Д[обродій] Огоновський каже, що українська література має всі умовини для самостійного розвитку, розуміючи при сьому багатий народно-поетичний ґрунт, яким не може похвалитись ні одно слов'янське плем'я. Сі умовини, по думці д. Огоновського, самі сутні, як воно й справді є, бо скрізь у всіх народів, де був багатіший сей природний ґрунт літератури, там виникла й швидше розвивалась робляна культурна широка література. Одначе д. Пипін закидає проти сього. Він каже, що умовини для розвитку української літератури далеко непогоджаючі сьому розвиткові: "Нема, – каже він, – умовин державних ("условий государственности"), котрі тут сутні ("существенны").

Д[обродій] Пипін і справді, як побачимо далі, наддає сьому принципові державности якусь сутню вартість в історичній культурности, наддає велику роль в самому розвитку культурного типу, яку наддавали йому старі слов'янофіли Кирієвський, Хом'яков, Аксакови й інші. На сей раз д. Пипін виявив себе прихильником принципу державности, хоч не таким скрайнім, якими були слов'янофіли, але зате, сказати правду, не таким ясним та виразним, які були слов'янофіли. Се й попсувало його ясний погляд на діло і допровадило до виводів і неправдивих, і якихсь трохи каламутних...

І справді, сей скрайній принцип державности, і державности російської, страшенно централістичної, багато чинить шкоди, на котру вже вказав Щедрін, як се ми сказали попереду. Шкодить він і великоросам, бо заваджає їм просто й ясно дивитись на діло і мати на все щирий, правдивий погляд. Росіянин, навіть самий ліберальний, попереду всього начепить на ніс якісь державні окуляри і через них вже поглядає на усі проявки суспільного й громадського життя і в нас на Україні, і в себе в Великоросії, і в Польщі, і в Фінляндії, і в Грузії. Чи треба, наприклад, заснувати в Києві географічне товариство, чи завести історичний музей, – попереду надінуть ті державні окуляри і дивляться на діло. Окуляри скажуть: не треба! – і діло стало. Чи треба завести на Україні, в Білорусії, на Басарабії школи на народних язиках, – попереду глянуть через окуляри. Окуляри дають відповідь неґативну, і школи заводяться на державній великоруській мові, хоч з них користи, як з козла молока. Чи треба викинути "твердий знак" з української правописі і завести кулішівку? Окуляри кажуть: не треба! – і той "твердий знак" навіщось фіґурує в книжках українських, а російські "чиновники" заводять українську правопись, що зовсім до них не належить, бо то діло вчених та філологів. Чи треба дати більші права земствам? Окуляри кажуть: треба зменшити ще й дані права, а не збільшати, а то й зовсім би скасувати земства! – і земства обчикрижують помаленьку. Словом сказати, скрізь приступають до діла, роблять діло не ради сутя діла, а ради побічного принципу, і виходить в результаті Прокрустове ліжко. Те ж саме трапилось і з д. Пипіним. Сі самі державні окуляри показали йому, що українська література не може бути широкою, а тільки зістатись в узьких рамках якогось провінціялізму. Що се за проява, – ми навіть добре не розуміємо, бо історія знає тільки взагалі усякі літератури і не ділить їх на провінціяльні та центральні, і скрізь трактує їх як літератури однаковісінько. А тут на тобі нову форму літератури! Історики літератури ще можуть від сього схарапудитись, як схарапудились уже слов'яни... Старі слов'янофіли з Катковим встоювали, що треба повеликорусити сорок чотири народности в Росії до останнього чоловіка на користь пануючої сорок п'ятої, – д. Пипін вже трохи попускає і каже, що треба повеликорусити тільки вершки: панство та буржуазію, як се робилось ще за царя Миколая I, коли панщанного мужика ще не шанували як чоловіка, і він ще тоді не сподобився школи та науки. Виходить трохи м'якіше, а все-таки щедрінське Прокрустове ліжко для української літератури: замкнувши її в рамки провінціялізму, д. Пипін заступає їй дорогу до нормального й вільного розвитку та проґресу.

