ХАЙ БУДЕ ВІДОМО ВАМ, ПРАВОВІРНИМ, ЯК ЧЕРЕЗ ЦЕ ПОПУЩЕНІ МИ В ТУ СПОКУСУ, ОСКІЛЬКИ ВСІ ПОСЕЛЬЦІ МАЛОЇ РУСІЇ ПОЄРЕТИЧИЛИСЯ І ДАЛЕКО ВІДСТОРОНИЛИСЯ ВІД БОГА, ПРИПРЯГШИ ДО НЕВІР'Я І ЗЛЕ ЖИТТЯ, А ТОМУ ПОВЕРНІМОСЯ НАЗАД ДО БОГА, ХАЙ БОГ ДО НАС НАБЛИЗИТЬСЯ, ВІН-БО ЗАВЖДИ БЛИЗЬКО Є; ГРІХИ Ж НАШІ НАС ДАЛЕКО ВІДЛУЧАЮТЬ ОД НЬОГО, ОТОЖ ПОКАЙМОСЯ САМІ У СВОЇХ ГРІХАХ, КОЖЕН СУД СОБІ УЧИНИВШИ, ПО ТОМУ І БЛАГОЧЕСТЯ ПРАВОВІР'Я НАШОЇ ЦЕРКВИ ЯК ВИПРАВИТИ ПОРАДУ ВАМ ІСТИННУ І НЕБЛАЗЕННУ ДАЮ

Перш за все очистіть церкву від усіляких зваб та єретичних забобонів і без суєслів'я, у простоті серця бога хваліте; латинський сморід пісень із церкви виженіте, а богові, співаючи простою нашою руською піснею, дякуйте. При тому прихилітеся до нашої східної православної віри усім серцем, душею й помислом без усякого сумніву, а єретицтво й усяке невір'я від себе одкиньте. Поклоніння іконам широ шануйте, а в домах, де перебуваєте, образ матері божої з її превічним дитям на стіні в кінці трапези вашої пригвоздіте. До церкви прийшовши, хрестом Христовим не соромтеся хреститися, бо нині християни Малої Русії поєретичіли, коли хреста Христового, слави своєї, на якому нам спасіння сподіялося, соромляться. І не тільки в церкві, але й до трапези сідаючи, хрестом себе знаменуйте, а коли б трапилися біля тебе латина чи єретики, не соромтеся перед тими прихильниками перелюбного життя цього, щоб не бути ганьбленими на всесвітньому позорищі [позорище = видовище, дійство], адже таїнства нашої віри не може вмістити цілий світ, а всі інші віри є звабні. На трапезі без молитов (по-свинському) їсти не починайте, як оце нині оскотілі їсте. Після їжі знову подяку за церковним уставом промовляйте. До церкви на правило соборне ходіте і все чиніте за церковним уставом (нічого не прикладаючи від свого розуміння ані віднімаючи безсоромністю чи різномисельною думкою) і провадьте своє життя за нашим християнським законом, бо що святий дух уфундував устами, що вмістили його, поправок од гнилих земних помислів не потребує. Євангелія й Апостола в церкві на літургії простою мовою не вивертайте(16), а після літургії, щоб люди розуміли, тлумачте все і викладайте по-простому. Книги всі церковнії і устави друкуйте словенською мовою.

Оповім вам велику таємницю: диявол має таку заздрість до словенської мови, що ледве живий од гніву, радо б її вигубив дощенту і всю боротьбу свою на те подвигнув, щоб викликати до неї омерзіння, огиду та ненависть. А що дехто з наших ганить словенську мову і не любить її(17), то знай певно, що це вони творять дійством того майстра і риганням духу його. А то через те диявол підняв боротьбу супроти словенської мови, що вона в найплодоносніша з усіх мов і наймиліша богові, оскільки без поганських хитрощів та настанов, тобто без граматик, риторик, діалектик(18) та інших марнославних підступностей, які містять у собі диявола, а через просте, старанне читання без усіляких штудерств, що приводить до бога, творить простоту і смирення й підносить святий дух. "У злопідступну душу,- каже Премудрий,- не ввійде премудрість", адже нині латинська злопідступна душа, осліплена й насичена поганським марнославством і гордими догматами, страждає, бо ніяк не може вмістити божої премудрості й духовного розуму, смирення, простоти й беззлобності. Так само оберігайте, православні, од тієї трутизни дітей своїх, відтак знайте, істинно вам кажу: коли в когось дух любові прихилиться до цих поганських, марнотних, догідних світові цьому догматів, той запевне прогрішить у вірі й цілком одпаде від благочестя; ви ж нині увіч постраждали, коли спокусилися на латинську й мирську мудрість, отже, й благочестя втратили, у вірі знемощіли й похворіли, єресі породили й прогнівили того, в кого хрестилися. Чи не ліпше тобі вивчити Часословець, Псалтир, Октоїх(19), Апостол і Євангеліє з іншими церковними книгами й бути простим боговгодником і вічне життя дістати, аніж осягнути Арістотеля і Платона і, називаючись у цьому житті мудрим філософом, зійти в геєну? Розваж! Мені здається, що ліпше аза не знати, тільки б до Христа дотиснутись, який блаженну простоту любить і в ній собі обитель чинить і там упокоюється. Отож знайте, що словенська мова перед богом більшу честь має, ніж еллінська та латинська. І це не байки. Зараз я про те не маю місця давати широкі докази, оскільки мова зайшла й далі точитиметься про очищення нашої православної церкви(20).

