(Оповіданнє з давніх часів)


1. Польські Посли у Хмельницького.

Рік тисяча шістьсот сорок девятий був дуже славний для Хмельницького і для цїлої України. Козацьке війско, розбивши поляків на Жовтих водах, під Корсунем та під Пилявою в Подольщинї з честю й славою верталось до дому. Про ті часи склав нарід пісню:

Та не буде краще, та не буде лучше,
як у нас на Вкраїнї:
Де не має ляха, де не має жида,
не буде ізміни.

Після нового року Хмельницький прибув до Київа. В Київі дзвонили в дзвони, стріляли з гармат. Велика сила народа вийшла на привитання Хмельницького. З цїлою козацькою старшиною Богдан в'їхав у Київ через давнї »3олоті ворота« князя Ярослава. Коло церкви святої Софії стріли його митрополит та духовенство, а студенти київо-могилянської академії співали йому вірші.

З Київа Хмельницький поїхав до Переяслава; сюди почали прибувати до його посли з сусїднїх держав. Туреччина, Молдавія, Волохи, Угри і Московщина прислали до його своїх послів: вони запобігали в його ласки, бо знали, що в його руках була сила; вони сподївались, що він, може, незабаром стане гетьманом самостійної української держави. Турецький султан, Магомет четвертий, прислав до Хмельницького посла, Агу-Османа, для переговорів. Хмельницький просив турків, щоби вони дали йому поміч проти Польщі, а за те обіцяв платити туркам грішми що-року, як Україна стане самостійною державою, ще й віддати туркам частину Польщі по Люблин. Молдавський господар Лупула бояв ся своїх бояр і просив у Хмельницького війська собі до помощі. Хмельницький післав у Молдавію свого сина Тимоша. В Лупули була гарна дочка, Олександра і Богдан задумав висватити її за Тимоша.

Семигородський князь Степан Ракочі теж прислав свого посла і обіцяв разом з козаками наступити на Польщу. Після всїх приїхав і московський посол Унковський і привіз Богданові від царя дари. Тілько ще не було послів із Польщі. Хмельницькому дуже хотїлось, щоб чужоземні посли побачили, як горді польські пани просити муть ласки й мира в козаків, котрих переднїще мали нї за що. Ще в другій половинї сїчня король вислав з Варшави послів з бунчуком, патерицею(1) і гетьманською булавою для Хмельницького. Булаву віз старий воєвода Адам Кисїль, князь Четвертинський, і инші польські пани. Вони доїхали до річки Случі на Волинї і не могли далї їхати: повстання не вгамувалось ще; нарід по Українї не переставав робити своє дїло проти поляків. Хмельницький післав полковника Тишу з козаками, щоб вони провели послів і оборонили їх од народа. В пятницю, девятого лютого приїхали посли до Переяслава. Хмельницький з полковниками виїхав витати їх за місто. Перед ним несли бунчуки і червону запорозську корогву: чим він хотїв подражнити польських послів, натякнувши, що він і без королївської ласки давно вже вибраний за гетьмана козаками й народом. Він знав, що пани везуть йому гетьманську булаву. Польські посли в'їхали в місто і зараз поїхали на обхід до Хмельницького. Там вони застали чужоземських послів. Щоб покепкувати трохи з панів, Хмельницький оповістив їм, що буде приймати від них королївську грамоту і гетьманську булаву на майданї. Йому хотїлось насміятись із них перед чужоземськими послами і перед народом. Пани образились, але мусїли коритись. Десятого лютого в 12 годинї, опівднї, Хмельницький з церемонїєю вийшов на майдан. На йому була дуже дорога шуба з соболїв, крита гарною дорогою матерією. Гетьман був прикритий бунчуками. Кругом його стояли полковники з своїми булавами і вся козацька старшина. Козаки і нарід заняли майдани, вулиці, обсїли покрівлї на хатах. Тут стояли й чужоземські посли. Як вийшли королївські посли, козаки заграли на трубах та на бубнах. Кисїль, православний і українець, приступив до Хмельницького і держав в одній руцї королївську грамоту, а в другій гетьманську булаву, обсипану дорогими діяментами.

»Його світлість, найяснїйший король«, — почав Кисїль, — »посилає ясновельможному панови гетьманови й усьому запорозському війську свою королївську ласку«.

