Другий день одначе був не такий веселий для Зосі. Коні були взяті без згоди старого Лемішки, котрий на той час ходив десь до сусіди.

— Де це коні? — питав Лемішка у наймички, заглянувши в станю.

— Там де й пани, — одказала проворна наймичка.

— А пани де ділись?

— Поїхали в гай гуляти, на якусь маївку, чи що.

Лемішка вилаяв жінку, а на другий день причепився й до Зосі, на котру він був вже давно сердитий.

Зося в сльози, а стара Леміщиха й собі. Лемішка вийшов в сіни і тільки дверима гуркнув. Од того часу Лемішка не ховався з своєю неприхильністю до невістки, а невістка почала навіть зневажати свекра і, маючи велику надію на Леміщиху й на Якима, почала вередувати та трохи коверзувати.

— Знаєш що, Якиме? Всі наші знайомі мають гарненькі повозки і добрі коники. Купім і ми невеличкий добрий візок і одного доброго коника, а то мені сором їздити на такому возі.

— А де ж ми наберемо грошей?

— Я недавно бачила, як тато одчиняв скриню і лічив гроші. Самих бумажок превелика купа, а з срібними карбованцями чи червінцями либонь кільки торбинок стояло в куточку. Попросимо маму, а мама попросить тата. Або купім за свої гроші візок, а тато вже прикупить й припряже до нашого візка доброго коника.

Як радились, так і зробили, передніше спитавши матері.

Купили вони візок, а батько... все-таки батько своїм дітям, — мусив купити доброго коня, «для унучка», як він казав, хоч передніше і прочитав добру молитву та виварив воду і жінці, і Якимові, і невістці.

Почав синок Якимів підростати, почала Зося знов до себе гостей закликати сливе кожного дня. Наймичка тільки те й робила, що поралась коло їх, гріла самовар, бігала в крамниці по ласощі та варила вечерю. Сама Леміщиха, люблячи без міри і без тями свою невісточку, часом служила їй, як наймичка: гладила сукні, спідниці, варила кофе, ставила самовар, готувала гостям вечерю. Вся та біганина й вештання сердило старого Лемішку. Часом зумисне він одсилав наймичку будлі-куди по хазяйству, і гості Зосині часом пили дуже пізно чай. Зося знала те і нишком лаяла старого батька.

Мала дитина не давала Зосі вночі спокою і часом розхожувалась саме при гостях. Яким і Зося почали прохати в батька дати їм свою кімнату. Для однієї тільки дитини згодився старий перенести своє ліжко з того місця, де воно стояло ще од весілля, хоч і важко йому стало, як рушили з місця його, старого. Лемішка полюбив унучка, як другого рідного сина. Часом було вночі заплаче дитина. Всі сплять, як побиті. Ніхто не встане поколихати дитини. Один батько зараз почує, човгає старими, але міцними ногами до колиски і при світі місяця довго гойдає колискою за почепку й уколошкає малого плаксія. І не раз Леміщиха, прокидаючись, бачила його старе, суворе лице, сиву голову, обернену до дитяти, як воно вже мовчало і спало тихим сном. І не раз було, як розплачеться дитина, старий приходив і своїми міцними руками, що вдержали б за вуха ведмедя, тихесенько брав дитину на руки, ніс у світлицю, ходив по хаті, ставав перед образами, бубонячи молитву, приносив вже сонну дитину і, перехрестивши, клав тихо в колиску. Стара нянька говорила, що він уміє замовляти ті уроки, що наслані на дитину лихими людьми...

Зося звеліла перенести своє ліжко в кімнату старих, а свою кімнату переробила на світлицю, купила нову канапу, оббиту червоною матерією, розставила шість нових гарних стільців, простелила килим під канапою і під столом. Мати, потай од батька, достачала їй грошей, що заробляла за огородину. Час од часу Зося стала веселіша і якось бадьорніша, знов скликала молодих гостей у свою світлицю; час од часу вважала вона, що її думка справджується, що її хазяйнування ширшає в оселі старого Лемішки. Всім забезпечена, вона цілі дні й вечори сиділа в своїй світлиці, вишивала на п'яльцях гарусом квітки, плела з ниток скатерки, завіси до вікон, до дверей, до своєї постелі...

— Ви б, невісточко, взяли ключі та пішли б з наймичкою до комори. Надворі негода, а ви не вважаєте на те, що стара мати мусить усюди вештатись та бігати по грязі. У вас ніжки молоді, а ви все сидите та швидко всі хати заснуєте отими сітками, нікому не потрібними!

Так гримав старий батько на Зосю. Зося кидала свої п'яльця, вбиралася в теплу удяганку і мусила йти з ключами до комори видавати харч на обід, проклинаючи те просте, грубе сільське господарство і старого Лемішку. Наймичка набирала пшона, солі, борошна, набирала багато зайвого і почала красти, а Зося навіть не бачила, що брала наймичка, і з нетерплячкою дивилась на далекий гай, стоячи на дверях комори. Трапилось так, що один наймит виніс з комори пару чобіт зараз-таки слідком за Зосею. Лемішка знайшов ті чоботи і прогнав наймита. Зосі не сказав ні слова, але од того часу Зося не ходила більше до комори з ключами...

Почала Зося вередувати так, що ні мати, ні Яким не вміли їй нічим догодити. То страва була дуже проста, то печеня пересмажена, то хліб перепечений або з закальцем, то нетривна й несмачна страва, то наймичка не слухала її! Батько все чув і терпів.

Надходив день Зосиних іменин. Лемішка не мав звичаю справляти щось їй на іменини, бо такий звичай не поводиться між простими людьми. Зося знала, що в його є багато грошей, і була дуже зла, що свекор ніколи не купував їй гостинців.

— Якимцю! я хочу справити собі сукню на свої іменини. Позавчора наша казначейша в гостях у протоєрея розпустила свою нову шовкову сукню і, ходячи по хаті, надісь, зумисне вертіла своїм довгим хвостом передо мною. Сукня, правда, й дорога, але коли б ти знав, як вона погано зроблена, який простий, мужичий кольор матерії! Я їй докажу, що вона з своїм смаком нічого не варта передо мною. Справлю я собі сукню таку, яку я бачила в театрі, в опері, на примадонні: всю чорну, з міцного шовку, а на боках повкидаю яснозелені широкі клинки аж до долу. Попущу я шлейф рясний та довгий, на пів-аршина довший, як у неї.

— Серце Зосю! я грошей не маю.

— Я набор візьму, а батько нехай заплатить. Не збідніє, одначе грошей має дуже багато! Ніколи пак не купить гостинця ані на сміх!

— А як часом не заплатить?

— То заплатить часть мама, а часть — ми самі. А я натякну: наряжуся і... подякую татка за гостинець... Нехай-таки знає честь!

— Серце Зосю, не дратуй ти батька! Він чоловік добрий, але простий і крутий.

— І я крута, та ще й не проста: будемо переважуватись.

— Я тебе прошу, Зосю... Батько дає нам хату й слугу.

— Нехай сховається з такою слугою, що сором у хату пускати.

Прийшли іменини. Назбиралося гостей повна світлиця. Наймички гріли самовар за самоваром, готували вечерю до півночі. Вже проспівали другі півні. Гості не давали спати Лемішці. Через двоє дверей Лемішка чув, як грала гітара, а наймички вештались, рипались та все бігали через сіни. Вже минула північ; Лемішка перекидався з боку на бік, а музики й танці не переставали; світло горіло в пекарні і в Зосиній світлиці.

Лемішка встав, накинув наопашки кожух, пішов передніше в пекарню, погасив там світло і звелів наймичкам лягати спати, бо завтра був робочий день. Потім тихо одчинив він двері в Зосину світлицю і, як мара, став на дверях у білій сорочці, в кожусі. Паничі й панни сиділи навкруги світлиці парами і грали в сусіда. Зося, розпустивши нову дорогу сукню, з чорного шовку, з зеленими клинками і зеленим широким поясом, похожала по світлиці од пари до пари і розпитувала кожного, як буває в тій гулянці, чи вдоволені вони своїм сусідом. Чотири свічки горіло на столах...

Ясний світ полився назустріч Лемішці в одчинені двері. Він несамохіть забубонів молитву: «Світе тихий святия слави безсмертного», котру читають прості люди, як уперше побачать або місяця-молодика, або як блисне вогонь увечері. Тихо човгаючи чобітьми, сміливо підступив він до одного стола, дмухнув на одну свічку, потім на другу, на третю й на четверту. Гості сиділи, як неживі, і дух попритаювали, дивлячись на високу, сивоголову та кремезну й здорову постать Лемішки, котра здавалась якоюсь марою, а не людиною. Панни аж жахнулись. Зося стояла серед світлиці, як кам'яна. Лемішка, сповнивши господарський економічний обряд, дав знати гостям, що вже час би й спати, і в темряві тихо посунувся до дверей, бубонячи далі почату молитву: «достоїн єсі іво вся времена пєт биті гласи преподобнимі...»

Гості сиділи в темній хаті, але почувши, що Лемішка зачинив двері, всі раптом зареготались. Яким тернув сірничок і знов засвітив свічки. Всі сміялись, аж за боки брались. Сама Зося од сміху аж впала на канапу. Одначе швидко всі ущухли й замовкли; почали знов гуляти: гульня не вдавалась. Гості почували, що краще за все зробити — розійтись і йти додому.

Швидко світлиця Зосина спорожнилась. Зося зосталась одна з Якимом.

— Так таку штучку встругнув наш тато! — промовила Зося. — Що ти на це скажеш?

— Нічого! Таку штуку не вперше робить мій батько. Як було ми зберемось і засидимось до пізньої ночі, зараз входить було батько й гасить світло. Ото був знак, що гостям вже час додому.

— Може, таким гостям, як твій дядько Охрім та його жінка з сільськими молодицями. Але... але... Що ж скажуть наші гості? Що скажуть мої сестри, казначейша, протопопша? Та вони ж мене обсудить, обгудять, обсміють! Мені тепер сором буде навіть по місті піти? На мене навіть жиди тикатимуть пальцями. Побила мене лиха година та нещаслива!

— Не знать, яка лиха година побила тебе!

— І ти за батьком? і тобі не буде шкода, як з мене глузуватимуть люди? Та я одного дня не житиму в твого батька! Завтра шукаймо квартири і переїжджаймо з сього поганого дому!

Зося зблідла. В неї очі блищали, ніби зайнялись.

— Зосю! бог зна що ти вигадуєш! Жалування моє невелике, а в батька, як у бога за дверима.

— Як у чорта в пеклі, от що! В батька грошей, як у жида, а що нам з тих грошей? Тільки того, що харчує нас та дає житло. А за все те дорікає, коле очі, що я не господиня, що я сижу та плету непотрібні сітки, б'ю байдики, справляю посиденьки та одриваю слуг од роботи. Чи так же можна б нам жити при його достатках, при його грошах? Чом би пак нам не їздити по-панській, не вбиратись краще, не справляти балів? Покарав нас господь твоїм батьком! Не буду я більше страждати й терпіти. Завтра переїдемо на другу квартиру.

