати, й сіяти».

І баба Зінька довго стояла коло одчиненої  скрині мовчки, неначе скаменіла. Важкі думи неначе каменем полягли на її душу. З старих очей викотились дві сльози і потекли по зморщених щоках. В хаті було тихо, і бабі Зіньці стало так важко на душі, неначе Соломія вже лежала в домовиш.

Рипнули двері. В кімнату увійшов Роман і, хилитаючись, попростував до полу. Він впав на піл, підмостивши під голову дві подушки. Баба Зінька опам'яталась, неначе прокинулась од сну. Вона поскладала в скриню порозкидане убрання, зачинила й замкнула скриню.

— То ви, мамо, вештаєтесь по хаті? А я думав, що то Соломія. А Соломія де? — обізвався Роман з полу.

— Пішла до батька, сину, покинула вже нас! — сказала баба Зінька.

— Покинула ота тороплена! ота навісна! Ой, яка ж вона мудра! Та й нечуственні ж ті молодиці. І хто їх создав? Ой господи! прости мене грішного.

Баба Зінька ні докірливого словечка не сказала синові. Вона знала, що було б надаремно і докоряти, і нарікати і що докорами вона нічого не вдіє.

«Ой боже мій! Час пливе, вечір заходить. Вже затого смеркне! Вже ж час і вечерю варити», —подумала баба Зінька і швиденько почимчикувала через сіни та й стала поратись коло печі: не було часу бідній бабі Зіньці й журитись.

«А може, ще Соломія опам'ятається? Може, вона втямить, яке лихо нам вона вчинила? Може, їй стане жаль дітей, і вона знов вернеться до господи», — втішала себе думками бідна Зінька.

Тим часом минув день, минув і другий, а Соломія не верталась. Третього дня навідався до Зіньки Филін. Баба Зінька розповідала йому про все. Увійшов у хату й Роман і просив Филона, щоб він вговорив молодицю вернутись до його. Сама баба Зінька ходила до Соломії і просила її вернутись до Романа. Але Соломія неначе затялася і нічого не хотіла й слухати.

— Обрид він мені, став противний. Не піду назад, зроду-звіку не вернуся до його. Він тепер не той став, що колись був, — говорила Соломія і батькові, і своїй матері, і бабі Зіньці, — що хочете робіть мені, хоч втопіть мене, а я до Романа не вернуся.

Через тиждень Филін з жінкою приїхав візком до Романа, щоб узяти Соломіїну скриню та кожух. Баба Зінька одчинила скриню, вибрала з скрині деяке дитяче убрання та дитячі сороченята та штанці і оддала ключі Филонисі. Филін з жінкою взяли скриню, винесли надвір і поставили на візку. Бабі Зіньці чогось здалося, ніби ховають мертвого, ніби з хати виносять Соломіїну домовину. Вона плакала, неначе по мертвому, і втирала хусточкою сльози. Діти, вглядівши, що бабуся плаче, почали й собі плакати. Дівчинка заплакала голосно. А Роман стояв непорушно в світлиці і тільки мовчки дивився, як виносили Соломіїну скриню на віз, неначе здивований і трохи переляканий, як дивляться на пожежу малі діти, котрі самі підпалили клуню, граючись та розкладаючи багаття в засторонку: що це, мов, таке страшне сталося з нашої дитячої іграшки? Роман тільки широко вирячив свої випнуті сірі очі, неначе з якогось великого дива, і ні словечка не промовив до Филона, навіть не зітхнув, неначе виносили з хати не Соломіїну скриню, а чиюсь чужу. Тільки блідота на високому чолі виявляла його затаєну в серці велику тривогу та почування несподіваного горя.

— Везуть молоду з Романової хати. Роман за живоття ніби видає свою жінку заміж! — гомоніли та сміялись молодиці, дивлячись на ту сумну перезву, що виїхала з Романового двору. — Перестала любити Романа, бо, певно, покохала когось молодшого. Щось там та є! Не без чогось ота Соломіїна перезва скоїлась! — говорили наздогад молодиці.

Тим часом Соломія і не думала про кохання. Вона жила в батька тихо та спокійно, заробляла на хліб, а бідні діти півдня були в матері, а на півдня і на ніч вертались до баби Зіньки.