І справді, в наші часи в Європі державність для літератури не є сутнє, а тільки сила погоджаюча або непогоджаюча літературі. Вона може допомагати літературі не простим, а тільки побічним способом: засновуючи школи, академії наук і штуки, літературні товариства, видаючи літературні субсидії на видання усяких наукових та літературних творів, попускаючи в цензурі, – може зробити й навпаки, як у нас на Україні: не пускати в школи українського язика, видавати усякі прикази й заборони, робити усякі претичини, щоб спиняти розвиток української літератури, хоч тепер вже державність не може вбити її на смерть... Те, що зветься властиво літературою, – не є школа та наука. Який зміст буває звичайно в кожній історії літератури в наші часи? Які матерії входять в неї? В історії літератури входить поезія, белетристика, драматичні утвори, потім критика сих утворів та ще естетика й потроху філософські, пануючі в звісному часі ідеї та напрямки, котрі мали вплив на поезію, котрі давали який-небудь новий напрямок поетичній літературі. Властиво наука, чи медицина, чи історія, чи усякі алґебри та латинські граматики не входять в історію літератури. Д[обродій] Пипін, дивлючись через свої окуляри, як державник та ще й великоруський, перемішав докупи тезиси: школа, язик, і язик літературний український, наука й література, і замість тезиса "література" поставив тезиси: школа, наука та язик. Само по собі, що вийшла добра плутанина. Державність може приспішити і розповсюднити тільки шкільну просвіту, заводячи усякі школи, може її розповсюднити широко, а з тим і свій урядовий язик, але державність не має спроможности й сили ні вбити на смерть, ні утворити літературу й навіть правдиву науку. Вона може натворити силу чиновників, як цегольня викидає силу цегли, може навіть субсидіями та подарунками наплодити одописців і книжкогризів, та насадовити на університетські катедри нікчемних професорів, але не може помогти, щоб натворити літературних справдішних письменників і талановитих. Літературні таланти творить сама натура, себто, можна сказати, народ та національний геній, себто національно-психічна сила, що криється в масах звісного плем'я. На ґрунті народу і народної поезії сама натура часом породить велетня-генія, як часом, буває між верболозом та лозами в лузі над рікою натура вижене такого високого явора, листом широкого, гіллям високого, що він стає красою лугу й гордо й високо підносить свій верх. Великі твори, як "Іліяда", "Одисея", "Едда", великі генії, як Шекспір, Міцкевич, Шіллер, Ґете, Шевченко, Пушкін зросли й викохались на ґрунті народної поезії. Україна не має своєї держави, але зате має народ, національність, дуже багату національну поезію, а се й є ґрунт поезії та книжної літератури дужчий й багатіший для поетичної літератури. Маємо сей ґрунт, – маємо й будемо мати свою літературу і без своєї державности.

Звісний французький вчений Тен вже давненько доказав творчу силу раси і її вартість для літератури, поезії й культурности народів взагалі. В передньому слові до своєї "Історії англійської літератури" ("Histoire de la litterature anglaise par H. Taine", т. I, "Introduction", стор. XXVII) Тен показав велику вартість раси в утворенні первопочаткових, як він каже, форм мислі та чуття в історичному та літературному розвитку народів. Він каже: "Троє неоднакових джерел погоджають сьому початковому розвиткові: раса, осередина (le milieu – себто кліматичні та географічні умовини та сусідство з іншими народами) і момент часу. Те, що зветься расою, се природжений й наслідчий напрям, котрий чоловік приносить з собою на світ і котрий звичайно буває сполучений з відмінними напечатками в темпераменті та в самому укладі тіла. Він відмінний в кожного народу. Є в людей неоднаковости вже зроду, як є неоднакові воли та коні: одні народи сміливі й розумні, другі боязкі, інші не кидаються ідей і винайдінь примітивних, первопочаткових, а деякі приспособлені партикулярне до звісного діла і обдарені багатіше деякими інстинктами". Далі Тен каже, що хоч безмірно давні часи і дають нам спроможність постерегати повставання расових типів, хоч і не вповні і в неясному світі, але все-таки історичні події доволі-таки освічують попередні історичні становища, щоб вияснити майже непохитну міцність, яку ми примічаємо в арійця, в єгиптянина, в китайця, бо кожна животина, коли вже вона живе, приспособляється до своєї осередини: вона дише інакше, інакше поновляється, інакше порушується внаслідок того, що повітря, харч, температура бувають інші. Людина, присилувана держати себе в рівновазі з обставинами, вироблює собі темперамент та характер, котрий їй відповідає, і її характер, її темперамент та її усякі придбання тим більше стають міцніші, що знадвірні впечатки всисаються в неї через безлічні повторіння і передаються через давню наслідчість... Таке-то складається перше й саме багате джерело тих пануючих здатностей, звідкіль випливають історичні події, і зараз стає видно: коли джерело дуже, тоді воно не є просте джерело, але якби озеро та глибокий резервуар, куди інші джерела в пливі множества віків стікали, вливаючи свої власні води.