— А як старий не покине нам спадщини?

— А кому ж він її покине? Спадщина буде наша, а старого треба провчити, й навчити, й напутити на старість.

На другий день Зося не вийшла до обіду до столу і обідала в своїй кімнаті. Надвечори вона вбралася в шовкову чорну сукню з зеленими пасами і вийшла до старих у світлицю набундючившись, з повагом, тихою ходою.

— Я принесла вам, тату, чотири стеаринові свічки, що вчора ми спалили ввечері. А з тим дякую вам за цю сукню, що ви мені справили на мої іменини.

— Носіть на здоров'я, коли справили за свої гроші. Свічки, правда, й можна вернути назад, та не вернете мені тієї ночі, що я не спав на старості літ.

— Вибачайте нашій молодості і нашим літам, а з тим ми дякуємо вам за хліб-сіль вашу і за квартиру. Ми завтра переберемось на нову квартиру...

— Воля ваша. Коли я вам невподобний, то й силувати не буду. Може, переберетесь до свого татуся?

Щоки в Зосі запалали. Очі блиснули гнівом.

— Вам моєму татусеві і в слід не вступити... Поки в його жила, поти й щаслива була.

— Та вже ж! Він чоловік вчений, багатий; він збудує вам дім, найме вам наймичку, купить мебіль. Тільки там матері нема, щоб служила вам, як наймичка. А вашому батькові ваша гості будуть так вподобні й потрібні, як і мені.

— Про матір я не кажу й слова. Моя рідна мати не жалувала б так мене. Але я за шматок хліба, за хату не хочу терпіти того, що дотерпіла в вас. Ви мене знеславили, опоганили перед цілим містом, ви мені допекли до живого серця. Ви вриваєтесь серед ночі в мою хату; при чужих людях соромите мене, як малу дитину...

— Я вчетверо старший од вас. Всі ваші гості мені годяться в унуки, не то що в діти. Є час гульні, є час одпочинку. Треба гуляти, та не загулюватись. Все моє добро — не чиє ж, а ваше. Ви колись будете тутечки в оселі господинею. А мені не бажається, щоб моє добро пішло марно.

— То ви мене маєте за нікчемну, пусту женщину? То ви мені ще й докоряєте тим, чого не даєте? тими грішми, що закопані десь у вас?

— Грошей тепер я не дам до ваших рук, бо швидко розкотяться. Постарійтесь лишень трохи, — ще дуже молоді! Та й од батька таки навезли доволі всякого добра...

Зося бігала од злості по хаті. Довгий шлейф її дорогої сукні підняв куряву по хаті, аж Лемішка закашлявся.

— Та не куріть-бо так своїм хвостом! — насилу промовив Лемішка від кашлю.

— Годі тобі, старий! Неначе й справді молодим людям не можна себе розважити, погуляти, — гримнула на його Леміщиха.

— То ви мене маєте за якусь легковажну вітрогонку? — приступала Зося ближче.

— Де ж таки таку велику паню звати вітрогонкою! — обізвавсь Лемішка. — Тільки не говіть-бо вітру своїм хвостом, бо кашель мене от-от задушить. Кахи! Кахи! — кахикав Лемішка.

— Я пані! — промовила Зося, притуливши палець до грудей, ніби показуючи на себе. — Я зробила честь вашому домові, що ввійшла в його.

— Будемо за те повік бога дякувати! — сказав Лемішка, поглянувши на образи. — Де ж пак, таке щастя?

— То ви мене маєте за свою наймичку, чи що? — кидалась і сікалась до його Зося вже з кулаками.

— Доглядайте господарства, не справляйте так часто балів, наче якихсь весіллів, помагайте старій матері, — навчав Лемішка. — А то ви все справляєте посиденьки та походеньки, мов навспряжки дуже вже велика пані, згорнувши ручки! Тільки хліб дурно збавляєте!

— І ви мені смієте давати пораду, навчати, як от у мужиків буває?

— Не справляйте дорогих суконь, та ще й набор, то й гроші матимете, як і ми, старі, маємо... Хто дбає, той має. А нестатковиті та непомірковані люди ніколи нічого не надбають, а що мають, то й те прогайнують швидко.

— Якиме! Якиме! ходи сюди! — зарепетувала не своїм голосом Зося, бліда аж біла, як крейда.

Яким спав і дуже злякався, почувши через сон несамовитий крик Зосі. Він миттю кинувся до дверей.

— Квартиру давай мені! Зараз! Одної години не буду я в цьому домі! Чого ж ти витріщив баньки? Іди шукай квартири.

Яким, розшолопавши діло, тихо повернувся до ліжка, ліг і заплющив очі. Зося побігла слідком за ним.

— Чого ти ліг? Вставай та шукай квартири!

— Бог зна що видумуєш ти, Зосю! — промовив сердито Яким, — це ти, певно, жартуєш.

— Квартиру давай! — закричала Зося і застукотіла кулаком по столі.

Яким підвів голову, лупнув сонними очима і знов ліг...

— Ой, боже мій, боже мій! — зоголосила Зося, впала на канапу і залилась слізьми. — Всі мене тут обіжають, трохи не б'ють! Усі знущаються надо мною!

— Схаменись! Який там ворог тебе б'є! — крикнув Яким з ліжка.

Зося почала зомлівати й плакала. Яким мусив устати і кинувсь до неї.

— Жінка твоя зґедзкалась; вже геть-то опришкувата вдалась! — промовив старий батько через поріг і пішов до пекарні.

Зося хлипала, аж стогнала. Якимові стало жаль її. Він почав прискати на неї водою, обмочував їй виски, лоб, втихомирював.

— Йди шукай зараз квартири, бо я тут загину, занапащусь, вмру до завтрього!

— Годі, Зосю! Годі плакати! Не муч мене, бога ради! Піду зараз квартиру знайду, тільки перестань.

Яким ухопив шапку і вибіг з хати.

— Найми вже їй там на кільки тижнів квартиру, — сказав йому на вухо батько. — Нехай спробує жити за свої гроші й покуштує свого хліба: нехай спокутує свою опришкуватість та непомирливість.

Невеличка квартира була найнята того ж вечора в одному жидівському домові, навіть на першій вулиці в місті. На другий-таки день Зося з Якимом перебрались на нову квартиру, найняли свою наймичку, а мати, потай од Лемішки, дала їм куховарське знаряддя і трохи столового посуду, бо Зося од свого батька не привезла-таки нічогісінько.

Нова квартира була багато поганша, ніж батьківська кімната, нова, світла, простірна, з світлими вікнами в зелений сад.

З невеличкої світлиці з погнутим помостом двоє вікон виходило на вулицю, а малесенька кімнатка і пекарня були од поганого, жидівського двору. Зося, смутна, як був смутний дощовий тоді день, сиділа в кімнаті і, засмучена, дивилась у вікно. Цілий двір був залитий грязюкою, котру помісив товар та кози своїми ногами. В тих болотяних бакаях та ямках стояла вода, як стоїть мед в щільниках. Попід самим вікном замазана, обстрьопана жидівська наймичка несла цебер помий і вивернула його просто серед двору. Тричі перед її очима чогось промайнув жидок, на котрому каптан був стулений ніби з самісіньких ганчірок, а на всю спину була дірка, так що видко було його чорну сорочку. Третій вже раз він ніс попід її вікном якусь паскудну риночку, в котрій бовталась якась юшка, нечиста, як помиї, з покришеною паляницею. Кожний раз Зося іздригалась уся, як тільки повертала очі на ту риночку, на замурзаного, засмальцьованого жидка. В придачу до всього прийшла корова, стала проти вікна, обернула до Зосі свою рогату і вухату голову і витріщила на неї свої дурні очища.

Зося заплакала несамохіть.

— Дивись! що то? — промовила вона до Якима з серцем.

— Що? корова! Хіба ж не бачиш? — одказав він знехотя.

Корова навіщось лизнула довгим, шерстким язиком по склі.

— А то що? — показала Зося пальцем, плачучи.

— Шибку лиже навіщось: певно, хоче пити.

— Шибку лиже!.. — перекривила його Зося. — А подивись, що там на дворі? 

— Грязь! що ж більше? Сльота!

Саме тоді пройшов той самий замурзаний жидок з порожньою риночкою. Зося крикнула на жидка, застукавши в вікно:

— Як ти мені ще раз пройдеш коло вікна, то я тебе повішу!

Жидок злякався, аж жахнувсь, і кинувсь навтікача. Почало сутеніти. Зося звеліла засвітити свічку і подати самовар. Наймичка подала лойову свічку, таку смердючу, що не можна було сидіти близько коло столу. Кращих свічок не було за віщо купувати. Сахару в сахарниці теж не було. Зося сіла і засмутилась. 

— Якиме! пошли за сахаром.

— Грошей нема. Хіба послати до батька — позичити?..

— Лучче не питиму до смерті чаю, ніж маю позичати в твого батька.

— Про мене, як хочеш! — одказав Яким.

Зося плакала. Неясно сліпала свічка; поноча було в хаті. Непривітно дивились стіни, вікна. В скрині було порожньо; гроші були потрачені, бо мусив Яким заплатити за житло за три місяці вперед, а то б не пустив жид на квартиру. Та й грошей було обмаль.

— Зосю! вертаймось до батька. Бачиш, яке наше життя! — сказав Яким.

— Лучче отут загину, ніж маю перепрошувати твого батька, — одказала Зося. 

Коли це рипнули двері. В хату ввійшла Леміщиха і почала розв'язувати велику хустку. Витягла вона звідтіль чай, великий шматок сахару, велику свіжу пухку паляницю, десяток здорових яблук, розіклала всі ті гостинці на столі, потім поставила на вікно глечик свіжого молока; з другої хустки витягла чималий шматок сира, горщик свіжого масла... Як добрий геній, вона принесла це все від щирого, люблячого материнського серця, тишком-нишком, щоб старий про те не відав. Швидко закипів самовар. Зося сиділа за столом, наливала чай, тішила очі всяким добром і поцілувала в руку Улиту Сидорівну за те, що вона одна любила, й пестила, й жалувала її, як рідна мати. На прощання Улита Сидорівна обіцяла заплатити жидові, нишком од старого, кільки десятків карбованців за дорогу Зосину сукню, набрату набір, щоб тільки жиди не чіплялись до неї і не робили їй сорому.

Так жили Лемішковські довгенько на новій квартирі. — Зося ні разу не була в свекра, не думала його перепрошувати та просити вибачення, а старий Лемішка теж не любив кланятись нікому. Зося неслася вгору своїми панством та шляхетством; Лемішка був гордий своїми літами, сивою головою, хазяйством і своїми грішми.

— Не я виганяв невістку з сином, не я буду їх й просити. Вгодно — нехай живуть, а неуподобно — про мене, як знають, — часто говорив Лемішка сусідам.