І знов невсипуща баба Зінька заходилась коло роботи, робила усю роботу, як ще ніколи їй не доводилось робити. І стара баба якось мусила увиватись, мусила встигати: і топила, і варила, і сорочки прала в ополонці на холоді та на вітрі. Старші невістки та дочки зглянулись на материну старість і по черзі приходили помагати матері прати плаття зимою на річці. Настала весна. Баба Зінька помаленьку та помаленьку і город скопала, і засіяла, і засадила грядки, і на огороді, і в хаті — скрізь встигала упоратись. Худе та поморщене бабине лице аж зчорніло, неначе землею припало; очі глибоко позападали, але не втратили блиску і світились розумом. Важка робота навіть не зігнула її рівного стану на сьомому десятку літ.

Зіставшись в хаті з старою матір'ю та дітьми, Роман неначе опам’ятався, передумуючи своє попереднє життя. Чудно йому було, що Соломії нема в хаті. Йому все здавалось, що неначе чогось не стало в хаті, чогось веселого, гарного, що закрашувало його хату, як ті золотообрізні поцяцьковані книжки, що лежали в його на столі. В хаті стало сумно. Не чуть було Соломіїного веселого голосу, веселої розмови. Романові здавалось, ніби з клітки випурхнула весела співуча пташка, полетіла десь в гай і вже не веселить хати своїм щебетанням. І сам Роман незчувся, як на його найшов сум, найшов жаль. Вже не так часто він заходив до корчми, вже одникував од могоричів з десяцьким та з своїм тестем Филоном. Але часом на його находило таке, що він пив у корчмі по два дні поспіль вже не на чужі, а на свої гроші. Аж у великий піст він перестав пити, як почав говіти.

Після великодних свят баба Зінька почала вговорювати Романа, щоб він пішов до Соломії, перепросив її та помирився з нею. Саме в той час надійшов до баби в гості Денис з Настею. І вони почали вговорювати Романа, щоб він помирився з Соломією.

— Ет! бог з нею, — говорив Роман, — нащо мені її перепрошувати? На світі люде вороги одно другому. Одно другого готове продати ні за що ні про що; одно другого готове в ложці води втопити, з'їсти без солі. От і Соломія стала моїм врагом. А за що? А про що?

— Та вже щось було між вами, коли вона тебе покинула, — обізвався Денис, — а про якихсь там ворогів ти вигадуєш нісенітницю, верзеш ні се ні те. По-твоєму, то всі б то люде готові поїсти одні других?

— Атож! Авжеж готові! Чоловік гризеться з жінкою, жінка з чоловіком, свекруха з невісткою. Скрізь на світі неправда! — почав говорити Роман. — І в книжках нема правди! Тільки й правди, що в одній євангелії. От там тільки й правда.

— Та це на тебе таке найшло з досади! Схаменися, чоловіче! Що ти верзеш? — сказав Денис. — Хіба твоя мати тобі ворог? Хіба ж я та Настя тобі вороги? Це твій сум вилазить тобі боком.

— А хіба ти не казав колись, що на світі панує неправда: що жиди обдурюють людей, і писар дурить, і голова дере...

— То, бач, зовсім інша річ! — сказав Денис. — Я не про таких ворогів тобі говорив, про яких оце ти базікаєш.

— Не все, бач, одно! багатий пригноблює бідного, жид сідає верхом на мужика. Скрізь панує неправда в світі, — сказав сумовито Роман.

— То це, по-твоєму, виходить, як каже приказка, що немає в світі правди, тільки в мені та в бозі трошки? — обізвалась мати.

— Може, мамо, й так, — сказав Роман, — чому бог не вклав іншого серця людині в груди? Нащо він дав людям серце таке легке? А то сьогодні чоловік ніби й добрий до тебе і любить тебе, а завтра стає твоїм ворогом і ненавидить тебе. Хіба ж не була колись добра до мене Соломія? Хіба ж я не думав, що вона буде повік вічний однакова? Ет, мамо! Недобре все діється на світі.