Священиками хай стають за правилами святих отців, а не з власної волі, заради плотської похоті, маєтків і панства приймають той сан. Кожного такого, хто сам наскакує, не приймайте, виганяйте й проклинайте і такого, хто присланий від короля без вашого обрання, адже ви не в папу хрестилися і не в королівську владу - ті ж бо дадуть вам вовків та лиходіїв, розбійників і антихристових таємників. Ліпше-бо вам без владик і без попів, поставлених од диявола, ходити до церкви і православ'я зберігати, аніж з владиками й попами, не від бога прикликаними, бути в церкві і з неї глумитися, а православ'я топтати. Не попи-бо нас спасуть, чи владики, чи митрополити, але православне таїнство віри нашої зі збереженням божих заповідей - оте нас має спасти! Отож ви пастиря собі такого вибирайте; спершу найменуйте кількох осіб, життям та розумом відомих, що вони благоговійні й правовірні, потому визначіть день та піст і учиніть всенощну, зібравшись до церкви,- молітесь богу, щоб дав і відкрив вам пастиря, тоді його через жеребок з-поміж отих названих і вибирайте. Бог же милостивий, моління вашого не відкине, вам пастиря дасть і з'явить; такого ви прийміть за пастиря, а тоді шукайте світську владу (тобто короля, хай він вибраного вами подасть), а коли він не схоче вам його подати і вас не послухає, побачите скоро, що дорешти оглухне й оніміє, адже його поставлено, щоб правим судом судив, а не сприяв звабам своєї віри. Тільки ви до бога з правдою звертайтеся, і все те вам бог чудотворно влаштує. Тих же проклятих владик аж ніяк не приймайте і молітесь, щоб були відігнані; а коли цього світська влада не хоче, узаконьте собі по всіх містах молитовний день і помолітеся богу. Тоді побачите цяцьку короля віри - папи римського, хто владарює над православними, дурною Руссю та греками, котрі в неволі перебувають. Очистіться од двоєженців і куплених церков(21); монастирі, створені для благочестя, з фільварків перетворіть на спільне житло, оскільки нині прокляті владики починили собі фільварки із спільних монастирів і живлять у них мисливства, а не душі, що мають спасатись для вічного життя. Чернечого чину не лайте, але й самі богу моліться, щоб у тому чині життя своє скінчити, як давні ваші предки, котрі ще були в непорушному благочесті і милість божу мали близько при собі. А нині ви, поріддя їхнє, коли перемудріли, то й бога відігнали, і благочестя стратили, і смієтеся з чернечого чину, і ганьбите його духом проклятого диявола. Чи не відаєте, бідолахи, що коли б не було справдешніх ченців і боговгодників серед вас, уже б ви давно, як Содома й Гоморра(22), горящою сіркою і вогнем у Лядській землі спопеліли. Та й навіщо ганьбиш скорбний слід до вічного життя, хіба ти щось добре твориш, стоячи на шляху просторім та погибельнім, хіба дивиться бог на твою багатослужну пиху, і на твою срібнопівмисну трапезу, і на твої пишностворені страви. І на твоє ласолюбне черево, і на твої ситі хорти та вижелі [вижель = мисливський пес], котрими ти тішишся і звеселяєшся. Повір мені, коли б вас іноки перед богом не заступали, уже б ви давно з усією своєю мирською утіхою щезли й погинули. Отож прошу тебе, любий мій брате, потерпи мене трохи: хочу про те з тобою побесідувати і тебе від тієї зваби звільнити, щоб уник ти гніву й божого суду за ті твої лайки й глузи.

Початок із такого чиню. Чому ти, римлянине, смієшся з духовного чернечого чину? Ти мені, гадаю, відповіси: "Через те сміюся, що каптур, чи страшило, на голові носить, звемо його клобук; і з того сміюся, що довге волосся носить і не підголився; і за те, що просте одіння носить, безформне пошите, ніби у міх убрався; і за те, що поясище має нікчемне шкіряне чи ремінне черевичище таке, аж немає на що подивитися, а чоботища грубі, аж гидко дивитися на них; а до того він простий хлоп, не вміє і з чоловіком поговорити, коли його про щось запитаєш". Таке твоє поняття, мирянине, про іночий чин та убір.

Відповідь. Таємницю того іночого чину убору я тобі відкрию, тільки прошу тебе, пильно послухай.

Каптур отой, чи страшило, а по-нашому клобук, у якого квіст висить ззаду, правильно називається страшилом. Чому? Бо він страшить і то з багатьох причин. По-перше, страшить він бісів. Через те, що Христовий хрест на рамено взяв, з миру визувся і печатку на голові поставив, що вже в мир не повернеться, отож і дає про те знати клобуком. І ніби якийсь голос, струшування того хвоста, так дияволові відповідає, кажучи: "Даремно трудишся, бореш і зваблюєш мене, дияволе, щоб я повернувся до угодної тобі магерки [магерка = угорська шапка]. Уже мене не побачиш, дияволе, що збиваю магерку чи на той чи на цей бік, шию вигнувши, як індійський кур [індійський кур = індик), щоб пиху свою показати в моїй голові (де образ божий сидить і панує) і на своє задоволення мою голову куди хочеш повертати й направляти".

Диявол, бачачи, що той клобучий хвіст одняв йому пожиток головної пихи, боїться й безчеститься від такого нікчемного, необичайного, негарного, нікому не милого, для мирських бридкого, на посоромлення мирської краси духовно вигаданого ношення строю того клобука. Боїться через те, щоб той клобук багатьох магероносців на вічне життя не половив і в мудрування небесне не втягнув; безчеститься тому, що чернець уже не думає, як би частіше купувати шапки на вибір, котра краща і на голові штудерніше сидить (щоб чужим очам приподобатися, косичку чи пірце припинають) і думку свою не вправляє, як би прикрасити себе чи свою голову на догоду людям, але мислить, як цей світ дорешти зненавидіти і добрими ділами приготуватися до майбутнього віку. Це перша причина, чому носиться той клобук.

Друга причина: він присоромлює красу й строкатість світоугодників і тих, що люблять красу, своєю бридкістю та нікчемністю.

Третя причина: він лає й безчестить світ; тим не люблять його світолюбні очі, що вигадано таку нештудерну ношу.

Четверта причина: явно сміється із шапок, з магерок червоних і чорних, ворсистих та гладких; тому що носять їх, аби людям приподобатись, а він приподоблюється єдиному богові. Отаке я звіщаю про клобук.

Ще про волосся. По-перше, тому інок допустив зарости голові, щоб бути бридким з першого погляду. По-друге, тому, щоб жіночу стать до себе в огиду й бридь привести, щоб немило було дивитися, адже то мирський звичай пильно придивлятися до облупленої голови того, хто підголює її, до причепуреного, милом вишаруваного й вимагльованого [вимагльований = вигладжений] і блудити похітливою думкою, коли не самим тілом. А на брудного, кошлатого, невмитого і до кохання непричетного хоч і погляне, однак від огиди некрасного образу помислом швидко відскочить і не согрішить.

Третя причина: тому оброслу голову носить, щоб різнитися від облупенця і образом. І одежею, і життям, він-бо з миру вийшов і до майбутнього віку думкою мандрує, а підголенець у мир іде і мир у собі мисельно розширяє та множить. Цей про бога й вічне життя поучається, а гологоловець людям приподобляється, через те ота гола голова від кошлатої, як небо від землі відстоїть думкою, достойністю, гідністю й щирістю перед богом. Ось яка причина, чому носить кошлате волосся.

А щодо одежі (мовляв, інок носить її безформну й пошиту, як міх) потім тобі відповідь дам, а спершу спитаю тебе про таїнство життя нашого в цьому світі.