Такі були його слова, та не така була думка в душі... Зося одібрала в його сина й унучка.

Настала весна. Зося не приходила до старих. Почалося літо, кімната Зосина пустувала. Сумно й тихо стало в Лемішки в домі після шумливого, веселого життя молодої сім'ї. Не гомоніли жваві гості в кімнатах в молодих до півночі, не плакала дитина, не вештались слуги до світу й до білого дня. Спокійно шепотів молитву Трохим перед образами; мирнота була в його господі, та старі почували, що то був спокій близької смерті, близького вічного спокою. Після гармидеру, після вештання, кімнати здавались надто вже просторними і наче стояли пустками. В житті дітей старі наче вдруге переживали своє власне життя. Маленького унучка вони любили, як свого сина Якима. Гармидер, рух, гомін, дитячий плач в молодій сім'ї — все те нагадувало старим про людське живоття, завісою заслоняло од їх думку про смерть. Тепер же, серед мертвого спокою та тиші, старий Лемішка став віч-у-віч з своєю думкою про домовину.

Одного ранку Трохим устав з ліжка, і ноги в його заточились так, що він мусив притулитись до стіни.

— Що це з тобою? — спитала Улита.

— І сам не знаю! вчора горілки я і в рот не брав.

Трохимів голос став слабкіший і тихіший удвоє і трохи трусивсь.

— Чи не слабий часом ти? — питала жінка.

— Ні, в мене ніщо не болить, — одказав ще тихіше Лемішка. — То вже, певно, приходить мій час... Старий я став. От що! Смерть моя близько.

Лемішка присів на ліжку і схилив голову. Голова в його трохи заморочилась.

— Пошли лишень таки зараз за священиком та за Якимом, — промовив ще тихіше Трохим.

Улита послала наймита за священиком і за сином, а сама плакала. Лемішка нездужав тільки раз на віку, на тридцять п'ятому році свого життя. Слабість його дуже вразила її серце.

А тимчасом, поки прийшов священик і син, Лемішка вже ходив по дворі, як і передніше. Тільки міцний його голос став багато слабіший і тихіший та ноги обважніли.

— Висповідайте мене, панотче. Здається, мені час збиратись у далеку дорогу.

Священик висповідав його й запричастив. Трохим вийшов у світлицю спокійніший і бадьорніший. На серці йому стало очевидячки легше. Улита подала закуску, пляшку горілки, пляшку наливки. Всі сіли за стіл, випили по чарці. Священик і Яким почали звичайну деяку розмову і силкувались заспокоїти старого. Швидко й сам Лемішка, випивши чарку, почав тихим голосом розмовляти. Тільки він одразу спав з лиця, щоки осунулись нижче, два зморшки на щоках стали глибші, очі потягло трохи під брови, руки почали труситись.

Улита Сидорівна попросила священика зостатись на обід; Лемішка за обідом їв мало, одначе підкріпився і повеселішав. Всі силкувались його втішати, розважати, розказували про деяких старих довговічних людей, відхиляли думки од смерті. Швидко потім всі вийшли з хати і посідали під причілком, котрий виступав у садок. Хазяйка винесла пляшку з вишнівкою. Довгенько вони сиділи, випивали по чарці й балакали. Ясний день, година, здорове повітря, зелений садок — все те наводило на душу спокійні, несмутні думки.

Священик пішов додому. Лемішка забажав подивитись на свого унучка, одначе не згадав про Зосю ні одним словечком. Сама Леміщиха швиденько побігла за дитиною. Лемішка пішов по саду, а Яким сидів на призьбі, не зводячи з його очей.

Неміцними ногами чвалав Трохим стежкою по саду. Сонце кидало вечірнім промінням у бік яблуням і грушам і пронизувало наскрізь кожну гілку. Нанизу, між вербами було видко млин, а з двору виглядали всі забудування. Лемішка окинув хазяйським оком всю оселю. По всьому було видно, що його хазяйське око не дрімало на старості літ. Скрізь був лад, чистота; все добре держалось, все лагодилось. Повітки не світили кроквами, дубові комори стояли просто, не перехнябившись, хата була вшита новими куликами. Нанизу млин крутив усіма колесами. Проти сонця на темних колесах дуже ясно блищали нові приставлені лопатні, хапаючи за кожним покрутом колеса лиснючу воду та срібні проміння сонця. В одчинені двері миготіли нові товкачі ступ та валюш. Коло млина вештались люди, зносили з возів мішки млива, пірнали в темряву дверей і знов виринали, вертались до возів. Завозу стояло дуже багато. Через греблю сновигали проходячі люди. Робота кипіла; млин стукотів, гуркотів, як і передніше. А в садку тихо плинула жизність: там наливалися яблука, груші, вже одрізнялися од листу, були примітні для очей й стиха гнули рясне гілля додолу; там цвіли квітки, підганялася вгору трава, готова під косу. Одні дуже старі дерева в саду, однолітки самого Лемішки, нагадували йому, що не все на світі віковічне.

«Цей рік, надісь, буде останній рік мого живоття... — Та думка не випадала в його з голови. — Надбав я всякого добра; засадив я садок, загатив греблю, збудував млин. Мої комора повні всякого добра. Я орав і сіяв, торгував, продавав: мої скрині повні грошей. Свого сина я вивчив і довів до розуму й до пуття; та чогось душа моя смутна й сумна... Кому дістанеться оце моє добро після моєї смерті? Чи моє плем'я їстиме овощи з мого саду? Чи мої онуки топтатимуть ці стежки, котрими я теперечки хожу? Я закладав комори й хату з віковічного дубового колоддя на два або й три людські віки. Хто ж покористується моїм добром?»

Тимчасом Леміщиха принесла унучка і подала Трохимові. Старий легесенько взяв дитину на руки і поніс попід яблунями. Спокійно й мовчки лежала дитина і все лупала та зиркала вгору оченятами, з котрих починала вже визирати іскра людської душі. Над її оченятами вгорі колихавсь зелений лист, а між листом висіли пучки груш та яблук. Через гілля блищало високе синє небо. Пташки тріпались, пурхаючи з гілки на гілку, з дерева на дерево і плутаючись в гущавині. Дитина роздивлялась на невиданий зроду вигляд, а сивий дід тішився його личком, його маленькими ручками. Леміщиха стояла оддалеки і слідкувала очима за ним.

«Мій син, мій унучок, та невістка — ворог мій, — ішла далі думка Лемішина. — Вона одняла в мене мій рід, моє плем'я, мого сина, моїх унуків, вона своїми руками загребе мої гроші, переведе, прогайнує моє добро, добуте кривавицею. А синові на думці чини та хрести».

— Хто ж пом'яне нас, стара, як ми помремо? — промовив він вже голосно, наближаючись до жінки, — хто помолиться за нас боту? Чи довго пак пам'ятатимуть наше імення наші унуки, що ми з тобою жили на світі і надбали для їх усякого добра? Чи, надісь, затопчуть ногами й нашу пам'ять, щоб і сліду нашого не зісталось...

Улита Сидорівна, не розуміючи переднішої думи чоловіка, сама не знала, що йому відказати, і мовчки дивилась на його.

— Запишімо, стара, частку грошей на церкву, щоб нас поминали, щоб нас записали в суботник. Купімо ми за живоття великого дзвона у собор, щоб хоч дзвін нагадував нашим дітям і унукам про нас і довго дзвонив на все місто про нашу пам'ять. Нехай говорить людям, що колись жили на світі Трохим Лемішка і жінка його Улита... Нехай хоч дзвін голоситиме за нас до бога.

— То й купім. Доволі всього зістанеться й дітям.

Тихо вертався Трохим до хати поруч з своєю старою. Вид в його був зовсім спокійний, його суворі очі, насуплені брови і ввесь обвід лиця світився добрістю і ласкавістю, неначе після молитви або якогось доброго вчинку. Мала дитина ссала кулачок і повертала оченятами на всі боки. Сонце світило вже тихим вечірнім світом. Наймички носили воду, лагодились варити вечерю. Наймит зловив порося і, держачи ніж у руці, волік його на заріз.

— Тарасе! — промовив тихим голосом хазяїн, — пусти порося! Нехай воно росте!

В загороді стояв товар, що вернувся з череди. Непорушно лежали коло ясел товсті воли, ремигаючи. Декотрі поклали рогаті голови на тин і дивились в двір.

— Улито! Не продам я цього товару до різниць, ради цього дня. Нехай ці воли зістаються живі. Треба їх попродати людям до плуга.

Почування близької години смерті, години, коли треба було покинути цей світ, розжалобило міцну душу Леміщину.

— Чом та невістка не вертається до нашої хати? — промовив сам до себе Лемішка. — Чи вже ж вона хоче прийти до моєї господи тим слідком, що понесуть мою домовину?

— Бо якби таки пішов та гарненько попросив... — почала Улита.

— Просити, й хилитись, і кланятись та намагатись я нікому не буду... Одна смерть хіба нахилить мою голову. А схоче перебратись до нас, — про мене, хоч і зараз. Скажи їй так од мене, коли хочеш вволити мою волю і моє бажання.

Леміщиха передала слова Лемішки синові.

— Швидше загину в цім жидівськім смітнику, ніж перейду знов до Лемішки; до загину тутечки ладна сидіти! От що! — одказала Зося Якимові. — Коли старий хоче щось нам уділити, то нехай передасть нам сюди.

Зося сподівалась, що вона недовго-таки житиме на смітнику. Вона сподівалась недалекої смерті старих і з нетерплячкою цього ждала.

Лемішка пішов до протопопа, записав півтори тисячі карбованців на дзвін і дав сто карбованців на помин душі своєї й жінчиної «со чади». Швидко сторгували майстрів, швидко лився великий дзвін. Все місто загомоніло про Лемішку, про дзвона.

— Поспішайте, майстрі! лийте мерщій дзвона день і ніч! — просив Лемішка. — Нехай моїм дзвоном задзвонять по моїй душі.

А тимчасом, щоб вилився голосніший дзвін, пустили брехню, що старий Лемішка несподівано вмер. Перший прилетів до Леміщиної хати старий Пшепшинський і невимовне здивувався, стрівши Лемішку на самім порозі хати. За ним слідком вшелепавсь дяк в двір з псалтирем під пахвою, потім диякон...

— О, голосний буде мій дзвін! — зареготався Лемішка, частуючи свата і церковний причет.

— Ото ж певний знак, що ви, сватуню, будете ще довго-довго животіти, — говорив Пшепшинський солодким голоском.

— Та либонь не всі люди будуть цьому раді! — одказав Лемішка. — Чи не прибігла часом моя люба невісточка? — подумав він.