— Ой Романе, Романе! — почав Денис. — Може, й ти трохи винен, що Соломія тебе покинула. А ти все винуєш Соломію, обвинувачуєш людей і тільки себе одного виправдуєш. Коли ти хотів присвятитись, то треба було тобі йти в Київ у монастир. А хіба ж мало з нашого села пішло в Лавру? Там же нашого мужика аж кишить! І ти все за книжками та за молитвами.

— Нема в тих книжках правди. Я їх зараз попродам. Одна правда в євангелії, — обізвався Роман.

— Ой господи милостивий! Що це з тобою сталося? Схаменися, сину! Що ти ото верзеш? Як можна про святі книги таке говорити! — з переляком говорила баба Зінька. — То-то я вже примічаю, що ти вже й до церкви не ходиш, і богу не молишся, і ладаном в себе в кімнаті не куриш.

— Піду до батюшки, може, він купить оті дорогі книжки для церкви, бо в церкві, книги все старі, а мої новісінькі, — сказав Роман.

— Ти краще зробиш, як підеш та перепросиш Соломію та помиришся з нею, — сказала Настя, — та передніше обголи оте бородище та патлаті бурці, та обстрижи оті патли на голові, та причепурись, позакручуй вуси, щоб аж сторч стриміли. Та поговори з нею гарненько та любенько. А то осунувся, як дід-пасічник. Де ж таки любити такого кудлатого пасічника! Якби мій Денис був такий патлач, як оце ти, то й я б перестала його любити.

— Ой ти, тюхтію, тюхтію! Он глянь на себе, який ти став витрішкуватий та мізерний! Хіба ж такі виродки жінкам до вподоби? Ані кивне, ані моргне ні бровами, ні вусами. Зовсім ти такий, як дядько Филін, котрий неначе накладе тих відьом та дідьків на жар в покришку та й курить ними, аж хата й сіни засмерділись од того курива.

— Нехай надумаюсь... Може, й піду миритись з Соломією, — обізвався Роман. .

— Ти лучче справ Соломії новий синій суконний жупан та нову хустку та не забувай, що в тебе жінка молода й гарна, і проворна, і стрибуча, — жартував Денис.

Чутка про те, що говорив Роман про книги, пішла по селі, бо Роман молов це і в шинку при людях, ще й раз якось пожбурив псалтиркою. Ця чутка вже давненько дійшла і до батющиного вуха.

Перед зеленими святками Роман забрав свої дорогі здорові книжки і пішов до батюшки.

— Чи не купите, батюшко, ці книги для церкви? — сказав Роман до батюшки. — В церкві книги старі, а мої новісінькі. Я б дешевше їх продав, ніж сам заплатив.

— Нащо ж ти хочеш їх продати? — спитав батюшка.

Роман замикався, помовчав, а потім сказав:

— Мені, батюшко, грошей треба... Та я вже їх і прочитав.

— Гм... гм... чудно... мені. Гляди, лишень, Романе! Ти щось там говориш непутяще, що нібито правда тільки в одному євангелії: ти неначе вже не той став, що був колись, хоч і горілку перестав пити.

Батюшка, перечувши, що говорив поміж людьми Роман, трохи стривожився. Він знав, що говорив поміж людьми і Денис, але про Дениса він був спокійний. Денис був байдужний до церкви і небогомільний, а такі люде не пристають на штунду. Роман був дуже богомільний і знав добре святе письмо, а такі люде, як Роман, змінивши свої погляди та пересвідчення, були небезпечні для батюшки: вони приставали на штунду і потім ставали навіть штундівськими пресвітерами і привідцями.

— Гляди лиш, Романе! Говори, та й міру знай. Я книжки твої куплю для церкви. А ти помирися лишень з Соломією. Не роби сорому і собі, і своїй матері, і дітям.

І батюшка почав вговорювати Романа, щоб він, порадившись з своєю матір'ю, владнав діло з Соломією, щоб і дітям не було потім сором перед людьми за своїх батьків.

— Добре, батюшко! Я на мир готовий хоч і зараз, але я невідомий тому, яка ще в неї думка, —сказав Роман, ховаючи в кишеню гроші, взяті за книжки.

Думка про те, щоб помиритись з Соломією, після розмови з батюшкою запала Романові в душу і з голови не виходила. Роман після великодня зовсім перестав пити і ні разу не заглядав в корчму. Поки він пив, поти він неначе заливав свою нудьгу, мов пожежу водою. Але як тільки перестав пити, його нудьга знов ніби зашуміла й загула, як ліс на вітрі.