Тодї Кисїль подав Хмельницькому грамоту на гетьманство й булаву, — а другий польський посол — червону корогву з білим орлом. Хмельницький узяв те все і подякував. Грамоту голосно прочитали народови. Нарід закричав: »На що ви, Ляхи, принесли нам ті цяцьки? Знаємо вас! Хочете знов нас приборкати в неволю«. Полковник Джеджалик виступив на середину і промовив: »Хочете нас знов піймати, щоб ми знов надїли панське ярмо? Нехай злизнуть ваші солодкі дари! Майте ви собі свою Польщу, а Україна нехай зостанеться нам, козакам«. Після церемонїї Хмельницький запросив послів на обід. За обідом почала ся розмова про недавню колотнечу з поляками. Хмельницький гримав на панів і домагав ся, щоб йому видали Чаплинського і покарали князя Єремію Вишневецького, запеклого ворога козаків. Він нарікав, що і в той навіть час Ридивил і инші пани нападали на українські міста і вирізували людий.


2. Відповідь Хмельницького польським послам.


Так витали козаки польських панів. Нїчого було й думати про мир. Кисїль просив до себе Хмельницького на обід на другий день. Хмельницький з полковниками приїхав до його аж ввечері. Почала ся знов неприємна та нелюба розмова. Поглузувавши з ляхів, Хмельницький вернувся до дому. Другого дня Кисїль прислав свого свояка, князя Четвертинського, теж православного і родом українця, спитати Хмельницького, коли почнуцьця переговори.

»3автра буде справа й розправа«, — сказав Хмельницький, — »бо я саме тепер угорського посла виряжаю. А вам скажу просто, що з вашої комісії нїчого не буде. Війна почнецьця через три, або чотири тижнї. Переверну вас, всїх ляхів, до гори ногами і потопчу так, що опинитесь під моїми ногами, ще й турецькому цареви в неволю віддам. Я хоч собі мала людина, але так Бог дав, що я тепер єдиновладний самодержець український. З тим і йдїть. Завтра буде справа й розправа«.

Двайцять третього лютого Кисїль знов пішов до Хмельницького і почав йому говорити про переговори. Хмельницький відповів йому: »Шкода й говорити! Був час говорити, коли пани ганяли мене по Днїпру і за Днїпром, і як я бив ляхів і на Жовтих водах, і під Корсунем, і лід Пилявою. Тепер я вже доказав те, про що і не мислив; докажу ще й те, що замислив. Вибю з ляцької неволі цїлий український нарід. Двісті, триста тисяч війска буду мати. Орда стоїть на готові. Доволі буде мінї землї по місто Холм, по Львів та по Галич. А ставши над Вислою, скажу ляхам: »сидїть, ляхи! мовчіть, ляхи!« Не зістанецьця нї одного польського князя, нї шляхтича на Українї«.

Промовляючи ті слова, Хмельницький зскакував з місця, тупотїв ногами, скуб себе за волосся. Польські посли здеревенїли, слухаючи ті слова.

Після такої мови, польські посли пішли до дому. Хмельницький не звелїв їх пускати до себе, і вони стали боятись, щоб їх не згубили з світа. Але они впросили Виговського, щоб він встоював за їх перед гетьманом. Хмельницький знов покликав їх до себе і витягнув з під килима, що ним був застелений стіл, лист.

Там були написані постанови згоди з Польщею: а між иншими постанови, щоб запорозське війско на цїлій Українї мало свої давні вільности, щоб жидів вигнати з усїєї України, щоб козацький гетьман держав справу тілько з королем, а не з панами; щоб на Українї і Білій Руси воєводами та каштелянами було настановлено тілько українців православної віри; щоб київський Митрополит мав перше місце після католицького митрополита в варшавському сенатї і т. ин. Посли прочитали постанови і тілько плечима здвигнули. Після таких переговорів та умов комісарі; чи посли, виїхали з Переяслава. Вони казали, що Хмельницкого полковники сичали та шипіли на поляків, неначе гадюки, і знали, що не буде мира між поляками й козаками.


3. Козацькі загони.

В той час, як польські посли їздили на переговори про умови мира до Переяслава, Ян Казімір коронувався в Кракові на польського короля і зїмою в сїчнї зібрав сейм. Сейм постановив зібрати військо і післати його на Волинь проти козацьких загонів. Десять тисяч польського шляхецького війська пішло на Волинь і стало під Константиновом, козацькі загони лютували на Волинї, як і переднїще. Ватажок Гарасько взяв Острог, вирізав чотириста жидів та ляхів і прогнав з Острога дїдичку, унуку славного князя і щирого ураїнця Константина Острожського, Анну-Алойзу, котра вже сполячилась і пригноблювала українцїв. Кривоносенко збунтував Полїсся. Третїй козацький ватажок, Донець, завоював Заслав. Польське військо ходило зпід Константинова загонами, чи ватагами, і розбивало козаків. Поляки взяли Звягель на Волинї і вирізали українців, потім взяли Бар на Подолї, напали на Шаргород і вирізали українців у Гусятинї. Вертаючись до Варшави, Кисїль заїхав у свою маєтність, у волинське село Гущу. Шістьсот козаків ввірвалось у Гущу, і Кисіль ледви втїк від них. Такий то був той мир між поляками й козаками, про котрий клопотались польські посли в Переяславі.