Одного тижня заворушилось ціле місто. Дзвона привезли і поставили коло дзвіниці. Дітвора сиділа кругом дзвона, повитріщавши оченята. Всі збирались на цвинтар дивитись на дзвона. Після служби протоєрей покропив дзвона і поблагословив тягти на дзвіницю. Ввесь цвинтар був залитий народом. Лемішка стояв коло самого протопопа, в синьому суконному жупані. Коло його збоку тулилась Улита. Сонце ясно освічувало сотні чоловічих і жіночих голів. Швидко потягли і почепили дзвона на його місці. Всі дзвони здавались проти його малими його дітьми. Вся громада ущухла і ніби замерла. Всі ждали першого благовіста; всім хотілось почути, яким голосом зареве здоровий дзвін. Діти пороззявляли роти і повитріщали очі на вікна дзвіниці. Тільки високо на дзвіниці було чути, як голосно командували чоловіки, заряджував рядчик.

— Вже! — гукнув хтось на дзвіниці. — Вже, вже! Почепили! — зашепотіли всі люди і заворушились сотні голів, як та комашня.

Всі насторочили вуха.

Коли це вдарили в новий дзвін раз, другий, третій... Рівно, плавко, голосно полився голос над цвинтарем, над містом. Мідь ревла і дзвеніла, аж хрест трусивсь та хилитавсь на дзвіниці. У всіх людей заворушились руки. Всі хрестились і молились.

— Трохи не такий дзвін, як у Києві в Лаврі..

— Якраз такий, як в Софії, на Старому Києві...

— Ні! буде такий, достоту, як в Братському на Подолі або в Михайлівському у Варвари.

Такі слова було чути скрізь на цвинтарі.

Всі люди розходились, молились за Лемішку, поминали його на ймення так, що декотрі ті слова долітали до його вуха. Лемішка стояв поважно. Добром світилося його лице, а Улита стояла, згорнувши руки, мов преподобна, наче й вона вже присвятилась.

— От тепер і вмирати не страшно! — промовив Лемішка до жінки. — Будуть за нас люди пам'ятати, будуть поминати і молитись за наші душі.

Протопоп попросив Лемішок на громадський обід у титареву хату. Лемішка з жінкою сиділи коло духовенства на пошановних перших місцях. Всі їм дякували, всі їх частували, всі очевидячки їх поважали. Тільки було й мови за обідом, що про дзвони. Один Яким сидів насупившись, мало випивав, мало балакав, йому шкода було потрачених на дзвін батьківських грошей, що мали бути колись його грішми. А Зося сиділа дома і, почувши нового дзвона, аж стурбувалась: почала бігати по хаті і клясти нового дзвона і свого тестя Лемішку.

Почалася осінь. Почала спадати спека. Помалу гасло гаряче проміння сонця, стиха згасало живоття Лемішки, його ноги слабшали, в очах темнішало, і зір ніби згасав; голова стала зовсім сива, аж біла; стан дуже зігнувся. Лемішка завсіди сам дивився за всім, доглядав, тупцяв коло всього, хоч його душа вже почувала, що йому не їсти взимку овощів, що вродили рясно влітку в його садку.

Одного ранку Лемішка ввійшов у пекарню і попросив води вмиватись. Голос його зовсім опав. Його ноги заточились під ним. Трохим, як старий дуб, похилився на стіл, потім на лаву. Наймички злякались, наробили крику. Прибігла Улита Сидорівна. Лемішка лежав на лаві, жовтий, як мрець, з заплющеними очима. Всім здавалося, що він вже неживий.

Через хвилину він розплющив очі, просив усіх тихим голосом не турбуватись. Його перевели в світлицю і поклали на ліжку.

— Улито! — насилу промовив він. — Попроси зараз священиків. Я хочу маслом соборуватись.

Улита Сидорівна швиденько розіслала слуг до священиків, розпочала варити обід і готувати все на маслосвяття. Швидко потім в світлиці завешталось духовенство. Паламарі вбирали в ризи міських священиків. Перед образами в кутку і на столі, в руках у священиків позасвічували воскові свічки. Серед хати стояв застелений білою скатертю стіл. На столі стояло дві великі миски з пшеницею. В одній по пшениці було натикано сім свічок, а в другій стирчали квачики з скалочок, обмотаних білою ватою. Священики стояли рядом коло стола і правили маслосвятіє. Дим з кадильниць розходився клубками по всій хаті і стояв хмарами попід стелею й сволоками. Вікна й двері були одчинені. В хаті і в сінях товпивсь натовп людей. Лемішка, старий, сивий, аж білий, в білій сорочці, з розстебнутою пазухою, сидів на канапі. Подушка стриміла за спиною, одначе він не доторкувавсь до неї плічми і сидів рівно. Йому не хотілось перед людськими очима стогнати, хилитися од слабості. Його бліде лице ще більше осунулось; обважнілі віка були спущені додолу. Він кріпився для людського ока, хоч сива голова хиталась вже і просилась на вічний покій. Улита стояла коло священиків, дивилась заплаканими очима на образи і все хрестилась. Поруч з нею стояв Яким, спокійний, задуманий, а коло його стояла Зося. Очі в Зосі були обернуті на вікна. Для неї був важкий той церковний обряд. Вона прийшла, щоб тільки одбутись од людського нарікання. Ще більше збиралося народу. З усього міста зійшлися старці; діти заглядали в вікна. Ще густіше пішов дим з кадильниць, ще голосніше заспівали дяки. Деякі молодиці стояли заплакані. Все в хаті дуже нагадувало похорон. Недоставало тільки домовини, та мерця, та жіночого голосіння. Важкий, сумний обряд маслом соборування, нагадуючий про близьку дорогу на той світ, наводив сумні думи на поморщене чоло Трохимове. Ні разу не підвів він очей, не глянув на гурт людей, що стояли лицем до його лиця. Священики по черзі підступали, помазували його оливою, ніби неживого.

Скінчилась одправа. Народ, молячись, повиходив з хати. Священники порозбирались. Трохима поклали на ліжку. Духовенство й гості загомоніли й забули навіть про недужого.

Блиснув промінь сонця в вікно, впав на лице Лемішки, і ввечері Лемішка оддав богу душу тихо, спокійно, ніби заснув. Все своє добро він одказав синові, просив його доглядати й не покидати до смерті матері. Пізньою добою, на тім самім місці, де столи стояли за обідом, де гомоніли гості, там лежав небіжчик Лемішка. В головах стояли ставники. Перед образами дяк читав псалтир; по закутках, сидячи, куняли баби, а в одчинені вікна дивились в хату ясні зорі з далекого синього неба, з далекого невідомого краю... Почало на світ благословитись. Сонце кинуло з-за гори перший промінь; на дзвіниці задзвонили по душі Трохимовій. Голосно й жалібно гув новий дзвін над містом, довго розливався його гук, коли вже затихли другі дзвони. Подали дзвони по всьому місті звістку про Трохимову смерть. Люди збиралися до Леміщиної хати; входили і виходили з хати од ранку до вечора, од вечора до ранку, всі молились і поминали душу небіжчика.

— Піди, сину, та запроси сім священиків, — говорила Леміщиха Якимові, — поклич багато дяків і дияконів; позабирай цехи з усіх міських церков, та поховаймо твого батька гарно, як слід, по закону. Пошли, сину, під церкви та позбирай всіх старців і вбогих людей, роздай їм милостину та запроси па обід. Твій батько жив і нажив; є чим пом'янути його душу.

Пішов Яким по місту, поїхав по сусідніх селах і запросив аж сім священиків. Задзвонили дзвони по всіх церквах; всі цехи понесли перед домовиною. За домовиною йшла незліченна сила народу. Позбирався на похорон увесь рід Лемішок, що не були в його оселі од того часу, як Зося перейшла до свекра. З великою процесією занесли Трохима передніше в собор, одправили там велику панахиду, а потім поховали на цвинтарі коли церкви. По широкому Леміщиному дворі були розкладені дошки, поставлені столи для старців і вбогих, а в хатах обідало духовенство, рідня і всі знайомі гості. Вже пізньою добою, встаючи з-за стола, заспівали ще раз «Вічную пам'ять» Трохимові, — і понеслася та «Вічна пам'ять» по всій оселі його, по всій державі, де він жив і працював, садив і сіяв, понеслася та сумна пісня і по садку, і по огородах, де колись ходила його хазяйська нога, дивилось його хазяйське око. Ще раз нагадала та пісня, що вже нема господаря в господі, що він усе, все покинув і пішов у якусь далеку, невідому сторону.

Зараз після похорона старого Лемішки Яким перейшов в батьківську хату. Зося почувала себе щасливою і була зовсім незасмучена. Старий Лемішка лежав у ямі; земля надавила йому груди. Ніхто їй не дорікав; у хаті ніхто їй не загадував нічого. Вона вважала на себе тепер, як на справдішню господиню в господі. Давня її дума, давні мрії тепер справдились: і хата, і сад, і оселя, й млин, і гроші — все те було вже в її руках. Одного вона не могла перенести — гудіння того дзвона, що небіжчик Лемішка купив для собора.

Ще не минули сороковини по Трохимовій смерті, а його господу вже руйнували і перероблювали. Зося всім верховодила: вона хотіла з стародавньої, простої хати зробити гарненький дім. Незабаром майстрі викинули стінку між старою світлицею і кімнаткою і зробили з неї одну просторну гостинну. Малі вікна й двері були попрорубувані й побільшали; з сіней була перероблена хатина й сінці. В хатах був уже новий, чистий рівненький поміст. З старих хат вийшли просторні, панські покої. Здорові вікна були позавішувані плетеними тонкими завісами. В хатах скрізь була розставлена європейська мебіль. З двадцять старих образів було винесено до пекарні. Покойова дівчина ходила чисто вбрана. Всі звичаї були вже міські: вранці пили чай, обідали пізно. Мала Якимова дитина вже бігала по хаті, убрана, як лялька, а друга лежала в колисці. Сам Яким розмовляв з Зосею хоч каліченою, але польською мовою. Малу дитину Зося заборонила пускати до пекарні, між наймичок, щоб воно не зучилось говорить по-мужицькій, цебто по-українській.

Улита Сидорівна заправляла ще всім хазяйством, — і млином, і садком, і худобою, і птицею. Яким ходив до канцелярії; він не мав часу навіть на все в домі звертати увагу; а Зося була дуже рада, що мати так добре скрізь увивалась та справувалась. Тільки швидко стара мати запримітила, що їй дають усю волю клопотатись, та не дають волі користуватись усім добром. Швидко вона побачила, що на старості літ вона стала ніби наймичкою в своїх дітей, а не господинею в своїй господі. Надходили різдвяні святки. Улиті приснився сон, ніби вона сама сидить у давнішій світлиці, яка вона була ще передніше.

Коли це рипнули двері: в хату ввійшов старець, обвішаний торбами. Вся одежа на йому була драна, вся в латках так, що не було на йому і місця цілого. Однією рукою він спирався на милицю, а другу простяг до неї і почав жалібним голосом просити милостини «Христа ради». По його голосі Улита впізнала покійного свого чоловіка, але борода в його була довга та сива, аж біла, лице бліде, зчорніле, неначе припало землею. Голос був такий недужий, тихий, як був перед смертю. Він просив милостини таким жалібним голосом, як найбідніший, найостатніший старець.