Роман пригадував, як Соломія колись і співала, і щебетала в його хаті, і, неначе співуча пташка, звеселяла його, звеселяла і хату й подвір'я. І ніколи в той час не брала його нудьга за серце, не находив сум на душу, як густі хмари на ясне небо. Тепер нудьга неначе насувалась на його з усіх чотирьох кутків хати, ходила за ним слідком по дворі, по садку.

В неділю по обіді баба Зінька почала говорити йому, щоб він причепурився, взяв хліб і пішов просити Соломію, щоб вона вернулась до його. Роман вже давненько обстриг свої патли, обголив кудлаті бурці, підтяв кругом бороду і справді трохи покращав. Одягнувшись в новий жупан, він взяв хліб під пахву і, похиливши голову, поплентався до свого тестя Филона.

Филін і Соломія були дома. Перегодя надійшла й Филонова жінка. Роман поздоровкався, поклав на столі хліб. Филін попросив його сісти. Соломія стояла коло лежанки і скоса поглядала на Романа. Вона трохи схудла та зблідла на виду: по очах було знать, що вона зазнала немало горя, що вона перемучилась, перепечалилась незгірше самого Романа.

— Соломіє! Я прийшов тебе перепросити і хочу помиритись з тобою. Був я оце того тижня в батюшки. Батюшка гнівається, що ми живемо окроми, — почав говорити Роман.

— Авжеж, дочко! Роман не бив тебе, не нівечив. Він чоловік тихий. А коли ви, може, коли і полаялись, то це світова річ. Без лайки, змагання та сварки ніхто не проживе. Хіба ж і я ніколи не змагався з твоєю матір'ю? Час вам йти на мир. Посердились, полаялись, то й помиріться, — обізвався з-за стола Филін.

Соломія ласкавіше глянула на Романа. Він здався їй тепер і кращий, і веселіший. Вона вже перечула через людей, що Роман покинув пити, не ходить до корчми і заходився коло господарства. Але їй більше од усього було жаль дітей.

Саме в той час вбігли в хату Соломіїні діти. Їх намовила баба Зінька, щоб вони побігли до мами та попросили її вернутись до господи. Дівчинка, проворна та жвава, як і її мати, кинулась до Соломії, обняла її за стан рученятами і задріботіла язиком зовсім так, як дріботіла Соломія.

— Ой мамочко, голубочко! Це ж ви до нас вернетесь? Ой, вертайтесь, мамочко, бо ми оце без вас і з хати не підемо. Ой, вертайтесь, вертайтесь таки зараз, таки разом з нами!

— Та вже вернусь, моя дитино, щоб тебе до пуття довести, — обізвалась Соломія і вже зовсім ласкаво і весело поглянула на Романа.

В Романа на душі стало веселіше. Він почув веселий Соломіїн голос, і той голос задзвенів в його вухах, неначе гучні струни.

Филониха поставила перед гостем полудень. Усі сіли за стіл, випили по чарці, пополуднували. Усі були веселі, розмовляли й жартували, навіть малі діти почували, що в їх житті знов настане зміна, краща й веселіша. Після полудня всі гуртом пішли до баби Зіньки в гості.

— Вибачайте мені, мамо, що я заподіяла вам такого клопоту та турботи, — говорила Соломія до баби Зіньки, вступаючи в світлицю.

— Ет, дочко! Що було, то минуло і за водою попливло. Не будемо вже й згадувати про те, — говорила веселенько баба Зінька.

 «Постаріється трохи Соломія, то й оббудеться та оговтається з звичайним жіночим життям і буде жити, як живуть усі молодиці, — думала баба Зінька, — яка там наша жіноцька доля? Топи, вари, плаття пери, воду носи, ще й на поле ходи; не стане часу вигадувати якісь витребеньки».

Соломія, вернувшись до господи, знов стала весела. Вона жила тепер для своїх дітей, а найбільше втішалася своєю дочкою Мартусею. Мартуся вдалась в матір. Соломія і Мартуся були як дві краплі води! Мартуся така ж була на вдачу весела, співуча та щебетлива, як і мати, і до роботи кидалася, часом і матері бралась помагати. Було візьме відро, та вдвох з братом принесуть матері відро води навпомірки на коромислі. Соломія тільки і втішалась своєю Мартусею.