Питання. Скажи мені, любий осуднику, задля чого ти народився і прийшов у цей світ: для того, щоб жити, чи щоб умерти? А коли ти, народившись, хочеш мертвим бути, а не вічно жити, то навіщо ти й народився? Чому тебе ота окаянна утроба й випустила, коли на смерть, а не на життя? Знаю, що на те не можеш відповісти, що таке смерть, а що таке життя. Але потерпи трохи, я тобі той вузлик короткими словами розв'яжу. Смерть є для тих рожденних, котрі світ оцей люблять і до нього думку свою прикували, котрі задля тіла живуть та мудрують, котрі труп свій боготворять і, наче ідола різними фарбами, так свій труп різними барвистими шатами прикрашають, одягаючи, змінюють і ненаситну любов до принади того шмаття прив'язують, до злотоглаву чи адамашку, шкарлату [злотоглав = парча; адамашок = узориста шовкова тканина; шкарлат = яскраво-червона тканина] чи інших сукон, ціною до них подібних, і на тій мані виснажили всю свою думку, а до бога і до майбутнього віку ніяк свій погляд звернути не можуть. І це тому, що воліють плавати помислом у цій смерті віку нашого, а через це смерть життя цього обертають на майбутню вічну смерть, тобто народжуються на смерть. На життя ж народитись -це коли, вийшовши з утроби у цей світ і дійшовши зрілого віку, думка вже має силу відрізнити зле од доброго. Тоді такий розсудить, як швидко вся краса світу цього від життя відходить, бо коли й не хоче людина її покинути, та мусить, бо із собою нічого не понесе. Отак уживати її тут і думку свою в ній поховати, значить безсмертя погубити і відпасти від життя й слави божої. Отак усе осмисливши й розсудивши в собі ту путь, візьме й відкине світ цей, а в ньому всю красу, різнобарв'я й принади й зненавидить славу, честь, а достойність цього світу обезчестить, обплює, потопче й висміє в помислах своїх і, ніби з якоїсь темниці, вирине на світло свободи, щоб бачити бога і на життя вічне навчатися й мислити. Тоді такий у саму свитку, на взірець мішка пошиту і безформну, одягнеться і з надією на живого бога вистрибне з тієї мирської ями на рівнину. Тоді думкою ні про що інше не турбуватиметься і не дбатиме, тільки про те, як би побачити славу свого господа, як йому вгодити - і буде з ним царювати вовіки. Такий на життя у світ цей народився, і тут у бозі життя проживає, і по смерті житиме вічно.

Тебе ж, осмішнику іночої безформної одежі, спитаю:

що тобі дає красне і штудерне вбрання, коли темниця вічна тебе з ним покриє? Що тобі дає злотоглава делія [делія = верхня одежа типу плаща, опанча], коли пекло тебе з нею пожере? Що тобі дає алтембасовий кобеняк [кобеняк = верхня довга одежа з каптуром; алтембас = шовкова тканина із золотим пітканням], коли геєна тебе в надра свої із ним прийме?

Супроти того спитаю: чим пошкодить тобою осміяному мішком пошита і безформна одежа, коли присносущий побачить, коли царство небесне дістане, коли сподобиться радості отця, і сина, і святого духа? Чи не відаєш, осмішнику, як зображено оту мішком пошиту й безформну одежу на більших людях, народжених жінками. "Іоанн мав одежу собі,- вістить,- з верблюжого волосу"(23). Адже бачиш, не каже: "Убраний, наче ідол, красно", але просто одягнений, як проповідник покаяння. А покаяння барв не потребує; тілу, котре кається, досить, аби йому голизну покрити. Отож, хто хоче покаятися - хоче одягти мішком пошиту одежу, а кола покаяння не має, то божого царства не побачить. Коли ж бо царі, Давид(24) та інші, свої голови попелом посипали, і у веретище вдягалися, і на голій землі розпростиралися, і постом нутрощі свої мертвили, і кості свої сушили, клякнучи перед богом, щоб дістати від нього милість, то що думаєш про себе ти, виголивши потилицю, повісивши поверх рогу на голові [ріг на голові = пихата голова] магерку, косичку чи пірце встромивши поверх магерки, підперезавши, на собі делію і накокорічивши плече одне вище другого, ніби полетіти хочеш - чи не треба тобі покаяння? Повір мені, що більше від інших треба, оскільки мирське лихе життя всі природні межі та цноти ґвалтує. Досить уже про безформну одежу сказано.

Ще про пояс хочу сповістити. Інок носить ремінний пояс для того, щоб убити й заморити під ременем тілесної шкіри пристрасті, похоті, і всіляке гріхолюбне прагнення, котрі там ховаються, придавлюючи шкіру шкірою, а пряжкою для того замикає черево, міцно стягнувши, щоб уміру наладнати ту утробну шкуту, чи ком'ягу [шкута = річкове судно; ком'яга = човен), бо коли її перегрузить, розум у сон та лінощі поринає й тоне, а коли вміру покласти тягар, тоді легко можна пливти, тобто молитися і читати без забави сну. А некраса пояса має ту ж таки силу, що й камилавка [камилавка = головний убір духовної особи]. Про пояс досить уже.

Приступимо тепер до нечищених черевиків або чобіт. Їx для того інок носить такі, щоб тебе, мирянина, від себе відігнати й мирним бути. Бо коли б щось гарне на собі носив, ти б на нього миленько позирав, і говорити з ним прагнув би, і порожніми бесідами зачіпав, і чинив би тим перешкоду й забаву, відкидаючи думку від божої пам'яті. А коли бачиш, що в болоті черевики, а твої очі не звикли до такої неохайності, тоді тікаєш од нього, гидуючи тим неоздобним строєм, через що він радий, бо вільно може богові молитися. І ще тому нехороше взуття носить, бо так безпечніше; на змію, скорпіона і на всю ворожу силу наступить, і гаспиду та василиску(25) голову сокрушить. Бо коли б хороше взуття любив, то помислом би у мирі перебував, і тої сили наступити на змію і скорпіона і на всяку силу ворожу не дістав би, і зміг би перебувати з тобою, дворянином, в одній господі, щоб по-мирському мудрувати. А стій-но ти, кривоногий бачмажнику [бачмага = черевик] зі своєю кривоножною бачмагою: чи можеш нею так попрати силу ворожу, як той грубий черевичище? Гадаю, що тебе омилить та надія. А чому? Тому, що сила ворожа в середині, внизу п'яти твоєї бачмаги сидить, і вона той стрій вимислила і з тебе завжди явно сміється, коли ти ноги в бачмаги всунеш. А трапиться тобі перед паном стояти, тоді сила ворожа не попускає тобі рівно на ногах триматись, але перечіплює тебе, щоб ти переплітав йогами: чи ту, чи цю наперед виставляючи і на п'яту вивертаючи, а то сила ворожа повертає, куди хоче, твоїми ногами через те, що владу взяла над твоїми ногами, а сама під п'ятою сидить. Нечищене ж іноче черевичище не таке, бо коли стало на одному місці звечора перед богом на молитву, то стоїть, як камінь непорушний, аж доки день засвітить і бісів од тієї комірки, де молиться, далеко відганяє - ось яку силу має нехороше іноче обув'я.