Улита почала розказувати сон дітям.

— Ви б, мамо, не часто думали про покійного батька, — втішав її син. — А то ви все думаєте, а батько вам і сниться.

— Ні! не те, сину. Душа твого батька просить помочі з того світу. Я хочу поставити обід за душу небіжчика на третій день святок.

— Що ж то за обід? — спитала її Зося, котра не гаразд тямила, бо ніколи не бачила, як справляють обіди на селах.

— Треба запросити духовенство, та покликати старців і вбогих людей, та одправити велику панахиду, а потім поставити обід.

— То це такий обід, як справляли по батькові порохон? — спитала Зося.

— Еге! дійсно такий, — одказала мати.

— Але ж тоді ми нагодували душ сто самих старців та всяких людей, душ з тридцять попів, дяків!.. — крикнула Зося.

— Еге! — одказала мати.

— Яка ж буде користь душі небіжчиковій, як ми нагодуємо сто ледарів і дармоїдів? — промовив Яким, котрому теж не дуже бажалось справляти обід.

— Яких же дармоїдів! Чи можна ж так звати божих старців?

Яким трохи не прохопивсь, що ставити обід — все одно, що купувати дзвони. Самі зуби якось зціпились і ледве вдержали його язик. Щоб не розгнівати старої матері, він почав вговорювати її, щоб одкласти обід на літо.

— Тепер, мамо, зима. Хати наші не бог зна які великі. Де ми будемо садовити тих старців? А прийде літо, можна буде й обід варити надворі в золійниках, і людей садовити в дворі або під причілком.

— То треба ж хоч панахиду одправити! щоб хоч принаймні заспокоїти душу небіжчика, — промовила Улита, — не ми заводили закони та звичаї, не нам їх і визаконити. Та й люди гомонітимуть.

— Панахиду... можна й одправити, — насилу вимовила Зося, щоб не розгнівати матері.

Вже надходив третій день свят. Улита веліла розчиняти і хліб, і печиво паляниць, і печиво книшів, і пироги; веліла різати двоє гусей, порося...

— Мамо! нащо ж ми будемо так багато напікати й наварювати? Це ж не обід, а тільки панахида. Дамо духовенству закуску та й годі! — вговорювала Зося. — Адже ж їм, надісь, треба гроші платити.

— Про мене, порядкуйте вже ви самі! — промовила з серцем мати. — Не без того, щоб і сякі-такі родичі не прийшли, щоб і старець який не попросив хліба.

— Не сердьтесь-бо, мамо! їй же богу, я кажу правду! Доволі буде книшів та пирогів.

Наймички спекли одно печиво книшів і пироги.

Цілий вечір сльози душили Улиту в грудях. Вона вже не насмілювалась сама порядкувати.

На другий день уранці син згадав про панахиду і пішов до церкви, щоб запросити священиків. Улита заслала в світлиці стіл, поставила на столі мисочку з книшами, яблуками й пирогами, як звичайно поводиться, і кинулась готувати закуску. Ключі були в невістки, а невістка ще спала. Улиті чогось здавалось, що вона ніби в чужому домові задумала справляти панахиду. — Розійшовся по хатах сумний голос панахидних пісень та смутної одправи і страшно вразив Зосине вухо. Вона веліла мерщій попричиняти всі двері. Духовенство, зачувши про обід і згадавши про ті розкішні, багаті обіди, що колись бували в небіжчика Лемішки, — з усього міста зібралося на панахиду. Голосно загули здорові голоси «Вічную пам'ять» Трохимові, і в перероблених хатах вже давно його пам'ять стала тільки згадкою. Ніщо не нагадувало в нових світлицях про старого Лемішку. Одна тільки Улита в темному горсеті, в темній спідниці, з богомольним видом, заплаканими старими очима, нагадувала про небіжчика, господаря тієї господи.

Духовенство сіло за стіл. Паламарі й дяки були одрізнені од священиків, як козлища од овець, і пішли закушувати до пекарні. Улита Сидорівна звеліла давати закуску. Закуска була бідненька. Зося не звеліла напікати багато пирогів. Повбирані гарно й по-панському наймички бігали, розставляли тарілки, розкладали ножі, виделки. Все було чисто на столі, по-панській, та трапеза була вже багато скудніша, ніж як було колись передніше за старих хазяїнів.

З маленького, гарненького графинчика, маленькою чарочкою духовенство випило по чарці, і... горілки зосталось трошки на дні. Всі взяли по пиріжку — пиріжків зосталось зо два, зо три. Пиріжки були малесенькі, так що декотрі диякони клали їх в рот, не перекусуючи. За пиріжками подали смажені карасики, дуже смачні, смажені на сметані, але всім досталось тільки по одному карасикові. Випили потім по чарці наливки, а більше пляшок не приносили. Зося не звеліла подавати багато пляшок на стіл, щоб духовенство довго не засижувалось. Всі батюшки навіть не йняли віри, щоб на тім закуска скінчилась; всі сиділи, балакали, сподівались тривного та довгого обіду. Одначе ж за обід не було й натякання. Минула година. Вже гості потомились, балакаючи. Голод страшно нагадував про обід. Всі пам'ятали давні, ситі обіди і... не вставали з-за столу. А обіду не було, та й не було. Протопоп таки не витерпів і опитав Улити: «а що обід, не готується?»

Улита замішалась, заметушилась і, запикуючись, промовила: «вибачайте! я.... невістка... не встигла...» З тими словами вона встала. За нею встали і всі гості, котрі тільки за столом поцокали виделками об порожні тарілки та й пішли голодні додому.

— Еге-ге! — гримали священики. — Вічна пам'ять старому Лемішці й його обідам! В цім дому щось іншим духом тхне. Невістка навіть не вийшла з своєї кімнати помолитись за душу небіжчика!

— Полька! — загомоніли всі. — Недурно ж тут й наймички вже цвенькають польською мовою.

В пекарні паламарям було ще гірше, їм дісталось по пиріжечку. Вони вхопили по пиріжечку, а на тарілці, неначе на сміх, зістався тільки один і єдиний пиріжок.

— Давайте будемо вимірятись: кому достанеться оцей пиріг? — сміялись та глузували дяки.

Соборний паламар, дуже спішний та жвавий, похопився і загріб той пиріжок своєю здоровецькою п'ятірнею.

Зачувши про обід, сила старців кинулась до Леміщиного двору. Яким звелів заперти двері і подавати їм по шматку хліба. Довго вертілись старці попід хатою, не тямлячи, чом їх не просять на обід в господу, де недавно ще так привітно їх приймали такими братерськими щедрими обідами та ситими потравами.

Улита за обідом нічого не їла. Прийшов вечір, — вона й не вечеряла, її душа була смутна, серце неспокійне, її думка ніби підказувала, що така панахида не піде за душу небіжчика, що бог не прийме її, що не буде полегкості душі на тім світі через такі поминки. Цілий день з думки її не виходив у неї той сон, те смутне обличчя, та драна одежа, ті торби, той Трохим, що приходив до своєї господи, ніби прохач, прохати милостини. Душа її турбувалась, аж мучилась і боліла за чоловікову душу.

Другого дня вранці Улита встала з постелі ще смутніша. Вона завважила, що не вона вже хазяйка в своїй господі, що вона не сміє спекти й зварити, взяти і дати, як би їй бажалось.

— Чого це ви, мамо, плачете? — питав син. — Настане літо, поставим за батька великий обід, як і давно колись ставили за живоття покійного.

— А чи добре ж буде його душі ждати там, на тім світі? От і цієї ночі снився мені твій батько, йду я ніби до церкви в неділю; прихожу на цвинтар, розв'язую хустку і починаю роздавати старцям пироги та гроші. Коли дивлюсь — між старцями стоїть твій батько. На йому свита ще поганша, торбів — ще більше, його лице ще чорніше; насилу я впізнала його. Він упав мені в ноги і жалібним голосом просив милостини. Я поклала йому в руку пиріжок. Коли дивлюсь — рука чорна як земля, тіла нема, самі тільки, кістки. Тоді він підвівся, взяв мене за руку й повів. От ідемо ми вже ніби з церкви додому, приходимо до греблі. Гляну я на воду — греблі немає, тільки млин стоїть і меле на всі колеса, а через воду лежать кладки, перекинуті з каменя на камінь. Під кладками вода реве, клекоче. «Йди за мною», промовив до мене небіжчик. — «Не піду! боюсь», кажу я. — «Йди, не бійся», промовив він, осміхаючись, і повів мене через хистку кладку. А вода аж кипить під кладкою, сипле бризками мені під ноги. Глянула я вниз, голова моя заморочилась, і я прокинулась...

— Ви б, мамо, не думали багато про батька! Що думаєте, те вам і сниться.

— Ні, сину, душа його просить помочі, аж намагається. Треба найняти сорокоуст.

Найняла Улита сорокоуст, понесла під церкву милостину, роздала старцям деяку одежу покійника, і душа її втихомирилась. Чоловік перестав снитись.

— Коли б ви знали, що за вас і за нашу паню сьогодні говорили на ярмарку? — дзигоріла наймичка-лепетуха, чухаючи язик об свої зуби.

— А що ти там чула? — питала Улита.

— Та там розказували таке, що й казати якось ніяково: казали, що як прийшли до нас священики опівдні, то ніби ви й молода наша пані ще спали... А священики прийшли та покропили вас на ліжку свяченою водою, а потім пішли з кадилом та водою далі по хатах і застали молоду панію в купелі, покадили кругом купелю та й вернулись до світлиці і почали правити панахиду... І господи! та там верзли таке, чого вже й не було! Не знаю чи говорити вже, чи й ні?

— Та що ж таке? Говори вже, коли почала.

— Та як почали нібито правити панахиду, то ніхто й не вийшов до світлиці. А як сіли попи та дяки за стіл, то й не було чим душі покійного хазяїна пом'янути! Бо, кажуть, ніби молода пані все позамикала і ключів вам не дала, ще й вилаяла. А попи й дяки постукали заграничними видельцями по німецьких тарілочках та з тим і пішли. І обіда ніби людського не поставили! Та так сміються з вас, та докладають, що ви зробились на старість ляхівкою і що молода пані всім верховодить, а про покійного хазяїна вже навіть забули. Їй-богу, не знаю, чи казати, чи ні?

Леміщиха мовчала.

— А як почали старці сходитись на обід, і то їй-богу, й присяй-богу, і побий мене святий хрест! говорили, буцімто молодий пан звелів спустити з ланцюгів собак і цькувати тими псами нищих; і своїми власними руками запер сінешні двері. Їй-богу і присяй-богу! божусь, і присягаюсь, і буду землю їсти, що це не я вигадую брехні, що говорили так!

Леміщиха через силу на ногах стояла. Вона бачила, що все місто знає, що вона не господиня в своїй хаті, що вона на старості літ забула про покійного чоловіка, насміялася з бога, з священиків, з святих звичаїв, з душі небіжчика.