4. Козацькі полки на Українї.

Весною Хмельницький розіслав листи по цїлій Українї і закликав всїх вставати на Польщу. Гетьманська столиця Чигирин нїби закипіла людьми. Селяни й міщани, кидали все і сходились до Хмельницького, села і хутори стояли порожні. Міщани, шевцї, кравцї, пивовари, теслї — всї збігались у козацький стан. Навіть урядники з міст, радцї та війти обстригали собі бороди, запускали вуси по-козацьки і приставали до козаків. Тілько діди, жінки, дівчата та каліки зоставались дома. Хмельницький роздїлив усю Україну на полки, буцїм-то як теперішнї губернії, або повіти. Кождий полк звав ся по найбільшому місту в полку, на-приклад чигиринський, черкаський, полтавський, черниговський. Кождий полк дїлився на сотнї. Сотнї стояли по селах, і в тих сотнях часом було по тисячі, або і більше козаків. Сотнї ділились на куренї, де було по кілька десятків козаків. На півднї козаччина захоплювала й займала землї до Бессарабії й до Акерману на Днїстровім лиманї, на півночи полки обіймали землї по Гомель і Дронин у Могилевській губернії на Білій Руси, а Овруцький полк вгонивсь далеко в Минське полїсся. Найвища вдасть на Українї була тепер у гетьманських руках. Кругом його стояла старшина: обозний, що держав у своїх руках гармати, осаул, через котрого гетьман посилав прикази, писар, хорунжий, що держав у руках військові корогви. Над кождим полком був настановлений полковник, і в його полку була така сама старшина, як і коло гетьмана. Всїх начальників і самого гетьмана вибирала і скидала, »козацька рада«. Але за часів гетьмана Хмельницького в »Радї« мав спіл ввесь народ, бо тодї і козаки й народ мали право вибирати і скидати старшину й гетьмана.

В той чась польське військо готувалось до битви з козаками. Король Ян Казімір настановив за приводця війська пана Фірлея. Князь Єремя Вишневецький знов образив ся і покинув польське військо, але як прочув про страшну силу Хмельницького, то сам приїхав і став під рукою Фірлея. Поляки вибрали на Волинї для битви з козаками Збараж і стали під містом. На горі стояв міцний замок, під горою було місто, обкопане ровом. Поляки стали під Збаражем і почали окопуватись окопом і насипати вали.

Хмельницький виступив з Чигирина і помалу йшов на Волинь. До його прийшов на поміч кримський хан Іслам-Гірей з татарами і навів з собою кримських татар в кожухах, вирернутих наверх вовною. Прийшли на поміч козакам і донські козаки — та навіть з Кавказських гір черкеси з чупринами, позакручуваними за ухо по українськи. Турецький султан прислав Хмельницькому шість тисяч турків; кождий, хто хотїв, приставав до козаків і не просив плати, бо кождий знав, що поживицьця від багатих панів. Хмельницького військо було велике. Поляки, почувши під Збаражем, що на їх іде така страшна сила, з переляку й поопускали руки.


5. Польські окопи під Збаражем.

Двайцять восьмого червня перед самим св. Петром, поляки сподївались козаків під Збаражем що-години, а окопи були ще неготові. На св. Петра, в пятницю Фірлей вислав виглядати на розвідки загон Сїраківського. Тілько що він далеко одїхав од окопів, як проти його на зустріч почала йти велика сила татар. Загон Сїраківського почав втїкати. Татари догнали його і розбили до чиста. Сїраківський ледви втїк до Збаража — і сказав, що Хмельницький от-от незабаром буде під Збаражем. Як на то теж серед ясного неба десь взяла ся маленька хмарка; блиснула блискавка, вдарив грім, потрапив у корогву, що стояла коло намета самого Фірлея, і розбив держално. Це здалося для всїх недобрим знаком. Коли одразу підняла ся курява; поляки почули страшний крик та галас і побачили татар. Окопи були неготові. Пани позакачували оксамітові рукави своїх дорогих контушів, кинулись до заступів і копали цїлу ніч, а все таки не окопались навкруги. З одного боку, де був ставок, окопів зовсїм не було. Аж тут насунули, як ті хмари, й козаки. Хмельницький глянувши, що окопи не доведені до кінця, промовив: »справимо-ж тепер бенкет ляхам«.