Ще залишилось оповісти про те, що інок простий і не вміє вести мирської бесіди. Я визнаю тобі правду в тому, що сказав: не вміє інок говорити з дворянами, сміхотворцями, курціянами, шкуртами [курціяни = куртизани; шкурта = розпусниця] та блазнями. Але чому? Тому, що він оті бесіди й марнослів'я заморив, убив і, ту пам'ять мирських справ забувши, поховав, а переселився від мирських хитромудростей у простоту, щоб бути думкою і пам'яттю із богом і до бога. Ти отож, дворянине чи мирянине, звідки знаєш, що він дурний і не знає нічого? Чи ж бо не відаєш, що твоя бесіда і вправність у багатослів'ї є перед богом глупством, за Павлом: "Цьогосвітня-бо мудрість у бога глупота". А ще: "Як кому з вас здається, що він мудрий в цім віці, нехай стане нерозумним, щоб бути премудрим"(26). А ти чому, брате, висміюєш інока: чи тому, що він простий у хитростях, а ти мудрий у лукавстві? Чи ж бо не знаєш, де та мудрість узялася, котра учить насміху й наруги? Чи ж бо не відаєш, що це не ти наругу чиниш та смієшся з інока, але той, котрий уміцнив у тобі місце, для своєї влади; той, котрий, опанувавши думку твою, сидить там, у тому начинні, владарює, наказує й повертає куди хоче твою волю і думку. Отой мирський цар, через тебе сміється з інока, йому ти служиш життям своїм, догоджаєш і в усьому виконуєш його волю. Це той через тебе сміється з інока, котрий сміявся іудейським родом і наругу чинив над незлобивим простаком, іноковим паном Христом. А де ж ти таке в писанні знайшов чи від якого вчителя, котрий читає писання, чув, щоб велів сміятися й наругу чинити не лише над іноком, сином божим, але й над простим християнином, котрий ще ярма і хреста не взяв і слідом за богом не пішов; і не тільки над християнином, але й над іновірцем, жидом і поганином? Чи не відаєш, що іноче життя для плачу й подвигу існує, а не для сміху й утіхи? "Всі-бо святі, — каже, — плачучи. Із світу цього йдуть", а коли святі, плачучи, із світу цього йдуть, то чи тобі, грішнику, не подобає плакати за гріхи? Чи не бачиш, що тебе обікрав той злодій, котрий хитро рови риє і ями підкопує, щоб, усередину залізши, вкрасти скарб цноти й щирості? Чи не бачиш, як тебе розбив той розбійник, котрий у діброві ховається і на могилу часто вибігає, виглядаючи, щоб зброєю єресі-безбожності розбити якогось православного у вірі купця? Чи не бачиш, як тебе погриз отой вовк, котрий під оборою лежить, пильнуючи, щоб вихопити із загорожі надвір якусь вівцю з-посеред вірних і одностайних думкою, а коли її спіймає, то обід своїй єретичності із неї учинить? А про що інок не вміє бесідувати з тобою? Чи ти його запитуєш про напади диявола? Чи ти його запитуєш про боротьбу духа з тілом і безнастанний плин думки? Чи ти його запитуєш про внутрішню печаль, голод і спрагу? Чи ти його запитуєш про війну помислу з лукавими піднебесними духами? Чи ти його запитуєш про подвиг молитовний тіла й мислі? Чи ти його запитуєш про те, в чому вічне життя заховується? Чи не відаєш, що в тому житті, яким ти живеш, це тобі і вві сні не може приснитися? Чи ж бо не відаєш, що в тих численних мисах, півмисах, приставках [приставка = соусники], чорних і сірих, червоних і білих юхах і в численних скляницях та келишках, у мускатних винах, малмазіях, алякантах, ревулах [малмазіях = мускатне вино; алякант = назва Іспанського вина; ревул = назва вина], медах і пивах розмаїтих той смисл ще не має місця? Чи ж бо не відаєш, що тієї думки про вічне життя не може підняти й умістити розум, що плаває у статутах, конституціях, правах, практиках, сварах, хитрощах? Чи ж бо не відаєш, що тієї думки про вічне життя, ніколи не сподобиться бачити розум, котрий блудить у сміхах, лайці, марнослів'ї, багатослів'ї, в кунштах [куншти = мистецтва, ремесла], блазенствах, глумуваннях? Чи ж бо не відаєш, що того помислу про вічне життя немає у тих, хто з псами братство прийняв: з хортами, огарами, вижлями та іншими кундусами [тут перелічені назви собак; огар = гончий пес; кундус = дворовий собака]; хто пильнує їх і дбає про них, щоб їхні боки були повні, а хребти рівні та гладкі? Чи не відаєш, що того помислу про вічне життя не може вмістити той, хто на гордих бадавіях, валахах, дригантах, ступаках, єдиноходниках [тут перелічені назви коней: бадавія = турецький кінь; валах = кастрований кінь; дригант = жеребець; ступак = кінь, що добре йде ступою; єдиноходник = кінь-іноходець], колисках, лектиках, брожках, каритах, котчіях [тут перелічені повози і карети: колиска = коляска; лектики = ноші; брожки = повіз; котчії = різновид карет] труп свій переміщає. Чи не відаєш, що не може мислити про царство боже той, чия думка блудить у замках, містах, селах, полях, грунтах, межах, просторах? Чи ж бо не відаєш, що численним гологоловцям, трипірним і багатопірним магероносцям, шликам, ковпакам, кучмам, високоногим і низькоситим слугам, дворянам, воїнам, пістрявоквітним жовнірам та гайдукам - смертоносцям - сподіватися на боже царство не тільки годі мислити, але й мріяти?

Тут, знаю, злякаєшся і скажеш, як учні Христу, коли він їм сказав, що важко увійти багатим у царство небесне. Тоді відказали учні з жахом: "Коли воно так, як кажеш, господи, то хто може бути спасенний?" І знову спитали: "Чи всі влади й царі, ті, що були і ті, що хочуть бути, загинули й загинуть?"(27). На це тобі коротко відповім і той вузлик швидко розв'яжу. Істинно тобі кажу, що мало їх і спаслося, і спасеться, і їх усіх ми mожемо перечислити, хто задля спасіння в тому житті виснажив богобійно свій вік і плоди християнства в собі показав, а інші всі по-поганському, по-тиранському, по-мучительському безчесно жили. загинули й залишили на вічну ганьбу та зневагу пам'ять лихих своїх справ, а благочестиві царі і в небесах, і на землі дотепер прославляються богохвальними вустами.

Що ж це таке плід влади і чим вона могла б спастися? Знай про це!

По-перше: смирення - розуміючи так про себе, що годі гордитися, адже має бути питаний і катований, коли б не владнав добре й достойно все йому довірене згідно з божою волею, як добрий і вірний шафар [шарфар = управитель] свого пана.

По-друге: приниження й упослідження - розуміючи так про себе: хоч і високо сидить і вище за всіх дивиться, але з низькими він однаково земля й порох і так само, або й гірше, у гробі від черви той труп постраждає.

По-третє: нехвальство - міркуючи так про себе, що немає чим хвалитися, коли довічно не пробуває і швидко міняється, а, зрештою, зникає й гине.

По-четверте: милість, щедрість, обичайність і добродійність - носячи подобу сонячного круга, всім своє нутро до любові відкривати і досвідчувати своїм оком загальні нестачі й потреби, освітлювати, дозирати і ті потреби задовольняти.

По-п'яте: благоговіння, тобто чесність, боязнь і сором утримувати й мати їх завжди у собі до бога та святих. Це значить молити, просити, припадати, славити, утішати, шанувати, величати і хвалити христоносців, бо взяли собі скорбну путь і в слід божий пішли. І це йому треба чинити для того, щоб були в нього поспішники до ласки божої, чого сам знайти не може через забаву владою та урядуванням, яке чинить у мирі.