Людський поговір вразив Улиту в саме серце, показавши їй уявки лепетливим язиком наймички, що вона значить в хаті, в сім'ї; показавши їй уявки те, про що вона або зовсім не знала, або не догадувалась, все покриваючи материнським серцем та любов'ю. І стали різдвяні святки задля неї сумніші за будень.

А тут наближалась голодна кутя. Леміщиха хотіла справити кутю по старому звичаю, бо першої куті перед різдвом Зося не звеліла справляти, як поводиться між людьми; не звеліла наварювати й напікати, а узвар і кутю звеліла поставити на покуті в пекарні... За живоття Лемішки кутя й узвар ставилися на покуті в світлиці на столі, на зеленому сіні, а в куточку ставилось з півснопа пшениці, що згинала колос над горшками, понакриваними хлібом. Улита й тепер приставила стіл в куток і звеліла наймитові внести сіна та добрий пучок пшениці та жита, висмикнутий з стіжка.

— Що то буде, мамо? — спитала Зося в Улити, котра несла в світлицю добрий оберемок сіна і з півснопа пшениці.

— А хіба ж ви не бачите? Кутю треба поставити на покуті. Хіба ж ми не християни, чи що?

— Але ж, мамо, ви нанесете в хату сміття! — обізвався син.

— Сміття валяється на смітнику, — одказала мати і почала мостити сіно в кутку на столі.

— Мамо! в нас же завтра гості будуть, — промовила аж крізь сльози Зося. — Що ж вони скажуть, як побачать оте кубло! Вони ж мене обсміють!

— Доволі й того, що і так глузують з мене люди, — одказала стара мати.

— Мамо! прошу вас! — озвався син. — Не робіть ви того! З кутею нічого не станеться, як вона постоїть до вечора в пекарні. Нащо нам держатись тих старих звичаїв? Доволі буде з нас того, що ви потрусите по столі трошки сінця та закриєте скатертею, як от роблять наші панки й священики. Хіба ж священики робили б так, якби то було не по-християнській?

Син забрав з рук материних сіно й пшеницю, потрусив трошки сіна по столі, а решту одніс до кухні. Улита тільки махнула рукою, скривившись.

— Гляди лиш, сину! В нас садок, в нас сіно на леваді, в нас худоба... Мудруй лишень, та не дуже, щоб часом...

— Та що ж! Ми ж не оремо й не сіємо; товару в нас не багацько. Та мені, мамо, здається, що все те бабські забобони...

— Нехай здається, та не дуже! Вам, вченим, за все байдуже...

Настав святий вечір. Леміщиха згадала, як вона колись справляла кутю. Вона сиділа, схиливши стару голову, а перед її очима ніби уявки стала знов стара світлиця. Під образами стоїть стіл, застелений білою скатертею; перед образами горять воскові свічки, неначе в церкві, а по світлиці розстеляється синіми хмарками ладан. В кімнатах тихо; всі ступають легенько, всі говорять сливинь нишком. Один тільки господар промовить коли-не-коли слівце голосніше. От наймички готують вечерю, вносять свіжі білі книші, пироги, накладають на стіл усякого добра, аж одна паляниця спихає з стола другу, а пироги в мисках товпляться на купу, мов бджоли в улику. Вона розкладає по три книші в миски і одсилає наймичками вечерю до родичів, до баби-повитухи, а тут вони й самі присилають вечерю. От поввіходили в світлицю всі слуги і разом з хазяїнами почали молитись перед образами і бити поклони. Потім всі сіли за стіл, а хазяїн на покуті на першому місці. Позгадували всіх родичів, випили по чарці з хазяйської руки і почали вечеряти тихо, повагом, мов святе діло сповняючи. Один Якимко гомонить тонким голоском, п'є воду, невважаючи на те, що хто нап'ється за вечерею води, той в жнива дуже хотітиме пити. Вже покликали мороза вечеряти, кинувши з ложки вгору, на стелю, кутею. Якимко передражнює і, сміючись, сам швиргає до стелі вареною грушею. — Все те передумала Улита, дивлячись у вікна нової гостинної, де не було й сліду, й признаки старої світлиці, де молоді хазяїни й не думали, й не гадали про те, що тоді був «святий вечір».

Почався вечір. Наймички почали накривати стіл, ставити вечерю. Була й риба, була й кутя і узвар, та всього було трошки, все подавалось ніби видавцем. На тарілці лежала паляниця, покраяна тонісінькими скибочками. Ніщо не нагадувало про багату кутю, про достаток. Вечеря була дуже звичайна, ніби буденна, коротенька, без молитви, без народнього обряду, їх тройко сиділо за столом і вечеряло так, як і щовечора. Улита сиділа та сумувала. Перед нею все манячив давній багатий стіл, повний білих книшів, пирогів, пухких паляниць, манячила вся челядь накруги стола, вся празникова обстава багатої куті. Сльози виступали через її довгі вії, висіли краплями на очах. Туга за минувшим видавила з серця її не одну сльозу. Вона згадала небіжчика, згадала всю свою родину, що одцуралась од неї через невістку, через сина, вона бачила себе чужою в новій сім'ї, в своїй господі. Хоч і було до кого прихилити голову, та не було до кого прихилити серця та осиротілої душі.

Тихо минула вечеря. Улита більш згадувала та думала, ніж вечеряла. Тихо сіли, тихо й встали. Діти пішли одпочивати, а мати вийшла до пекарні, винесла слугам по чарці горілки, почастувала всіх своєю рукою, сіла на лежанці і, дивлячись на їх, довго думала та згадувала про все минувше, при світлі воскової свічки перед образами. Вона не спала цілу ніч проти і великих празників. Швидко вдарили в дзвін на утреню. Гук великого дзвона, справленого Лемішкою, здався їй голосом небіжчика, ріднішим і милішим за рідних дітей. Вона почвалала тихою ходою до церкви вдвох з наймичкою.

Повертались додому з «Ордані», пообідали, а духовні не приходили «з кропилом». Вже й день минав, вже духовенство пройшло по кутку, співаючи «Во Іордані», а до їх двора не завертало.

— Минає духовенство нашу хату, — промовила Улита Сидорівна. — Швидко й бог мине нашу оселю. Недурно ж ви повикидали старі, батьківські образи до пекарні.

І знову празник здався буднем для Леміщихи. Настав вечір. Улита звеліла запрягти одну коняку.

— Куди, мамо, оце поїдете? — питав син.

— Поїду, сину, в гості до твого дядька Охріма та вп'юся на старості літ. — Дядько родається зо мною і не цурається мене...

Поїхала Улита до Охріма. Там її вітали й приймали, як рідну матір. Цілий вечір вона розказувала та жалілась на невістку, на сина, на своє життя; розказувала про свої сни, про ту панахиду за душу небіжчика, що наробила їй сорому на ціле місто. Всі її слухали, всі жалкували за нею, всі гомоніли на невістку й сина, що не поважав старої матері, не шанував пам'яті батька.

Леміщиха привезла з собою своїх грошей, що зоставались у неї ще од покійника, і другого дня, на Івана Хрестителя, справила панахиду й обід за душу покійного чоловіка, як було слід по закону. Вона покликала духовенство з того містечка, напросила старців і вбогих людей, розставила столи і нагодувала нищу братію. На обід зійшлись близькі й далекі родичі;всі молились за душу покійного, всі його згадували, добрим словом поминали за обідом.

І здавалось Улиті, що всі ті слова старців і вбогих летять просто до бога, благають за душу її чоловіка, дають його душі покій. І її душа стала спокійнішою. Вже не снився їй той старець, що прохав у неї милостини і тривожив її душу.

Зажилась Улита в родичів. Не хотілось їй вертатись до господи, що стала чужиною, поки не поїхав сам Яким і не взяв її додому.

Минулись святки, почалися будні. Стара мати не цуралась роботи по-давньому: вона тупцяла і коло хазяйства, і по дворі, ходила до млина, розсилала на продаж борошно. Хазяйство ще держалось її старою головою, бо невістка паніла, син все сидів в канцелярії, а вернувшись додому, лягав по обіді спати і потім ввечері завжди сливе грав з урядниками в карти.

А тимчасом унучок почав уже лепетати. Перші слова його дитячої мови були польські: така була воля його матері. Наймички мусили хоч не говорити, то принаймні закидати по-польській. Нянька не сміла до дитини й слова промовити інакше. Сам Яким давно вже в своїй сім'ї балакав по-польській.

Забавляючи довгими зимніми вечорами своїх унуків, Улита Сидорівна любила тихим старечим голосом співати дитячі пісні. Діти почали переймати од неї ті пісні. Зося сердилась і шепнула на вухо Якимові.

— Мамо! ви вже старі; чи не гріх же вам співати тих пісень? Нехай вже дівчата співають, а то й вам схотілось, — говорив син до матері. 

— Про мене, то й не буду: може, й справді гріх! І Улита перестала співати, а Зося не веліла і наймичкам співати українських пісень, щоб часом діти не почули й не вчились по-українському говорити й співати.

Настала весна. Зося почала і надворі, і в хаті руйнувати все по своїй вподобі. Під самим вікном росли на маленьких грядочках квітки: півонія, півники, лелія; високі кущі рожі, бузку, райдерева порозростались до самих стін. Одчинивши вікно, можна було доставати рукою квітки. Зося звеліла повикопувати всі чисто кущі, всі коріння квіток, звеліла поробити далеченько в садку кружала і туди попересажувати кущі і коріння. Замість вузісіньких стежечок скрізь по садку розіслались широкі доріжки, посилані жовтим піском. Невважаючи на грядки, Зося зачепила доріжками частку огорода, де Леміщиха садила висадки цибулі й капусти й інші.

— Ви-бо й справді вже дуже широко розкидали ті шляхи по городі, — казала мати. — Огородина потрібніша в хазяйстві, ніж ваші широкі стежки. Де ж я тепер буду садити висадки?

— Хіба ж, мамо, в нас мало города?

— Та доволі, хвалити бога, але ж і тими шляхами не кіньми ж будемо ганяти! Попсували мені п'ять найкращих грядок. І навіщо було викопувати й квітки? Я їх садила своїми руками, кущі порозростались і прехороше цвіли під вікнами! Ні, нехай-таки буде по-нашому!

Коло самої хати росли вишні й груші, як звичайно буває коло старосвітських домів. Зося звеліла повирубувати й повикорчовувати дерево.

— Це вже ви таке вигадуєте, що й купи не держиться! — знов сердилась мати.

— Коли ж, мамо, дерево вікна затуляє і зовсім сонце застує! Чи вже ж ви хочете, щоб дерево і в хаті поросло? Ми живемо мов у якихсь пущах та неграх. Кущі незабаром поростуть перед самими дверима.

— Про мене! — махнула тільки рукою Улита Сидорівна. Наймити повикорчовували вишні, що росли трохи не під самими стінами і пускали пагоння аж у призьби, і почали рубати груші. Груші були старі, добрі на овощ, родючі. Одну грушу посадив своїми руками небіжчик Лемішка.