Зараз після Петра почали ся переднїще за війну герцї: козаки й поляки вихвачувались на конях і били ся подекуди поодиноко. В недїлю першого липня, Хмельницький пустив на те місце, де не було окопів, татар та козаків. Поляки попереду одтисли й одбили їх: але козаки вдарили разом з тридцяти гармат, а татари посипали на їх стрілами, і вони мусїли повернутись за окопи. В понеділок, другого липня, Хмельницький післав гадяцького полковника Бурлая з полком до ставка, де не було окопів. Сміливо напав Бурлай на польську і на угорську піхоту. Він плавав по Чорнім морі, завоював Синоп, завдавав страху туркам в Царгородї. Сміливо Бурлай загнався в самий польський обіз. Поляки перелякались і крикнули на Фірлея, що їм не можна битись з такою силою, і що треба втїкати до Збаража в замок. Один князь Єремія Вишневецький, Лубенський дїдич, не бояв ся. Грізно він крикнув на полохливих панів, і вони притихли.

»3а мною, брати, кому смерть люба!« крикнув він і кинувся на Бурлая. Козаки подались до ставка. Багато їх потонуло; загинув і Бурлай. Морозенко кинувся помагати Гадачанам; але його відбили; він сам ледви всидїв на кони і трохи не попав ся в полон, в неволю. Хмельницький побачив, що не візьме польського стана нападом, і постановив собі обступити його навкруги, бити з гармат і заморити голодом. За одну ніч козаки насипали кругом польського стану вал, висший од польського і поставили на йому гармати.

Рано третього липця козаки вдарили з гармат з валів просто в польський стан. Тодї поляки побачили, що вони дуже широко розтягли окопи, і другого дня окопались другим валом богато вузчим, вигнали за окопи непотрібні коні, а самі рушили за ті нові окопи. Тілько що вони ввійшли за нові окопи, козаки кинулись за ними вслід і насипали ще вище окопи та знов почали бити з гармат в поляків. Поляки насипали свої вали ще більше, а козаки і собі насипали такий високий вал, що з його можна було влучити кулею собаку в польських окопах. День і ніч козаки смалили з гармат на поляків. Кулї сипались, неначе град Пани розібрали свої шатри, прикрились корогвами, потім як нїчого не помогало, почали обкопувати себе й коний. Кождий пан викопав собі яму тай сидїв в ній як кертиця у норі. Тодї поляки обкопались третїй раз ще тїснїйшими окопами, вже під самим містом; але як тільки вони рушили з місця, щоб сховатись за новими окопами, козаки кинулись на заднїх і побили велику силу поляків. Через три години козаки й собі вже насипали такий високий вал, що як тілько котрий пан висунув голову з своєї нори, козаки зараз стріляли в його. Козаки зовсім закопали поляків і місто Збараж. Щоб швидче забрати поляків, Хмельницький казав копати під землю великі нори, чи печери, попід валами в саму середину польського стану. Поляки побачили, що козаки чогось перестали стріляти з валів, і догадались: вони ставили на землї миски з водою і клали бубни. В декотрих місцях бубни гудїли, а вода в мисках ворушилась хвилями. Поляки догадались, почали і собі копати печери насупроти козаків та й здибались з ними під землею. Там в темних норах бились козаки з поляками, наче в пеклї.


6. Голод у польському таборі.

На лихо панам в їх містї повиходили вся харч та поживок. Привезти через козацький стан не можна було нї за що в світї. Пани почали їсти коний. Коли не стало коний, вони збирали й їли здохлятину з тих коний, що були постріляні. Жовнїри збирали їм в місті котів собак і миший, а як поїли й це добро, то здирали з возів шкури, краяли на шматочки чоботи, розмочували в воді і їли. Декотрі гризли зубами спеклу землю. Козаки накидали в воду трупів, і пани мусїли пити воду з сукровицею. Настала лїтня спека. Трупи гнили і смердїли: їх не було куди вивозити, не було де ховати Козаки і селяни ще надто глузували з панів, одпочиваючи на валах: »А коли ви панове, будете одбирати чинш на Українї?« — кричали селяни »от уже рік минув, як ми вам нїчого не платили, чом оце ви не загадуєте нам на яку панщину? Годї вам уже держатись! Тілько дурно контуші понищили та сорочки подерли, по шанцях лазючи. Того вам наробили ріжні здирства, як оте очкове, панщина, та сухомельщина. От тепер козаки добре вам заграли в дудку!«


7. Бунт польських лицарів і підступ Вишневецького.