Говорячи ніби взагалі про велику вартість трьох елементів – раси, осередини та моменту звісного часу в історичному житті народів, Тен ставить сей розповідок як переднє слово до "Історії англійської літератури" і має тут на думці найголовніші виявки літературних расових прикмет творчости народів, – що він показав і в інших своїх книгах. Ми з сього погляду значного французького вченого довідуємось, яку велику жизньову вартість в літературі він дає расі, себто національности, в котрій тільки й може виявитись расовий характер народів, чи з більшою, чи з меншою силою та виразністю.

Ми, українці, маємо багатий національний ґрунт, багату народну оригінальну поезію, і на сьому расовому ґрунті розвивалась і буде далі розвиватись українська література, навіть без усякої помочі російської державности. І справді, ми вже бачимо цікавий проявок літературного натурального українського зросту. Російська державність пригнобляє українську літературу, потягується її задушити, а вона, як зумисне, росте та й росте. Десь беруться таланти, десь береться охота й енергія в тих талантів писати доконче своїм язиком, десь береться глибоке пересвідчення в правоті свого діла, своїх тенденцій. І вони сходять й стигнуть без школи, без шкільної виробки язика, без шкільної виправи стилю, не вважаючи на державну неласкавість і усякі державні претичини та притиски. Ми бачимо на самому ділі, на живих фактах нашої літератури, що Тен правдивий у своїх поглядах на вартість та роль раси в расовому психічно-національному розвитку народів, як живої й живучої та родючої творчої сили. Державність в сім разі провадить боротьбу з самою натурою, як звісний щедрінський Угрюм-Бурчеєв боровся з рікою, задумавши повернути її назад, щоб вона проти натури текла назад, а не вперед. Він загатив, запинив ріку, а вона прорвала греблю і все-таки потекла своїм натуральним коритом...

Коли в літературі та науці не буде справдешніх талантів, то й державність нічого не поможе і література буде впадати, бо й погоджати не буде кому й чому. Прикладом сього може бути сучасна великоруська література, котру можна назвати широкою, але ніяк не можна сказати, щоб вона була дуже могутня та глибока ідеями. Треба ще додати, що державність буває й дуже шкідливою для літератури, вважаючи на те, яка державність. Державний абсолютизм і в Росії та й скрізь в інших царствах часом дуже шкодив і заваджав розвиткові таких високих літературних талантів, як Шіллер, Шевченко, Вольтер, Пушкін, Міцкевич. Усяка державність пускає літературу охітніше в ширину, а боїться пускати її в глибочінь, ще й часом покропить її таким кип'ятком та огневим дощем з Везувія, що від нього посохнуть усякі сади й виногради ідей та принципів проґресивної літератури. Державність має свою вигоду й невигоду для літератури. Д[обродій] Пипін знає се дуже добре...