— Якиме! чи ти бога не боїшся, що загадав оце збавляти садок, неначе якийсь ліс! З одної груші беремо чотири мішки груш. Ти пошанував би хоч те дерево, що садив твій батько, зараз як ми побрались.

Ніхто не вважав на прохання Леміщихи. Дві величезні груші впали на землю. Вийшла Улита з хати, глянула на те, тільки руки зняла та аж заплакала. — Бодай лучче б не садив небіжчик, коли діти так нівечать дерево! Швидко хату перевернуть догори дном, — промовила вона.

Од коріння старої груші, що посадив небіжчик Лемішка, зійшли дві молоденькі грушки. Улита Сидорівна звеліла їх викопати і сама посадила на могилі чоловіка: одну в головах, а другу в ногах.

— Коли поховають мене коло старого, то тільки й пам'яті про нас буде, що ці дві груші, — бо в наших дітей, здається, швидко про нас і пам'ять зникне! — жалілась Улита Сидорівна сусідам. — І тепереньки як гляну на хату, на двір, то не пізнаю своєї оселі. Якби не бачила всього, що робилось та вчинялось перед моїми очима, то й заблудила б у своїм дворі і, надісь, минула б свою хату, мов чужу...

І справді, було трудно впізнати хату старого Лемішки серед розкішного квітника з широкими чистими стежками, що крутилися між зеленим дерном.

Невважаючи на стару матір, на її старосвітські звичаї, Зося вже почувала себе господинею в оселі Лемішки, побачила себе на самім березі того щастя, того бажання, якого можна було досягнути, живучи в невеликому місті, серед незначних людей. Її місія, як колись казала Люцина, вже доходила до кінця. Зоставалось тепер користуватись усім батьковим добром та надбанням, жити, як душа забажає.

Одного коника й повозочки було вже Зосі мало. Вона справила повозку на ресорах і держала пару добрих коней, погонича вбрала в городську чемерку і в широченні шаравари. Було пролетить вона по місті, — всі жиди очі повитріщають, всі пани задивляються. А погонич ганяє коні та котить, аж грязюка летить на два сажні по обидві боки!

Насправляла Зося суконь, яких ні в кого не було на ціле місто, вбиралась, як кукла, вичісувала коси, накручувала локони по останній моді. Всіх міських дам вона присадила до самої землі, всіх заломила своєю красою, своїм убранням!

Тимчасом стара Леміщиха все кволилась, та кволилась, та коропилясь то на голову, то на спину: восени злягла, а потім швидко вмерла.

Пішов Яким до протоєрея просити на похорон.

— Як дасте десять карбованців, то піду поховаю вашу матір і випровожу аж до самої ями, — сказав він, пригадуючи не дуже давні поминки по старому батькові.

Яким одлічив десять карбованців і поклав на столі, дивуючись: ще ніколи духовенство не торгувалось ні з ним, ні з його покійним батьком.

Пішов Яким до диякона.

— Як дасте п'ять карбованців, та ще й зараз, то піду ховати вашу матір.

Яким знов здивувався, одначе мусив витягти з кишені і покласти на стіл п'ять карбованців.

Тільки що вийшов він за ворота, стрічає дяка.

— Прийдіть, будьте ласкаві, читати псалтир над матір'ю.

— Чи з своєю закускою приходити? — промовив дяк, хитаючись на ногах, — три карбованці за псалтир, а то з місця не рушу! — промовив дяк, ледве стоячи на ногах.

Яким тоді тільки догадавсь, що всі злостують на його за панахиду, коли вони пішли од його додому не нагодовані гаразд і не п'яні.

Один титар видав з церкви сукно й ставники без грошей, звелів кільки раз дзвонити по душі, — це за того великого дзвона, що Лемішка справив у собор.

Вже не сім священиків ховали Леміщиху, як ховали колись Лемішку; не всі цехи несли з усіх церков, — ховали Улиту Сидорівну дуже просто: один протопоп з дияконом та з дяком. Вже не збирались на обід старці з усього міста, з усіх сусідніх сіл, — зійшлися тільки ближчі сусіди, з'їхалися родичі та декотрі знайомі небіжки, йдучи за домовиною, всі молодиці згадували, як колись ховали Лемішку, який похорон, який обід справляла стара за його душу; всі гомоніли на невістку, на сина, що ніби випихали з хати матір у домовині на гробовище.

Поховали Улиту коло могилки покійного Лемішки: між тими двома грушами, що Улита Сидорівна посадила своїми руками.

Невеличка купка людей вернулася на обід до сина: кільки душ духовенства, кільки душ родичів та близьких сусід. Як велике диво, всі побачили сльози на очах у Зосі і зачудувались. Вона була рада смерті старого тестя, але щирими слізьми плакала за свекрухою.

— Вона була мені за рідну матір, — промовляла Зося до гостей, — котрі одначе їй не дуже-то йняли віри, — вона ніколи не покидала мене, жалувала нас й була доглядачкою наших малих дітей, доглядала всього хазяйства, не вразила, не зобідила мене ніколи й словом!

Зося говорила од щирого серця, під впливом свіжої втрати. Вона забула на той час навіть про міщанський рід небіжки та її простоту. Вона добре тямила, що втратила добру хазяйку, досвідний господарський розум старої людини, посидящу женщину в хаті і люблячу матір, на котру можна було у всьому здатись і ніколи не каятись.

Обід був чималий. Смачних та тривних потрав було багацько. Духовенство вийшло з-за стола неголодне й напоєне. Зося звеліла зумисне поставити перед дяком здорову пляшку горілки. Дяк, як побачив, так і простяг руки, щоб ніби обняти її і пригорнути до серденька; а навпісля мовчки наливав горілку в шклянку і так дудлив за обідом, що після обіда не зміг до-ладу й заспівати «Вічную пам'ять».

Забувають діти рідного батька й матір, а Зося швидко забула нерідних батьків. Одначе же молоді хозяїни побачили, що втрата матері була великою втратою в господі. Зося не любила дрібного клопотливого хазяйства, не любила швендяти до комори, видавати, лічити і про все пам'ятати. А теперечки довелось їй самій всім клопотатись і хазяйством, і дітьми, й наймичками. Яким ходив на службу і не дуже доглядав усього. Він ставив вище за все службу, а найбільше — чини. Швидко виявилось, що в господі не стало вважливого, за всім слідкуючого ока.

Раз полаялись наймити й наймички і почали виказувати одні на одних. Одна наймичка прибігла до Зосі і просила її швидчій заглянути в пекарню. На полиці під горшком вона знайшла шматок сала і десятеро яєць і показала нишком на другу наймичку.

— Що то за сало лежало на полиці під горщиком? — питала Зося в тієї наймички.

— То я так поклала. Щоб я-таки вкрала! Та нехай мене святий хрест поб'є! Я не така, як та поганка, що носить сіль та пшоно до своєї матері, а раз з своїм Тарасом (наймитом) винесла півмішка борошна з комори.

Почалася лайка, та сварка, та трохи не бійка між слугами. Виявилось, що наймит виносив з комори, що хотів, а наймички брали потроху всякої харчі. Тарас доказав, що сам мірошник сливе щоночі переносить до шинкарки Берчихи по мішку пашні. Наймички плакали, наймити лаялись.

— Цур їм! Кинь ти розправу з ними! — кричав Яким на Зосю, — бо таки нігде правди діти: найбільше винна ти сама, бо не доглядаєш усього добра. Адже ж при матері того не було!

— А ти хіба не винен, що ніколи і в млин не заглянеш? Я тобі не ключниця! я не буду тобі глядіти курей та свиней, лічити крашанки чи що там.

— Найми ключницю, то й вона буде те саме робити, що й наймички, буде одникувати од роботи, ще й крастиме. Треба тобі-таки самій піти і до комори, і по огороду, і частіше заглядати в горшки...

— Спасибі тобі за добру раду, — я це давно чула ще од твого покійного батька Трохима, — промовила Зося, звичайненько всмішки кланяючись йому. — А ти якби менше грав у карти з своїми червономордими урядниками та більше доглядав млина, худоби, наймитів, то й ладу було б більше. А то лінуєшся, лежиш, лежиш, як колода, а прийде вечір — зникнеш з дому кудись та в карти граєш...

— Знаєш, яка мені думка прийшла? — промовила раз Зося до Якима.

— А яка? — питав він.

— Я не сільська господиня. Не люблю я цього гармидеру в господарстві. Нема в світі, як послати на базар та готовеньке купити! І світ його не скаже? А то панькайся коло курки, коло качки, як коло дитини, піклуйся худобою та назирай і за наймичками, за всім, за всім. Та й з тебе не бог зна який хазяїн! Щось і ти любиш залежуватись по-городянському.

— Може, й правду ти кажеш...

— І яке наше життя в цьому поганому місті? Є в нас усього доволі, та нема перед ким навіть показатись! Пролечу я на своїх баских конях через місто, — нема кому на мене дивитись; вберусь я в дорогі сукні, — нема кому мій смак цінувати. Що з того, що я покажу свої убори казначейші, протопопші чи докторші! І вони самі, а найбільше їх чоловіки, і всі твої кавалери розуміють у тому стільки, скільки от ті воли та корови, що повитріщають на мене дурні баньки, як я йду через подвір'я... А луччі люди, правдиві тутешні аристократи, цураються нас... бо всі знають, що твої батьки були міщани, хоч і не злиденні, але прості люди, українці... І будуть цуратись, доки ми житимемо в цьому гніздищі, що звили твої прості батьки. Вони вже не на цім світі: тепер я тобі просто скажу, що твій рід поклав на нашій фамілії чорну пляму, од котрої тут одкаснуться кращі люди, поляки, їдь, Якиме, до Києва, напитуй собі там місця, продавай хату й грунт...

— Чи це ти фантазії тільки розпустила, чи говориш, щоб наговоритись?

— Який ти чудний! Нащо ж мені говорити, коли б не стосувалась до діла моя мова? Візьми коні, та поїдь до Києва, та напитай добре місце; а потім продамо грунт...

— Чи не здуріла, чи не знавісніла часом ти, Зосю, вибачай за це слово! — промовив Яким, лежачи на ліжку і підвівши трохи голову.

— І коли ти забудеш оте паскудство, оту непотріб, що повиучував тебе твій батенько! Я говорю тобі людським язиком!

Яким замовк. Тим і скінчилась розмова.

На другий день Зося знов розпочала ту саму розмову. Яким слухав та сміявсь. Зося почала сердитись, аж прискала.

— Та вставай, та думай щось, лагодься до Києва! Чого ти лежиш, нічого не робиш, хазяйства не доглядаєш! — так гризла йому голову жінка.

— Думай вже ти, а я нічого не думаю. Індик довго думав та й здох, кажуть люди: довго думати та гадати, як бач, небезпечно.

— Чи вже ж ти думаєш отутечки і вік вікувати, і вмерти, де вмер твій батько!

— А чому ж пак і не вмерти тутечки?