Пани побачили, що їм доведецьця пропасти, почали просити у козаків мира. Вишневецький виїзджав з окопів і переговорював ся з ханом. Кисіль з панами приїзджав до Хмельницького. Хмельницький домагав ся, щоб йому видали Вишневецького, Конецьпольського і инших панів, і щоб границею між Польщою й Україною була ріка Висла. Пани не згодились і дали одповідь, що не мають права без короля оддїлювать Хмельницькому границю. Хан Іслям Гірей розсердив ся, довго стоячи під Збаражем, покликав Хмельницького і сказав йому:

»Як ти за три дні не забереш поляків, то доведецьця тобі дорого викуповатись. Ти обіцяв заселити менї Крим ляхами, заселиш ти його своїми козаками«.

Хмельницький виїхав до козаків і казав їм лагодитись до приступу. Поперед усього він казав до дручків попривязувати поляків, забраних у полон, і начепляти їм на шиї мішків з землею, щоб їх не брала куля. Потім їх поставили рядками, ще й підганяли ззаду нагайками За ними виступили козаки з драбинами, крючками і ланьцюгами... Вже козаки перелїзли в декотрих місцях через окопи і різали панів. В польськім станї був такий дим, що один поляк не бачив другого. Пани закричали:

»Не можна нам довше держатись. Киньмо гармати в замку, покиньмо два полки, а самі втїкаймо!«

»Кудиж ви втїчете!« — сказав Вишневецький, — хіба причепите крила собі і коням та перелетите через козацький стан. Будемо битись до останку« — крикнув Вишневецький і кинувся на козаків, перескочив через окопи і розігнав селян.

Другого дня козаки знов полїзли по драбинах на вали, били панів і витягали гаками на вал вози з польського стану. Вже пани почали гримати на Вишневецького за те, що він не дав їм нї втїкати, нї віддатись козакам, та ще й дурив, що король швидко прийде на поміч. Князь Єремія сидїв з панами в наметї, думав, думав та нїчого не видумав. Пани побачили, що вже настала їх остатня година. Коли це одразу прилетїла стріла, нїби од козацького стану, і впала перед ногами Вишневецького. На стрілї стремів паперець, а на ньому було написано:

»Я поляк, хоч мушу поневолї служити Хмельницькому, даю вам звістку, брати поляки, що король ваш за пьять миль з відцїль йде з великим військом; ждїть і сподївайтесь короля!«

Ту штуку вигадав сам таки Вишневецький. Він звелїв одному свойому приятелеви пустити стрілу між панів. Пани дїйсно повірили і почали ждати та сподїватись од короля війська на поміч. Сам Вишневецький нїчого не знав про короля й його військо. Коли вістка за те, що польський король вже недалеко, рознеслась по обозї, оповістив Вишневецький, що дасть велику нагороду тому, хто перейде через козацький стан і дасть знати про усе королеви. Знайшов ся шляхтич Стомківський. Йому дали лист до короля, в котрім просили, щоб прибував з військом до Збаража, як найшвидше! Одинадцятого серпня, в спасівку, Стомківський перебрав ся за українського селянина і в ночі сїв на човен, переплив ставок, і як козаки покотом спали, рачки перелїз через козацький стан. Як стало свитати, він залїз в очерет на болотї і сидїв там цїлий день. Другої ночі бурянами відійшов далеко, побіг через села, і прибув до містечка Топорів, коло Бродів у Галичині, де в той час стояв Ян Казімір.


8. Король іде польському війську на підмогу.

В той час, як козаки бились з поляками під Збаражем, король Ян Казімір дав загад панам збирати ся у військо. Кождий пан виїжджав на війну з кількома служниками на конях; за ним їхав віз повний харчів: сухарів, шинок, оцту, горівки. Там лежали дорогий посуд і всяка зброя, а було разом з тим казанок, сокира, лопата і все, що потрібно для війни. Селяни тодї не одбували служби в війську, а тільки робили панщину. Пишно виїхав король з столицї, але на виїзді під ним спіткнув ся кінь. Всї сказали, що то поганий знак. Королева була дуже смутна, випроводжуючи в дорогу короля. Король виїхав до Люблина і цїлі два тижнї ждав панського війська. Пани збирались помалу. Після Петра рушив король в дорогу і тодї вперше почув, що вже кримський хан прийшов на Україну і пристав до Хмельницького. Але де тодї був козацький і татарський стан, того він зараз не знав; він ішов та все оглядав ся на всї боки, чи не нападуть на його козаки й татари. Не раз і не два він посилав післанцїв на розвідини, а вони назад не вертались: мабудь їх ловили козаки та вбивали. Король розпитував селян, але ті не казали йому зумисне нїчого.