Державність має силу розширити тільки форму, а не духу і сутя літератури, бо державність сама по собі є тільки форма, а національність в широкому розумінні слова є жива сила і має силу утворяти самий зміст, самий дух літератури, бо вона в своїй натурі є якась жива, творча сила, сила жизньова, як жизньова сила натури, котра невідомими для нас способами з своїх жизньових невичерпних джерел по віки вічні утворяла живі сотворіння, живі сущости, живі рослини і живі квітки. На живому ґрунті національно-народному сходять й ростуть розкішними пахучими квітками оригінальні поеми, високі поезії, оригінальні музичні мелодії. І де більший і дужчий сей ґрунт, там і розкішніші й пахучіші й оригінальніші квітки поезії та музики; де ж література защіплюється на мертвому, стародавньому або на чужому пні, там вона виходить суха, робляна й швидко сама в'яне й посихає, не має живого широкого впливу, живої розбуджуючої сили. Українська література виникла просто й безпосередньо з сього живого ґрунту, вона й тепер має під собою сей ґрунт, живий, повний усякого заживку, і вже, можна сміливо сказати, не збочить з нього, не втратить його. Українського народу, як ми полічили за минувший рік в календарях, в Росії 22 000 000. В Австрії його 3 000 000. Ми маємо 25 мільйонів українського народу без білорусів. Се не якийсь оаз мордви або мещери серед великоруської людности, і він не розтопиться й не розпливеться.

Роль державности в державі відносно до літератури може бути тільки в тому, щоб попускати або не попускати її вільного розвитку важкими умовинами цензури. Більшої ролі державність для літератури не може мати. Дозволивши, наприклад, українському язикові стати органом середньої й вищої школи, державність могла б постановити погоджаючі умовини для розвитку й виробки українсько-літературного язика та розбуркати в суспільности більший інтерес до української літератури, – як тепер, наприклад, великоруські гімназії в Росії розбуджують інтерес до великоруської літератури, більше силою, ніж доброхіть, бо в гімназіях просто-таки силують школярів виучувати, ще й напам'ять, і оди Державіна, і уривки з поезій Пушкіна, і байки Крилова, загадують читати і Гоголя, і Лермонтова, і Пушкіна для даних лекцій. Як скрізь на світі, в Росії багато дечого в школах силою вбивають в голови ученикам, бо половина з них такі, що самі доброхіть нічого не читали б, навіть Пушкіна та Гоголя. Державність має силу зробити се саме і для української літератури, але тільки се, та й годі. Збільшити число читаючої публічности вона не має сили, бо, наприклад, як ми бачимо на ділі, не вважаючи на свою школу, Великоросія читає мало, менше ніж Україна.

Але не можна сказати, що се доконечне є умовини, без котрих не виробиться наш язик і не виникне широка література. Ми бачимо, що се діло стається і без помочі державности, і навіть при її заваджанні й претичинах. Венгри й чехи розвили свою літературу й літературно виробили свій язик і без умовин державности, навіть в ті часи, коли австрійська державність ставала їм впоперек на дорозі. І як тільки право сякої-такої автономности народностей трохи погодило венграм та чехам, зріст їх язиків та літератури пішов уперед, навіть ще без середніх та вищих національних шкіл. Те ж саме треба сказати про австрійських русинів. Болгари так само виробили свій язик і розвили літературу під чужою державою, тільки треба сказати правду, що турецький режим був гаразд більше погоджаючий для національности й літератури болгар, ніж режим російський і навіть у давніші часи режим австрійський. Турецький ряд більше налягав на християнську віру Болгарії, а не шкодив національности, бо в Турції для літератури не було й цензури.