Отаким обичаєм може спастися такий володар, король чи князь, приклавши до доброго життя суд і правду і то не з огляду на свою мирську добродійність, а на тих сіромах сподіваючись і маючи певну надію: котрі ходять з хвостами халтурними, в одежі мішком пошитій, з ремінним поясищем і які носять нечищені черевичища - саме вони схилять милість божу через молитви на прощення гріхів такому господарю чи князю, коли через необережність мирської забави, як людина, согрішить. Так ото чинили й перші благочестиві християнські царі (знаходимо про це в церковних історіях), ходили вони пішо в пустиню і там, у тих, хто в Христі любо жив, просили вдатися до бога із своєю покорою, щоб дав їм поміч і посприяв, причащалися там із ними сухим хлібом, ще й за звичаєм хвалили те пригощення та пошанування, кажучи: "Ніколи ще,- казали,- царська вельми вигадлива трапеза так мене не усолоджувала і не давала такого любовного наситку, як твій сухий хліб і те зіллячко, чесний отче!" - і отак, благословення взявши і прийнявши од них ласку, повертались у свої палати з миром і царство (за божим сприянням) мирно й добре уладновували, і спасіння діставали. А нині поміж ляхів руські князі всі поєретичилися і від істинної християнської віри відступилися, ще й на божий слід ганьбу наводять і нарікають, іночий чин лають, висміюють, лихословлять, брешуть, наклепи зводять, судять, гудять, безчестять і доконечно ненавидять, а сподіваються ще й спастися, чинячи таку плодоносність.

Не сподівайтеся, не надійтеся на спасіння, коли до тик клобуків з любов'ю не повернетесь. Я вас упевняю і таємницю ту вам відкриваю: коли б не було поміж вас отих каптуроносців, уже б ви давно погинули, уже б цю владу давно втратили, уже б і той декрет, мовлений Христом до іудеїв ("Ось вам дім залишається порожній для вас"(28)), видався б і щодо вас! Але ті клобучники вас перед богом заступають, отож милість божа терпить безбожність вашу, чекаючи, щоб навернулися ви до покаяння, тоді увійдете у перший чин благочестя, а коли б тих клобучників поміж вас не було і коли їх не буде,- затямте, міркуючи! - то щезнете ви, як слина, і в запустіння прийдете! А коли не віриш моєму слову, дивлячись наперед, озирнися позад себе, що сталося в недавно минулих часах, і віруй! Чи не запустів дім Слуцьких(29), коли в хитрого папу повірили, а від руської простоти відкинулися? Воістину запустів. І покоління благочестивого роду там уже немає!

Скажеш ти: "А інші?" І ще те слово мовиш через недомисел: "А чи не щастить латині, чи не шанцюється [шанцюватися = укріплюватися, окопуватися; шанці = земляні укріплення, окопи] вона в славі, в силі, в розширенні машкарного і комедійського богослужіння, розтягненого й примноженого чотирирогими ісусоогудниками?" Признаю я тобі, що так воно і є. Але потерпи, той хитрозв'язаний вузлик розв'яжу тобі радою божою. Не будь ласий: скоро побачивши цяцьку, запрагнути її, бо вона тебе зрадить, як Адама. Розсуди-бо спершу, чи на пожиток вона тобі, для життя, а чи на пакость і смерть? Щастить папі? Але чи не помре? Чи папа не вмирає з того щастя? Як гадаєш? Але відаю, і ти це знаєш, що й папа вмирає так само, як і той, котрий щастя не має, ще й гірше. А чому гірше? Тому, що за Давидом: "Зло безбожному смерть заподіє" (30). А безбожний той, котрий мирського щастя наївся, від якого мусить розірватися й нагло здохнути. Ось чому зло люту смерть заподіє. А коли щасливий люто помирає, де ж його щастя? Чи з ним пішло, чи тут іншим на принаду залишилося? Знаємо всі, що тут у нас, живих, залишилося. А коли з ним не пішло оте окаянне щастя, то негоже його й тим іменем називати, а годилося б його називати душогубцем. А чому? Тому, що людей смертю лютою вбиває і у смерть вічну на муку відсилає. Як віддалося тому щасливому багатієві, котрий злидаря Лазаря, що лежав біля його воріт, не добачав?(31) Коли ж був од тих веселощів та тріумфу радощів мирських забраний, то відразу в пеклі опинився, а там відразу у вогонь кинений був і почав просити краплі води, щоб не палилося так його сите, ласолюбне, винолюбне, багатопитне нутро. Та не дістав води, бо щастя із собою зі світу не зміг потягти, а змушений був, радий-нерадий, залишити його у світі. Щастилося і Стефанові, польському королеві(32), але чи не вмер? Чи, може, з собою потягнув Польське королівство? Чи не видно усім, що тут усе ділим залишив, а сам у земляні надра запроваджений? Щаститься нині й латині, але чи не помруть? А коли помруть, то де їхнє щастя, де їхня слава, де їхня пам'ять? Чи не погине із шумом і погинула? І чим прославився Костянтин Острозький, котрий простоту християнську відкинув(33), а мирську хитрість папської віри, як принадну цяцьку, ухопив? Чи не щез скоро і не пропав? А чому плоду по собі не залишив? Тому, що християнство стратив. Потерпи, поки не помруть інші, потерпи, а не ласся на початок того щастя. Чому терпить бог латину, таємниці тієї не знаєш, але русі не терпить і руських зрадників викорінює? Чому зваблюєшся на щастя, яке убиває? Ласся на боже благословення, яке оживляє! Не кажу тобі, щоб не мав нічого житейського. Май, але від благословення божого, як Авраам(34), а не від брехні й підступності, а не від махлярства й прокурації [прокурації = судові справи], як папісти. Тому боже благословення лежить на православних християнських домах, а щастя цього світу панує у звабних вірах цього світу, а хто з християнського роду прагне його, той із домом викорінюється, А чому? Тому, що від божого благословення відступає, віру в бога тратить і позбувається надії в бозі, на мирське ж щастя очі витріщає і, бачачи ту принадну цяцьку, ласиться й обома руками серця й помислу хапає оту трутизну; мов Адам, красний на позір і добрий на смак овоч того щастя з'їдає, а, наситившись, отруюється, нагло здихає і відпадає від ласки божої, як нині, так і навік. Чи не ліпше від божого благословення хоч і мало чого мати, але з богом завжди бути, аніж мирським щастям збагатитися і від бога тут, у світі, і по смерті вічно відлучитися? Благословенний Авраам під дубом жив, тоді як навколо існували щастя мирського повні царства, багаті на скарби, на війська і числом людності, із замками та золотом приоздобленими палацами. Але Авраам ліпший від усіх, щасливіший був, і своїм малим, од бога йому даним, багатший од усіх незліченних царських скарбів. А чому? Тому, що богу вгодив. Оті щастя царств, чи ті, що заживали їх, щезли, пропали, а він і нині у пам'яті живе. Чом же ласишся на папське щастя, а не ласишся на боже благословення? Хіба мало було багатих і славних, щастя мирського в країні Авсітідстей? Але людини не було, тільки Йов; але богові угодника божого не було, тільки він. Чом же ласишся на щастя, не від бога дане. а не ласишся на благословення боже, котре сходить від бога на достойних? Хіба мало було багатих і славних, щастя мирського в Ніневгії-місті, але Товіїв(35) не було, тільки один, але боговгодника не було, тільки він! Чому ж тебе страшать царства, слава і сила навколишніх, коли вони безбожні? Чому жахаєшся, коли бог з тобою? Чому тривожишся, коли з нами господь сил? Із нами бог, із східними! Тямте, народи, і ти, прегорда латино, і покоряйся, бо з нами бог! Хоч, може, гордістю й переважите, від трисущного божества будете переможені, бо з нами бог; а коли якусь раду радите, розорить її господь, бо з нами бог; а коли яке слово мовите, не буде пробувати у вас, бо із нами бог!