»Ті Українцї то тепер загалом повстанці!« — промовив король і все помалу йшов уперед, щоб до його встигла пристати шляхта. Замість Збаража, король повернув на Золочів. Сюди привіз Стомківський королеві лист од Вишневецького. Як на лихо, лїто 1649 року було дуже дощаве й мокре. Цїлий місяць ливцем лили дощі, як з ведра. Вози грузди в болотї та бакаях по дорогах; ріки розлили ся, що повіддя позносило мости, позатоплювало греблї. Війська скарбового в короля зісталось небагато. »Посполите військо« у самих панів дїдичів та дрібнїйшої шляхти сходилось до короля мляво, »помаленьку, наздоганяючи короля в походї та пристаючи до королївського війська На лихо полякам вони йшли вперед, нїби десь на морі плили, не відаючи гаразд, де знайдуть козацьке військо й стикнуться з ним. Українські селяни по всіх селах хоч і добре про те взнали, де стоять козаки, та не казали полякам.


9. Побіда Хмельницького над польським королем під Зборовом.

Тим часом Богдан Хмельницький, довідавшись під Збаражем, що король посуваєцьця з військом усе близше та близше, покинув частку свого пішого війська в окопах під Збаражем, щоб вони стерегли поляків в їх окопах, а сам з кінним козацьким військом та з татарами і їх приводцем ханом Іслам-Гіреєм виступив просто до Зборова. Хан виступив, маючи на думці доконешне взяти короля Яна Казіміра в полон і потім злупити з поляків великий викуп за його.

Лїворуч од міста Зборова на Волинї був густий дубовий лїс, що заслоняв вигляд од міста на далеку лучану місцину. Хмельницький повів туди своїх козаків і татар і засїв у лїсї. Козацьке військо стояло за милю од польського обозу, і поляки навіть не заздрівали сього. Через місто Зборів текла самовилка од річки Стрипи. Польське військо стояло по правому її боці і налагодилось перевозитись на лівий бік. Тодї Хмельницький покинув частку татарського війська по лівий бік річки, а другу частку вкупі з козаками перевів на правий бік. Він ждав, поки польське військо стане перевозитись через річку, і тодї саме напасти на них з обох боків. Поставивши військо на поготові і зібравши старшину, він виступив вперед і перед лавами козаків промовив таку промову:

»Молодцї! батьки й брати й дїти простягають до вас рукою і благають вас визволити їх із фараонського ляцького ярма. Душі замордованих ляхами благають про пімсту за їх кров та муки. Але не зважуйтесь підняти убийиицької руки на його милость-короля! Ми вагаємо проти панів, наших гнобителів, котрі направили його проти нас«.

Було це в серпнї на передодні латинської Першої Богородицї. Король перевіз ся через річку до костела, слухав службу Божу й запричастивсь Ксьондзи висповідали загалом військо. Король сказав до війська промову. Як він скінчив свою промову, один пан прибіг і оповістив, що бачив недалечко татарський загін. Короля це дуже стурбувало.

В недїлю вранцї поляки начали переходити по двох мостах, що впереддень були зроблені на швидку руку на річцї. Мости були вузькі. Військо розтяглось. Козаки з лїса бачили усе дочиста. Сам Хмельницький вилїз на високе дерево і кмітив по мостах за усїм. Поляки не хапались переходити. Пани, перейшовши через міст, ще й посїдали обідати. Було це вже опів-днї саме на половинї переходу війська.

Коли саме в той час татари вискочили з лїса і напали на задню половину війська. В Зборові українські міщани задзвонили в дзвони, бо були в змові з козаками; козаки й татари по обидва боки річки несподївано напали на польське військо, з страшним гуком та галасом. Слуги з переляку повтїкали і покидали вози на мосту, так що полякам не можно було рушитись, щоб перехопитись через мости і скупитись до купи. На дворі була мрака, слота і туман. Почалась страшна різанина. Шляхтичі падали як скошена трава; кінне військо почало тїкати. Піхоту козаки шаткували, як капусту. Король з обозом стояв одалїк і посилав із свого війська загони на підмогу. Але козаки вилущили їх один по одному; цїлі полки шляхти були вирубані в пень. Загинуло й богато панів значних православної віри.

Поклали свої голови й цїлі полки православної галицько-української львівської і перемиської шляхти, котра в купі з ворогами билась проти своєї України! На пів милї все поле і болотяні луки та мочарі були засїяні панським трупом. Кров текла ріками; одних панів, окрім слуг та челядників, полягло пять тисяч, ввесь скарб, всї гармати і вози забрали козаки і татари.