Та, окрім того треба додати, що вироблювати вищі нові літературні язикові форми було трудно може для перших культурних народів у світі, для греків та римлян. Тоді ся виробка була затяжна й загальна, бо тоді язик ріс разом і сукупно з розвитком мислі, а людська мисль, людський розум росте помаленьку разом з нешвидкою ходою розвитку релігії, поезії й науки. Тепер інші часи. Мисль у нас і в слов'ян і в провансалів вже попередила язик, і підтягти та піднести язик під форми готової розвитої мислі зовсім нема великої труднації. Окрім того, і в самій російській державі ми бачимо рядом з широкою російською літературою ще другу, польську, таки доволі широку. Ми не розуміємо, чому ж не може бути в Росії ще третя широка література – українська? Та й чому, справді, не може стати колись широкою література усякої нації, хоч би й література турецька, арабська, перська? Хто се вгадає, як воно буде? І чи можна забігати вперед з пророкуванням? І чом не можна сказати, що й теперішня українська література не сильна, не широка та не дужа... провідними ідеями, хоч і не знадвірним обсягом? Чому ж, наприклад, Пушкін, Лермонтов належать до широкої й дужої літератури, а Шевченко до не широкої і не дужої, коли другий том Шевченкового "Кобзаря" далеко ширший і глибший провідними й проґресивними ідеями, ніж усі твори Пушкіна та Лермонтова? До якої літератури треба прилічити, наприклад, "Енеїду" Котляревського та сучасних українських та галицьких белетристів та поетів? – чи до широкої, чи неширокої?

Широкість і дужість літератури – се тезиси дуже неомежовані, бо часом знадвірні прикмети обсягу приймаються за зміст та ідейність літератури. Ми справді боїмось, що від російських поглядів на літературу і справді схарапудиться історія літератури. Д[обродій] Петров у виводах у своїй "Історії української літератури" ставить її хвостиком великоруської, д. Пипін ставить її вже не хвостиком, а якимсь провінціялізмом, себто прихвоснем великоруської, хоч цей хвіст, сказати правду, виходить дуже довгий, вже надто довгий, бо починається просто таки від самої голови: від літописі Нестора, "Слова о полку Ігореві", йде непереривчатою лінією через літописі уділового періоду, через козацькі думи, козацькі літописі, через київських полемістів XVII та XVIII віку, доходить до Котляревського й Шевченка. Щось і справді виходить таке, що з того хвоста стає ціле органічне тіло. Ні! Загальна історія всесвітньої літератури колись витріщить очі на таке диво, як коза на вовка. Та й ті, що запроваджують такі теорії, нам здається, й самі не ймуть віри їм, як певно в Росії не йме віри самим собі багато утворників усяких державних і своїх власних теорій та поглядів, на взірець свого праотця, англійського мораліста XVIII віку лорда Болінґброка, котрий сам ні в що не вірив, а писав, що релігія добра і правдива річ як... державна гнуздечка... для чорноти та бідноти. Російські Болінґброки ще й якусь філософію знайдуть на сей раз, щоб підперти свої теорії, ще й якогось премудрого абстрактного туману напустять, на взорець філософського туману слов'янофілів Хом'якова та Кирієвського. Знайдуться, мов, дурні на Україні, що їм поймуть віри або хоч затуманять собі мозок, або може ще й пересвідчаться та горою стануть за сей туман... От і добре! Гнуздечка грає свою роль. І справді буває й так, бо середня інтелігенція не дуже-то критично розбирає те, що читає, і може йняти віри усякій нісенітниці, ще й нібито вченій, закутаній в премудрі фрази, закутаній в учений туман,1 а ще й більше від того, як кажуть петербурзькі вчені, що на Україні вищі верстви вже, нібито, органічно злились з великоруськими, значиться, здатні й прихильні приймати той туман і усяку московську дурість...



1 Ми пригадуємо такий вчений туман в рецензії "Московских ведомостей" в той час, коли вперше трупа Кропивницького та Старицького грала в Москві українські оперетки. Рецензент, розбираючи п'єси та оцінюючи музику д. Лисенка, правда, оцінив симпатично й правдиво п'єси і дуже похвалив музику Лисенка, але додав, що, само по собі, не можна думати, що з української музики та пісні може виникнути українська опера... І рецензент далі попер якусь премудру філософію з сієї причини, котрої не може зрозуміти ніякий людський мозок, така вона чудна. Він і не знав, що вже є Лисенкова опера "Різдвяна ніч". А може, додамо ми, тим не може бути української опери, що Україна не має умовин свого "государства"?! (Прим. автора – І. Нечуя-Левицького).