Отож повертаюся до тебе, хулителю іночого чину, і чудуюся тому твоєму незносному осідланню тим тяжким і тягареносним сідлом глупства. Чому ти смієшся з інока, що він не вміє з тобою говорити і трактувати, крутячи й вивертаючи безпожиточний той язик, як пусте млинове коло? А що ти знаєш здорове, ану скажи! А що за пожиток іноку від твоєї бесіди? А від кого ти навчився добре бесідувати? Чи ж бо є у сатани правда? Чи ж бо є у Веліара(36) смирення? Чи ж бо є у князя тьми світло? Чи ж бо є у диявола скруха й убозтво? Чи ж бо не знаєш, що ті у світі володарюють? Чи ж бо не знаєш, що тії мирських учать? Чи ж бо не знаєш, що ті упремудрюють дворян? Чи ж бо не знаєш, що інок від тих вирвався? Чи ж бо не знаєш, що інок від тих утік? Чи ж бо не знаєш, що інок перед тими бігає? Чи ж бо не знаєш, що ті інока завжди женуть? Чом же ти, любий брате, лаєш інока, що з тобою не вміє бесідувати? Чи гадаєш, що ти чогось пожиточного в замтузі [замтуз = дім розпусти] навчився? Чи гадаєш, що ти щось цнотливе від курви чув? Чи гадаєш, що ти чогось богобійного у шинкарки навчився? Чи гадаєш, що ти чогось розсудного від дудки, і скрипки, і флюярника розібрав? Чи гадаєш, що ти від трубача, сурмача, пищальника, шамайника [шамайник = той, що грає на дуді, сопілці], органіста, регаліста [регаліст = органіст], інструменталіста і бубоніста щось чув і про дух і духовні речі? Чи гадаєш, що ти від собачих пастирів, мисливців чи водовозів, візників чи скачомудреців [скачомудреці = ті, що майстерно скачуть на конях], кухарів чи пекарів, котрі штудерні пироги печуть, чогось навчився в богослов'ї? Чому ж лаєш, брате дворянине, інока, що не вміє з тобою говорити? І який маєш скарб розуму ти, щоб інок з тобою говорив? А що за пожиток інокові говорити чи бесідувати з тобою? А чого ж інок від тебе навчиться? Ти ж бо інока послухати не хочеш! Коли тобі інок про свій каптур чи страшило-клобук почне говорити, прагнучи з християнської братньої любові тебе в той клобук одягти, щоб і ти син божий був і слід Христовий узяв, і біси страшив, і в світі од світу був огуджений і вінець нетлінний хотів би взяти у царстві небеснім; ти, таке від інока почувши, як від змія біжиш. Що ж хочеш, щоб інок з тобою говорив, чи, може, хочеш почути якісь премудрості від інока? А він каже тільки про те, чим і як спастися, щоб князя тьми віку цього уникнути і ввійти в спокійне і затишне Христове пристанище. То чого ж тобі, милий брате, хочеться від інока? Що ліпше тобі на світі схоче подарувати інок, як бесіду про той каптур і хвостате страшило, яке і боже царство віднаходить? Не огуджуй отож, милий брате, інока, щоб і сам не зазнав наруги вовіки й обличчя інокового пана не уздрів, а як огудник і сміхотворець не ввійшов у геєну! Чи ж дивно, що інок не вміє говорити з тобою, коли ти інокової бесіди не приймаєш, і, як пес скажений, од свого спасіння та пожитку біжиш? Та й що ти можеш інокові сказати, не маючи нічого такого в скарбі свого серця, чим міг би стати інокові корисний, з своїми розмовами його б ти до кінця отруїв. Уже-бо інок очистив своє душеносне начиння від смороду твоєї світської премудрості, твій розум, котрий ти носиш, виблював, вивернув, виплюнув. І ту посудину душевну слізьми помив, постом випалив, молитвою, печалями, бідами, трудом і подвигом випік, і виполірував, і посіяв нове чисте насіння богослов'я. Чи не через те, брате милий, лаєш інока? Чи не через те дурним звеш і висміюєш інока? Чи ж бо не бачиш, як од того проклятого хулителя оганьблений ти? Чи ж бо не бачиш, як від того сміхотворця висміяний ти? Чи ж бо не відаєш, що, хоч би не вмів інок з тобою говорити, його невміле мовчання більше, аніж твоя вивчена філософія? Чи ж бо не бачиш, що той стоїть на шляху вічного життя, а ти стоїш на мирській погибельній путі? Чи ж бо не бачиш, що той є херувим і серафим(37), на ньому-бо почиває вишній цар, а на тобі ще почиває мирський князь, любов світу цього й утіха його? Як же ти не жахнешся, висміювачу іноків, Христа, адже Христос у ньому сидить? А коли начиння висміюєш, то й скарб, що в ньому лежить, безчестиш, тобто самого Христа, — якої ж бо честі будеш достойний за ту твою зухвалість і розпутний звичай? Повір мені, коли того ганьблення, сміху й огуди не облишиш і не учиниш за те покаяння, після смерті опинишся в одній обителі й домі не з християнами, а з содомлянами! Не ганьби, бо поганьблений будеш! Не смійся, бо осміяний будеш! Не безчесть, бо збезчещений будеш!

Кажеш ти оце, що лихе життя мають іноки: по корчмах ходять і упиваються, по господах обіди влаштовують, з мирськими собі в приятельство заходять, гроші, окрім того, збирають і на лихву дають. О, коли гроші збирають і на лихву дають, та й коли б на лихву не давали, а при собі ховали, і купу до купи в'язали б, гріш до гроша, щоб помножити їх, складали, то таких окремих із спільножителів, іноків-грошолюбців не достойно справжніми іноками називати, бо лжа критиметься у тому імені. Ти його одним звеш, а він не сам, а з дияволом-грошовласником, от і буде огуда на іноче ім'я. Однак можеш сміливо його назвати таким ім'ям: юда, раб, підлесник, друг і зрадник, образом у апостолах, а ділом у зрадниках, образом у тих, що спасаються, а ділом у тих, що пропадають, образом в учнях, а ділом серед пропащих. "Продам-бо,- каже,-Христа і куплю маєток!" Таке саме каже й грошолюбний інок. "Відкинуся,- каже,- від обітниці свого постригу і зберу гроші". 