Побивши одну половину війська, козаки кинулись на другу. Друга половина польського війська вже перейшла через річку, поламала мости і стала в лави. Але Хмельницький ще переднїще післав за річку татар. Не встигли поляки оглянутись, а на їх налетіли татари і вдарили з одного боку. Густими лавами з диким криком кинулись на їх татари, а за ними з лїса посипались козаки. Тричі поддавалось польське військо і тричі виправлялось. Був дощ: уже давно задощилось, то через те стояв туман. Татари кинулись у середину польського війська змішали його так, що непритомні поляки били один одного. Не встояли поляки і почали втїкати. Король надлетів з свого обоза конем насупроти їх, махав шаблею, сам хапав за уздечки і повертав назад, вмовляв та кричав, що вбє своєю власною рукою того, хто наважицьця втїкати; але те нїчого не помагало. Татари лїзли сліпцем, настирливо, нїби їм хто очі повиколював. Поляки подались назад, і тілько смерком перестали битись.


10. Хмельницький помилував польського короля.

Настала темна ніч. Страшна та неприємна була та ніч і для поляків. Всї з переляку не знали, що діяти. Король і старшина, сидячи на конях, зїхались на раду.

»Ми пропали!« — заголосила старшина, — »У Хмельницького певно буде до сто тисяч самих козаків. Нам треба спасти хоч самого короля!»

»Я вмру от-тутечки, а не піду з стану!« — промовив король.

Король звелів робити окопи, щоб досвіта окопатись валами. Поляки взялись до окопів. Коли це пішла чутка між жовнїрами, що король хоче покинути військо.

»Це нас хочуть зрадити та покинути на заріз козакам та татарам!« — крикнули непомірковані пани поляки і покидали заступи. Один литвин розказував, що вже короля нема в станї.

А король тільки що прилїг на землю, щоб хоч трохи одпочити. Тільки що він почав дрімати, перед ним стояв польський ксьондз і розповідав, що між військом уже пішла недобра чутка, нїби короля вже нема в обозї.

»Коня!« крикнув король: »Я сам поїду поміж лавами війська і докажу, що я й думки не маю втїкати.«

Подали коня. Король сїв на його; перед ним несли палаючі смолки, смолоскипи.

»0сь-ось я! ваш король! схаменїцьця! не втїкайте! не кидайте мене! Я вас не покину.«

У короля крапали по щоках сльози. Всї поляки ущухли, заспокоїлись і знов взялись за лопати та заступи.

Стало розвиднюватись. Король поставив військо на битву. Зійшло сонце. Татари вдарили на те місце, де не було окопів. Хмельницький роздїлив козаків на дві частки: одна вдарила на короля, а друга на місто. Король казав оповістити козакам, що він одбирає гетьманство од Хмельницького, а хто принесе йому Хмельницького голову, тому він заплатить десять тисяч талярів. Козаки само-по-собі глузували з того оповістіння. Міщани задзвонили в дзвони, закидали рови хворостом та хмизом і показали козакам дорогу до міста; козаки взяли церкву, що стояла з краю в містї, встягли на неї гармати і звідтіль смалили в польський стан. А тим часом Хмельницький кинув ся на окопи. Вже на окопах стояла козацька корогва. Як хвиля води, козаки шубовснули в польський стан.

»Ради Бога, спасайте мене й Польщу!«—кричав король до поляків. Непритомні поляки пани стовпились з корогвами навкруги короля, щоб його захистити, щоб часом козаки не взяли його в полон у неволю. Козаки розбили королївську варту і доскочили до самого короля.

»3года!« — крикнув Хмельницький до козаків і казав спинитись і перестати битись з поляками. Битва стихла і спинилась… Козаки одступили од короля. Хмельницькому не бажалось і не хотїлось, щоб христіянськии король пішов у неволю в Крим до бусурманів. Хан кримський нахваляв ся, що візьме живцем короля в полон, і само-по-собі, й не помилував би його. Козаки одступили від польського стану.

Після того до польського стану приїхав татарин і привіз королеві один лист од хана, а другий од Хмельницького. І хан і Хмельницький писали до короля, що вони хочуть почати з поляками переговори про умову на згоду. Король згодився на це. Опівднї виїхав з козацького стану трубач і засюрмив тричі, подаючи звістку, що там уже ждуть польських посланцїв для розмови. Король послав послів, і переднїще за все говорили з татарськими послами. Татари жадали, щоб поляки заплатили їм ще давно залеглу данину двісті тисяч золотих, а потім, щоб згодились платити їм що-року девять — десять тисяч золотих, і щоб король вернув і давні вольности козакам.