— Може, ще другого дзвона почепиш на дзвіницю? — питала всмішки Зося. — І лежить, качається! Люди їздять, шукають щастя, знаходять долю, заслужують великі гроші, чини. Хіба ж у тебе розум не такий, як у людей?

— Їздять, бо дурні; а розумні люди сидять на однім місці та не рипаються.

Минув тиждень; Зося знов почала гризти голову чоловікові. Велике місто, нові люди, нове товариство, молоді паничі, — все те тягло її кудись, не давало спокою.

— Якиме! думаймо що-небудь, бо життя моє важке. Продавай грунт оцей поганий з свиньми, з качками, з вівцями, та їдьмо до Києва.

— Оце! як коржа, так коржа! як спечемо, то й дамо, — одрізав їй Яким, та ще й по-українській. 

Зося аж угору підскочила.

— Чи ти не бачиш, що діти вухаті! По-якому це ти закинув? Зараз мені запрягай коні, та їдьмо до Києва! Нам треба дітей вчити. А тут де ти їх вчитимеш? Тільки вивчаться говорити, як говорила твоя мати, та співати мужицьких пісень! їдь мені зараз!..

Зося вже репетувала і присікалась до Якима.

— Оце причепилась нахаба та якась причепа! Не хочу, не піду. Не мав клопоту, то поїду його шукати! Не мала баба клопоту, — та купила порося... щоб кувікало на всю садибу з нудьги в самотині без поросячого товариства.

— Не клопоту шукати, а щастя! розумієш? щастя-долі собі й дітям.

— Та дітей можна возити до школи своїми кіньми!

— А ми? а я? Хіба я живу не для себе? Тут я не живу, а тільки животію та чеврію. Занидіємо ми тута з дітьми.

Так гризла Зося голову Якимові сливе що божого дня трохи не півроку і поставила-таки на своєму. З великою неохотою, ніби спиняючись, Яким поїхав до Києва напитувати місця. Він рушив з місця в дорогу і більше тим, що сама Зося поїхала з ним.

Приїхали до Києва, стали на станції.

— Зосю! побігай собі трохи по городу, набігайсь, погуляй, та вернімось знов додому! Чого нам сюди перебиратись! Хата в нас своя, гарна, тепла; шматок хліба свій. Сидіти б та не рипатись!

— А хазяйство, а клопіт! Коли вже маємо грунт і хазяйство, то треба коло його клопотатись, та пильнувати його, та піклуватись усім.

Зося побігла, розпитала, де «губернські міста», знайшла всі входи й виходи, скрізь водила за собою Якима, трохи не пхнула його в двері з «прошенієм». Яким якось випадком таки дістав місце в Києві, трохи краще, ніж в своєму повітовому місті.

Рада вернулася Зося додому і дорогою так натуркала вуха своєму чоловікові, так розмалювала йому міське життя у великому городі, ті чини, хрести, гроші, які він мав колись там дістати, що Яким був вже радніший продати батьківський грунт хоч і зараз.

Вернувшись з Києва, Лемішковські продали зараз батьківську хату, грунт з садком і млином за кільки тисяч карбованців. Небіжчик Лемішка наче дійсно знав, що не його унуки й правнуки топтатимуть стежки в його саду.

Перейшла батьківщина в чужі руки.

Приїхали в Київ, найняли гарненьку квартиру. Але за одну квартиру пішла трохи не половина жалування Якимового за цілий рік.

— Що ти робиш, Зосю? — говорив Яким.

— Дай же пожити по-людській хоч один рік, — одказала Зося. — Грошей у нас доволі.

І Зося зажила по своїй вподобі. Сам Яким не пізнав своєї Зосі, як убралась вона у чудову сукню, накинула через плече незвичайно кокетливо шаль, як розпустила кучерями свій довгий волос, та ще й, само по собі, притулила багато чужих кіс; як вона взулась в малесенькі гарнесенькі черевички. Всі дивились на неї, як вона плила — не йшла — по вулицях, всі розпитували про неї.

Незабаром приїхали до їх в гості Люцина й Рузя. Зося справила вечір. Ще зранку прибігали урядники з візитами, а з собою приводили юрбу паничів. Яким дуже здивувався, що вони обходились з Зосею, як із знайомою...

Ввечері на бал наїхало багато товаришів Якимових, начальників, паничів, говорючих, ввічливих.

Зося була і хазяйкою, і царицею балу. Од неї не одступали паничі, бігали, просили на танці, ловили кожне її слово, слідкували очима за нею. Оце було життя, якого бажала Зося, про яке вона колись марила вкупі з сестрами, якого потрібно було для її веселої, гулячої вдачі!

Вечори з танцями йшли за вечорами. Попереду Зося одмовлялась тим, що їм треба знайти женихів для сестер. Одначе женихи не траплялись, і незабаром два начальники Якимові, удівці, забрали їх до себе за хазяйок. А паничі все налітали вечорами, а збірня й танці все не переставали.

Якимові обридло таке неспокійне пусте життя, остогидли гості, навіть карти безперестанку. Він не хотів вже й виходити до гостей.

— Якиме! бога бійся! вбирайся, причепурись трохи та йди до гостей. Дивись, дами сидять та нудьгують! Іди-бо розважай їх компліментами.

— Одчепись ти з своїми дамами! В мене язик не на пружинах. Хіба я обіз'яна, що буду перед ними щовечора, щогодини штуки показувати.

— Якиме! ти мене компромітуєш перед людьми. Йди! не муч мене. Ти розм'якинивсь, як велике ледащо. Я вже кільки раз одмовлялась, що ти нездужаєш і не виходиш навіть з дому, а сьогодні гості бачили тебе на вулиці.

— То скажи їм, що мене трясця схопила, та трясе так, що мені гості не в думці, йди лишень, йди в гостинну, бо оті шелихвости та підчихвости нудьгують тамечки без тебе.

— Ох я нещаслива з таким чоловіком! — промовила Зося і нібито заплакала.

— Ох я нещасливий з такою жінкою! Чи ти знаєш, що сливе половини батьківських грошей вже нема?

— Будеш служити, матимеш чини й гроші, йди ж бо! Я не втерплю та ще нароблю плачу й галасу на цілий дім.

І Яким, як та машина, мусив натягати сіртук і йти до гостей. Зося йому здалеки моргала й кивала, як він переставав розмовляти з дамами, і він з великою напругою мусив знов лепетати нісенітницю.

— Якиме! проведи мене в царський сад. Сьогодні там велике гуляння.

Яким, хоч і через силу, одягався і проводив її в сад, по разів сто крутячись з нею, ніби в хрещика граючись, по доріжках.

— Якиме! сьогодні митрополит служить в Софіївському соборі. Там буде багато панів. Проведи мене, голубе!

І Яким одягався і проводив її, а потім мусив з нею перейти разів три Хрещатик.

— Якиме! сьогодні свято. В Братському монастирі ректорі академії читає чудово акафіст. Мені про акафіст байдуже. Але там будуть самі аристократичні дами. Піду подивлюсь на убори.

І Яким віз її до Братства.

Так тягала вона мужа за собою, ніби налигачем. І звик він покорятись, як машина, передніше за любов, а потім через її вереди.

А тим часом, як рік упливав за роком, і батьківські гроші розкочувались... Лемішковські мусили вже найняти бідненьку квартиру, жити тільки на своє невеличке жалування. А чини не прибували, і грошей не прибільшувалось... Другі товариші Якимові йшли вгору, а його все минали... Зосі вже не було за віщо убиратись в дорогі сукні та шалі. Спом'янув Яким батькове слово, що хрести та чини не нагодують, і каявся, що послухав своєї жінки — спродав батьківську хату, й млин, і державу.

— А що, жінко, будемо робити? — питав раз Яким в Зосі, котра сиділа, похиливши голову. — Я б радніший одкупити батьківське гніздо, та біг-ма за віщо! Мудруй та міркуй тепер своїм розумом, коли довела мене до бідності.

— До бідності ще далеко! Але вже я тим щаслива, що мені ніхто тут принаймні не докоряє міщанським родом, ніхто мене не цурається. Другі ж шукають і якось знаходять щастя-долю.

— Шукай вже ти, а з мене буде вже того, що я тебе послухав.

— То й ще раз послухаєш! Нащо ж бог дав розум чоловікові, як не на те, щоб ним добувати талану. Чи не пригадаєш ти нашого давнього знайомого Клюцковського, що був управителем в селі біля міста. Які в його чудові покої! Якого в його птиці, корів! які в його баскі коні! — Та він же користувавсь трохи не всім панським добром. Чому б пак і тобі не стати за управителя в будлі-якого багатого пана? Кидай ік нечистому цю скарбову службу, коли з неї користі, як кіт наплакав.

— А може б, мені швидко дали вищий чин, а може, й хрестик!

— Годі вже тобі марити про чини та хрести! Коли дають їх видавцем, то бог з ними! Нам треба грошей! Нам треба дітей вчити і самим пожити по-людській, всмак.

Яким і справді згадав покої Клюцковського, згадав широкий двір, обсажений високими тополями, а по дворі отари овець, зграї гусей, індиків, корови, коні; а за домом сад, оранжереї; згадав жінку управителя, що жила, мов іста дідичка, згадав їх дітей, що бігали по хаті повбирані, як ляльки, згадав гарно повбираних няньок, що водились з дітьми. І він, здатливий на вдачу, вже почав здаватись в жінчині руки.

— Тільки хто його поїде шукати того місця? — питав Яким трохи перегодя. — Раз я зрушив з місця, та й не на добро...

— Тобі б тільки лежати та байдики бити. Як не поїдеш сам шукати місця, то я сама поїду...

Зося так і зробила, як казала: поїхала до батька, а там розвідала, розпиталась поміж знайомими і... таки напитала місце управителя в одного пана.

І знов потягла Зося чоловіка по світу, а він волікся за нею, не почуваючи в собі спроможності, щоб не послухати її. Місце управительське, або економське, буває й корисне, але дуже небезпечне. Пани міняють економів, як хазяїни — наймитів, бо панське добро чогось любить переполовинюватись і переходити в руки управительські.

І знов зажили Лемішковські в гаразді, хоч і не на своєму грунті, не на своїй оселі.

Знов Зося літала баскими кіньми, вбиралася в гарні сукні, вбирала дітей, як ляльок, не мала ні в чому недогоди й недостачі. Ні одного діла не робив Яким, не порадившись із Зосею. Вона ж давала йому лиху пораду, як зручніше користуватись чужим добром... Швидко зауважив Яким, що ступив знов на стежку дуже небезпечну... Трохи не щороку тинявся він по економіях, переходив він з місця на місце. Траплялось і добре, траплялось і погано. Раз просиділи Лемішковські довго на бурку, без місця, прожили, що нажили, й збідніли. Яким мусив на той час зайняти непоказне місце економа в Тхорівці, навіть в небагатого пана, в бідній економії. Отут же його і знайшов Ясь Серединський серед бідної обстави.