А про обіди й напої скажу таке. Коли інок не чинить того грошолюбного гріха і не ховає нічого у спряті своїм, а трапиться йому від того черева й того горла побореним бути, не чудуйся з того нітрохи; і я в те вірю, що таке у вашій землі трапляється іноку, що часом і в корчмі переночує. Не все-бо пшениця іде на посів, але знайдеш таку ниву, на якій більше куколю уродить, аніж пшениці. Так само й межи іноків: мало їx є таких, котрі успішно звитяжать над черевом. Тому не дивуйся, бо їхнє життя є подвигом і боротьбою, яких ти не знаєш, бо ще на війну не вибрався, ще ти домонтар, ще ти кровоїд, м'ясоїд, волоїд, худобоїд, звіроїд, свиноїд, куроїд, гускоїд, птахоїд, ситоїд, ласоїд, маслоїд, пирогоїд; ще ти периноспал, м'якоспал, подушкоспал, ще ти тілоугодник, ще ти тілолюбитель, ще ти кровопрагнитель; ще ти перцьолюбець, шафранолюбець, імбиролюбець, гвоздиколюбець, тминолюбець, цукролюбець та іншої бридні гірко- і солодко-любець. Ще ти конфетолюбець, ще ти черевобісник, ще ти гортанобішеник, ще ти гортанограч, ще ти гортаномудрець, ще ти дитина, ще ти маля, ще ти молокопивця - як же ти хочеш розсудити біду войовника, того, що б'ється й бореться, коли сидиш удома біля материної цицьки?

Чи не бачиш, що каже Павло корінфянам: "Я вас молоком годував,- каже,- а не твердою їжею"(38). А чому? Тому, каже, що не могли іще стравити і нині ще не можете, бо злий, дитинний розум маєте. Той-бо зветься папіст, той оце нині з євангелія виліз, євангеліст, той он недавно вихрещений, той он суботник(39). Чи не плотські ви є? Чи ж вам допоможе сивина і гарна борода, коли маєте дитинногральний розум? А Павло не так радить, мовлячи: "Браття, не будьте дітьми своїм розумом,- будьте в лихому дітьми, а в розумі досконалими будьте!"(40)

Чи не такого дитячого мудрування прагнеш, бувший русине, колись благочестивий християнин і цнотливець Малої Русії, кажу, ти, що з ляхами живеш і нині одитинів і розділився, відступивши від Христа, на Кифу, Павла І Аполлоса(41), розділився нині на папіста, євангеліста, новохрещенця і суботника. Чи не бачите, що подитиніли ви і не тільки подитиніли, але сміло мовлю, що й побісіли, оскільки у звабу заблудили. Чи не бачиш ти, що в православній вірі немає інших вигаданих, марнославних нововинайдених титулів і назвиськ усього Сходу і сторін кругу мирського собору, тільки одне ім'я, дане апостолами в Антіохії(42) — "християнин". Не звуться всі народи, хрещені в ім'я отця, і сина, і святого духа, іншим іменем, почавши від східних сторін і не доходячи до західних, де православні з папістами мішаються, як у Венеції, Кріті та в інших націях, а на півдні і півночі кожен народ відмінний своїм виголосом названої мови, тобто греки, арапи, сіверяни, серби, болгари, слов'яни, арабанаші, мултяни, богданці(43), москва і наша русь — тільки "християнин". А чому не звуться патріаршник, царегородець, а чи єрусалимець, а чи александрієць, а чи антіохієць, де головні столи наших патріархів місце мають? А чому не звуться тим іменем? Тому, що Павло очистив ту звабу, кажучи (як і корінфянам сказав або каже): "Чи ж Христос поділився? Чи ж Павло був розп'ятий за вас, чи Петро, або Аполлос"(44). Подібно й до цього: чи ж бо в патріархи ми хрещені, чи в ім'я червоз'їдного чоловіка, який підлягає тлінню і смороду, як нині латина, здерши хвалу з бога, її на папу вкладає, кажучи: папської віри, римської віри - правокрадці диявольські! - євангельської віри, новохрещенської віри, суботницької віри. "Чи не відаєте,- каже Павло,- що ми недостойні той титул собі накладати". А то чому? "Тому, що ми тільки слуги й привідці до тієї мети, тобто віри, а самі ми, і Петро, й інші ніщо, тільки плату відповідно до своєї праці й старання кожен прийме". І отак бачивши й зрозумівши постанову апостольську, наші патріархи не сміють своїх овечок, що йдуть за ними, до свого імені й до свого титулу притягати й підтягати, але ще їх од тієї зваби (як апостол корінфян) остерігають і, себе смиряючи, про себе вівцям своїм повідають, кажучи, що "ми,-мовляв,-ніщо, ми тільки привідці ваші, хрещених, щоб збавити вас і приймемо собі заплату, згідно із своєю пильністю і старанням нашим про вас, овець наших. А коли б ми прогрішили в чомусь і не утрималися, як годиться нашому стану, і узаконене нам оганьбили й не виконали, то ми гірше, ніж ви, простаки, будемо осуджені і в геєну вкинені".

Чи ж бачиш, дитино руська, котра в колисці розкоші колисаєшся, що ти не знаєш, як інок із черевом б'ється, товчеться, мучиться й бореться, а ти його ганьбиш і наклепи чиниш, коли раз п'яним побачив. А тієї війни, яку він удома веде, не знаєш? А тієї боротьби, достатками всілякими обставлений, не відаєш? Чи чув про це коли-небудь, в тій колисці розкішній колисаючись, від мами чи від тата чи знову-таки від попа про те, мовлене Павлом, слово: "Тіло, — каже, — бажає противного духові, а дух противного тілу і супротивні вони один одному, щоб ви чинили не те, що ви хочете"(45). Як же ти хочеш пізнати те і зрозуміти, коли ти увесь — тіло, коли ти увесь — кров, а тіло і кров, за Павлом, царства божого не дістануть! Чи ж бо не бачиш, дитино руська, яка гойдається в колисці розкоші, що не знаєш тієї черевної війни інока, якого ганьбиш і лаєш, а сам завжди валяєшся в пелюхах смороду ненаситності? Не дивуйся ж, дитино руська, побачивши п'яного інока, оскільки він у боротьбі перебуває і походи чинить. І часто трапляється так, як у двох борців, котрі борються: чи той, чи другий нагору вискакує, а того під себе підгинає, чи той зісподу вискочить і верхнього на спід перевертає. Так і наше тіло - од землі земля — земного собі тяжару й корму прагне, дух же шукає, як би витягтися з того м'яса нагору, але його той гній і ласощі тілесні зв'язали і не пускають — це примушує ще більше того прагнути. Диявол тілу пособляє і супроти душі бореться. І багатократно борець, котрий розігрався від тілесних похотей з помічником дияволом, вибігає на погибель душевну із віри і впадає в турське обрізання. А це чинить: одне — для м'ясочеревоохітного, а друге — для красної туркині: хай він на м'яких постелях спить і безпечальне життя проживає! Невже через таких відступників Христовий слід і шлях вічного життя знищиться й загине? Аж ніяк! Нерозважно так це розуміти: шлях-бо Христовий цілий стоїть, а ті відступають на погибель через свою похіть і несталість, вік цей дочасний возлюбивши. Отим і ви у своїй землі нещодавно постраждали. Ті єпископи ваші із ситими тельбухами, з чималим числом скриньок та шкатул, наповнених червоними,- як гадаєш: чи на покуту, убозтво, хрестоношення і відкинений світу й похотей його відійшли до папи? Вір мені, та й сам дивися, що не для того. Для чого ж? Щоб догнати той голос багатого, котрий сам до себе говорить - тому вони це собі й урадили. Як це? А так: "Розорімо житниці благочестивої віри! Наші скриньки і шкатули наповнені - сотворімо ж більші скриниська, поклонившись папі. Знаємо-бо, як тільки ми відступимо від своєї віри, той князь мирський, папа, наші скриниська наповнить, той наше ненаситне прагвення заспокоїть, той наші похоті, що безнастанно киплять, заспокоїть і погамує. Тоді будемо вольність мати жити за своєю волею. Тоді будемо чинити, що схочемо, коли за нами ніхто не наглядатиме. Тепер у нас та дурна Русь чистого життя шукає, тепер у нас цноту, чесність і добре сумління прагне бачити, чого ми не маємо, і тому завжди через них осоромлюємося. То як учинимо? Побіжімо до папи римського. І з того сорому викрутимося, і на Русь (хай поклониться папі) біду навалимо, і своє бажання виконаємо, і скажемо душі нашій: "Душе, маєш ти багато блага, якого вистачить на многі літа, їж, пий, веселися, нікого не бійся, скачи і грай!" Добре оце урадили, добре винайшли! А коли вас те добро зрадить, а коли вас у тому постановленні вашому щось супротивне зустріне, а коли вам оту раду той голос ("Нерозумні, ночі цієї ось душу твою зажадають од тебе, і кому позостанеться те, що ти наготовив") посіче? Так-бо, каже, кожному буде, хто багатіє в світ, а не в бога. Невже ж через тих відпалих єпископів наша християнська віра збідніла чи порушилася? Невже дістала якийсь ущербок у слідах спасенної дороги? Аж ніякого! Бо ті, що од віри відійшли, в яму безвір'я впали і від себе смерть нашукали собі, а наша віра чиста, ціла й здорова стоїть. Отож і ти не гризися через те, що побачив ченця п'яного. Аби тільки з віри до папи не біг! Бо доки той хвіст на голові носить, може покаятися.