Хмельницький написав знов свої постанови для згоди та мира і післав з ними двох полковників. Полковники прийшли в пишний королів намет і поклали перед ногами короля лист Хмельницького. Хмельницький домагав ся повної »амнестії« цеб-то, щоб простили козаків за повстання, нїкого не потягли на будлї яку кару та одповідальність, щоб козакам вернули їх давні вольности, щоб реєстрового війська було сорок тисяч, і щоб король оддїлив для козаків границю, куди польське військо навіть не мало-б права вступати; щоб на Українї не було унії, жидів і католицьких ченцїв єзуїтів, щоб київський митрополит мав однакове право з варшавським і сидїв у варшавськім сеймі поруч з ним, щоб у Київі, окрім шкіл українських, не могло бути ніяких инших польських, щоб на Українї воєводами, старостами й иншими урядниками були тілько значні родовиті українцї а не поляки, і щоб Чигиринське староство було записано по вік на дохід гетьманської козацької булави, як засад на гетьманське прожиття.

Прочитавши ті постанови, поляки почали аж принькати приском від злости, що козаки, польські піддані, хочуть з ними годитись, мов незалежні од Польщі, самостійні. Але нїде було дітись: їм хотілось мерщій вернутись до-дому, до господи. Король згодив ся на ті постанови, умови, й цей мир через те й зовецьця зборівським миром. Королївська і панська ласка була не велика: козаки одвоювали собі од поляків ті давні свої вольности, що вони мали ще з давних-давен. Хмельницький присягнув на вірність і підданство королеві і, впавши на одно колїно перед королем, поцїлував його в руку: очевидячки тодї ще в його не було думки одривати Україну од Польщі.


11. Побідний в'їзд Хмельницького у Київ.

Другого дня поляки і козаки розійшли ся: король з військом пішов до Львова, Хмельницький і хан пішли до Збаража. Так скінчила ся війна під Зборовом. Багато було пролито української і польської крови, а Хмельницький мало придбав добра для України. А був саме добрий час для козаків і для України, та Хмельницький не дійшов до самого кінця. Він добре провчив польських панів, але пожалкував польського короля, того короля, котрий уже був одняв од його гетьманство і поклав цїну за його голову, оцінувавши її недорого; того короля, що встоював за польських панів і за Польщу, а не за козаків, за український народ і за православну віру. То був добрий, щасливий час для України, який рідко трапляв ся для неї, побитої лихою долею та злиднями. Хмельницький міг взяти в полон та неволю короля, котрий був уже в козацьких руках, він міг зовсїм одбитись від Польщі, одірвати Україну од неї і зробити її незалежною й самостійною. Та Хмельницький не хотїв іти так далеко. Він присягав і кланяв ся тому, кого переміг і побідив тодї, як йому поклонились до землї побиті вороги України. І Хмельницький знов поклав Україну в домовину на довгий час, звідкіль вона була вигулькнула на світ Божий під Збаражем та під Зборовом. Хмельницькому на віщось був потрібний король, хоч він уже обходив ся без його, а той король для України був так потрібний, як торішнїй снїг. Богдан тодї ще не мав на думцї одриватй Україну та Білу-Русь од Польщі.

Вернувшись під Збараж, Хмельницький оповістив голодним полякам про Зборівський мир. Як би вони посидїли ще три днї, то булиб повмирали од голоду. Їх випустили з окопів. Блїді, замлїлі, худі, змарнїлі, аж страшні, повиходили поляки, буцїм живі мерцї, з своїх нор. Зони йшли і валились од вітру, один вів другого попід руку. В кого був кінь, той держав ся за кінський хвіст. Всї радісно кинулись на хлїб та чисту воду... Хмельницькій дав їм королївський лист, щоб вони заплатили своїми грішми татарам сто тисяч талярів. Палкий та непоміркований Вишневецький почав змагатись, кричати, лаятись, та сваритись, але мусїв витягти гроші з кишенї й оддати татарам. Татари пішли в Крим, набравши вволю польського добра.

Хмельницький з великою славою вернув ся на Україну. В кождім містечку, де він ішов, дзвонили в дзвони, люди виходили йому на зустріч з хлїбом, сіллю та образами. Незабаром потім Хмельницький вїхав пишно в Київ. Лежачи ниць перед образом в Київі, Хмельницький заливав ся сльозами:

»Радїйте, брати!« — промовляв Хмельницький, — »українська сила переважила й перемогла польську. Тепер цїлий світ знатиме, що то козаки!«

»Та не буде краще, та не буде лучче, як у нас на Вкраїнї; бо не має жида, бо не має ляха, не буде ізміни«, — виспівував тодї нарід думи про Богдана по усюдах. 1 то був справдї лїпший рік для України, рік визволїння народа від панщини, від ляхів, від жидів.

З Київа Богдан поїхав до дому, до Чигирина і почав жити дуже пишно. Він тодї мав стілько добра і гроший, скілько буває в царів та королів. Чигиринський полк і три тисячі нанятих татар завжди стояли сторожею на варті коло його двору…


------------------------------------------------------------1. Патериця з кінським довгим волосом зверху.