Роман став ласкавіший і вважливіший до Соломії, але не привернув до себе її серця. Соломія і справді оббулася, оговталась, кинулась до роботи, помагала старій Зіньці. Але часом несподівано на Соломію находила журба, находив сум: сяде вона було на лаві або на призьбі, задумається і сидить неповорушно, неначе замре на одному місці. Бідна молодиця неначе почувала заздалегідь якесь нещастя.

Минули жнива, минуло й літо. Восени перед покровою пізньою добою, вже лягома, на кутку трапилась пожежа. Горіла Кононцева хата, а Кононець держав Соломіїну подругу Мокрину. Пожежа була недалечко од Романової оселі.

Вдарили в дзвін на ґвалт. Вікна, в хаті стали з чорних червоними.. Соломія прожогом кинулася з хати і вибігла надвір.

— Ой боже мій! — крикнула вона. — Горить Мокринина хата!

Соломія побігла на пожежу, мов несамовита. Роман вхопив відра й коромисло й почвалав слідком за нею. Діти вже спали. Баба Зінька зісталась в хаті при дітях.

Вже було пізненько. Половина села спала, і тільки де-не-де блимало світло в хатах. Соломія прибігла до Кононцевої хати. Хату вже обняло кругом. Покрівля горіла вся. Людей збіглося небагато. Кільки чоловік та молодиць носили воду і лили на хлівець, котрий палав увесь до самого низу. Мокрина і її чоловік бігали через одчинені двері і виносили з хати та з хижки, що було напохваті, що можна було винести. В сінях вже горіли крокви.

— Чи винесла, Мокрино, скриню? — крикнула Соломія до Мокринн.

— Ні! ой боже мій! скриня моя згорить! — кричала Мокрина.

Соломія кинулась у хату, за нею побігла Мокрина. Скриня була завальна, важка. Вони вдвох насилу винесли скриню на двір.

— А новий образ винесла? той, що в золотих рамах? — спитала Соломія в Мокрини.

— Ой ні! — ледве одсапуючи з переляку, сказала Мокрина.

Соломія знов кинулась у хату, вхопила з стіни здоровий образ і вже вибігла в сіни. Але в той час порушились крокви. Одна кроква з палаючими латами та куликами впала в сіни і потрапила Соломії в потилицю. Соломія впала трохи не на сінешньому порозі. Палаюча солома обсипала їй спину. Соломія, впавши додолу, простягла з образом руки. Руки потрапили на палаючі кулики. Соломія крикнула не своїм голосом. Чоловіки підвели дрючками крокву і витягай Соломію з огню. На їй вже зайнялася одежа. Один чоловік, що держав відро з водою, зараз облив її всю і погасив на їй одежу. Роман тільки що прибіг у двір. Він вглядів, як Соломію витягай з огню, і неначе скаменів, стоячи на одному місці.

Принесли Соломію додому. Соломія вже опам'яталась і страшно стогнала. Баба Зінька угляділа попечену Соломію і заголосила. Діти прокинулись і почали й собі голосити.

Соломію закутали в мокре рядно. Филін побіг за фершалом. Цілу ніч світилося в хаті світло. Усю ніч не спали в хаті. Соломія мучилась і страшно стогнала. Вона зовсім попекла собі руки до самих кісточок. Попечені місця червоніли на щоках, по лобі й по спині широкими плямами та смужками.

Два дні нездужала та мучилась бідна Соломія. Роман хотів їхати по доктора до Білої Церкви, але фершал сказав, що вже й доктор нічого не поможе. Роман пішов до священика, щоб висповідати та запричастити Соломію.

— І як вона вбігла в те полум'я? І чом вона не остереглася? Хіба ж вона не бачила, що в сінях вже горить покрівля? — питав священик.

— А бог її зна. Хіба ж я, батюшко, посилав її лізти в полум'я? Така вона вже зроду метка та проворна, а до помочі людям так і кидається, неначе їй памороки забиває людське нещастя. Цілий вік пурхала, як та птиця, і в полум'я кинулась, мов та птиця. Така вже їй доля судилась, — говорив Роман.

— Ну, йди ж додому, а я зараз прийду, — сказав батюшка.

Роман вернувся додому. Фершал порався коло Соломії. На попечених місцях почала злазити шкура. Фершал поздіймав з обох рук одвислу шкуру з нігтями, сливе цілісіньку, і поклав на вікні. Роман вглядів, що на вікні лежали неначе рукавички, і заплакав: вже не було ніякої надії, щоб Соломія одужала. Батюшка висповідав і запричастив Соломію. Молодиці-сусіди посходились і мовчки хлипали, стоячи кругом Соломії. Соломія ледве вже говорила.                          

— Як почуваєш себе, Соломіє? Чи одужаєш? Чи будеш жива? — спитав батюшка.

— Ні, не одужаю і швидко вмру... от-от вмру, — ледве спромоглась промовити Соломія тихим голосом.

До смерку ще Соломія не втратила пам'яті, а смерком вже зовсім дійшла до нестямку. Блискучі очі почали ніби згасати. Соломія втратила пам'ять. Роман бачив, що вже наступає скончання, і привів до Соломії дітей, щоб вони попрощались з матір'ю. Соломія дивилась на дітей, але вже не впізнавала їх.

Все тихіше та тихіше вона стогнала і тільки часом промовляла стиха:

— Ой, діти мої в полум'ї! Ой боже мій! Моя Мартуся вскочила в полум'я і вже зайнялася! Рятуйте, хто в бога вірує! Рятуйте мою Мартусю! Он образ в неї їв руках! Рятуйте образ!

Опівночі Соломія вмерла, а другого дня ввечері її вже поховали. Роман просив, щоб домовину занесли до церкви і одправили в церкві велику панахиду. Задзвонили в дзвони на панахиду. З усього кутка зійшлися молодиці. Церква була повна людей, повна й плачу. Соломія лежала в домовині, зчорніла, як чорний угіль. Усі молодиці плакали голосно, неначе ховали рідну сестру. Мартуся голосила на всю церкву.

— Ой матінко моя рідна! Нащо ж це ти нас покинула вже другий раз? Ой мамо моя, голубко моя! вернися до нас і другий раз! Ой, вернися, не барися! не кидай же нас! — голосила бідна сирота на всю церкву і завдавала усім жалю. Роман стояв коло домовини ні живий ні мертвий. У йому неначе серце запеклося од несподіваного горя.

— Сама знайшла собі страшну смерть, помагаючи людям. Господи, як жаль бідної доброї Соломії, — говорили молодиці, вертаючись з кладовища з бабою Зінькою та втираючи сльози.

— Якби Соломія занедужала та вмерла своєю смертю, мені не так було б жаль її, а то вскочила в огонь і неначе сама собі заподіяла наглу смерть, — говорила баба Зінька, втираючи сльози.

 

*       *        *

 

І знов баба Зінька зісталась сама на господарстві та ще й з малими унучатами, знов стала до роботи: і топила, і варила, і хліб пекла, ще й на річку зимою ходила плаття прати. Знов прийшлося їй самій і город копати, і засівати, і засаджувати.

— Оженися, сину, бо ти ще молодий, а я вже дуже старіюсь... Ізстарила мене важка робота і лиха твоя годинонька. Робити мені не первинка, але я не сьогодні-завтра вмру, — говорила мати до Романа.

Роман довго сумував, сидячи в своїй кімнаті, але перед жнивами мати знов почала вговорювати його, щоб він оженився. Роман заслав старостів до однієї дуже гарної дівчини, але вхопив од неї облизня; потім заслав старостів до другої і потяг гарбуза.

— Цур йому з таким чоловіком! — говорили дівчата. — Свою Соломію підкурював ладаном та водив трохи не в дранті, як старчиху, то й нас так буде водити.

Мати радила Романові шукати молодої смирної удови.;

Але в цілих Терешках не знайшлося такої удови. Аж у другому близькому селі Пилипчі люде нараяли бабі Зіньці взяти собі за невістку молоду й бездітну удову Варку. Варка була дуже бідна, але роботяща, тиха на вдачу, добра й смирна, як овечка. Перед жнивами Роман оженився з Варкою.