А що ж ти, брате милий, знаєш? Ти ж бо його бачив, як їсть він і п'є, і осудив, а він, пішовши з корчми у свою келію, той смачний кус і кухоль оплакавши й віджалувавши, прийняв од бога прощення. Як же ти смієш попереду судді суд на божого раба чинити? Не суди ж, брате, і не судитимуть тебе, а оберни на себе самого свого помислу очі.

Як вдасися по справедливість до бога з того корчмарства, яке ти в пеклі черева свого носиш і яке горлом глитаєш, куштуючи найсмачніше пиво, мед чи вино; а яке тобі не любе, те простішим черевам, візницьким, мисливським, наказуєш давати і своєї колоди, що стримить в очах сумління, не хочеш бачити, а на порошину в брата, щоб побачити, широко очі продер. Чи не бачиш, що страждаєш, а хвороби своєї відчути не можеш! Тому неборакові в місяць раз випаде напитися й то не перебираючи, а що знайде, гірке або квасне пиво а чи мед, те і хлебче, аби тільки міг наситити й утішити ту поганку-утробу, а наситившись, терпить, у келію влізши, доки йому друге таке свято випадково трапиться. А в тебе як середа - різдво череву, а як п'ятниця - великдень, святкування жидівського весілля, не згадую вже про інші дозволені дні(46). Отож перш за все себе бачити не хочеш, а на бідолаху вивернув огудного язика. А коли б і так було, що побачив у корчмі інока, який п'є, бісами зманеного? Однак день чи два прогайнувавши, біжить у келію на покуту й плач, і за лихі два дні кладе сорок днів добрих, постить, голодує і страждає, за гріховну провину покутою платить і мстить собі. А ти завжди в корчмі живеш і сам ти є шинкарем: корчми запродуєш, людські сумління обпоюєш, через скупість корчемного торгу з жидівськими Афраїмами(47) людське черево оцінюєш, а проте поганство це бачити не хочеш і замружив очі, щоб не бачити суду собі. Чи ж не бачиш, у якій содомській пивниці сидиш? Уже руки й ноги відпив і дорешти обезумів, а того, однак, не бачиш, що за твоїм черевом волочаться бочки з пивами, барила з медами, барилка з винами, шкатули із фляшами, наповненими вином, малмазією і гіркодорогою горілкою. А проте того свого корчмарства бачити не хочеш, зате на бідолаху зуби нагострив! А що бачиш у собі вищого від інших людей чи що більше від інших умістити в собі гадаєш? Чи не земля ти від землі, як і той убогий та голий сіромаха? Чи в тобі не той самий дух, що оживлює трупа, як і в убогого? Чи голова в тебе не на тому самому місці стоїть, що і в убогого? А очі, слух, смак, ніздрі, руки, ноги чи не так само розміщені, як і в убогого? А губа, зуби, язик, горло чи не в тих-таки місцях стримлять, що і в убогого? А серце, черево, печінка, селезінка, кишки, прохід у тебе не там, де вони в убогого? Чи смерть не вхопить тебе так само, як убогого? Чи в землянії надра не поволочуть тебе так само, як і убогого? Чи не судитимуть тебе за життя віку цього так само, як і вбогого? Чому ж про себе так велемудрствуєш? Чому заносишся? Чому похваляєшся? Чому, як порхавка, надимаєшся? Чи не тому, що нині над тим гноєм тіла пануєш? О, гірке твоє панство! О, окаянна твоя розкіш? О, бідна ж твоя веселість! Умри лишень і побачиш пожиток того панування, уздриш несвітиму темницю і кромішню пітьму, уздриш черву невсипущу, уздриш пекло з глибокою прірвою, уздриш ріку вогненну і конечну геєну із скрежетом зубним, які уготовані твоєму панству, коли їх тут, у тілі, покаянням та покорою з добрим життям од себе не відженеш і від того не звільнишся, навпаки, чинячи християнські вчинки і живучи в цьому віці доброчесним життям. Не лай же, бідашний пане, іночий чин, сином царства небесного заклинаю, не лай! Бо далеко хлоп від шляхтича відстоїть. А хто ж є хлоп та невольник? Тільки той, котрий цьому світові, як мужик, як хлоп, як пійманець, як невільник служить, котрого образ і подобу ви, панове, носите тому, що ви є невольники і хлопи світу цього, і йому в службі вік свій аж до смерті погубляєте і самі з ним гинете. А хто шляхтич? Той, котрий з неволі мирської до бога вийде і вищою волею од духа святого народиться, за Іоанном. "А всім,- рече,- що його прийняли, їм владу дало [слово] дітьми божими стати, тим, що вірять у ймення його, що не з крові, ані з пожадливості тіла, ані з пожадливості мужа, але народились від бога"(48). Чи бачиш ти шляхетство віри нашої? Хто від бога родиться, той і шляхтич. А ви супротивно перевернули всі письма в тій безбожній землі і, родячись од крові й похоті, од смороду, пошляхетніли й запишалися і божих рабів осуджуєте! Молю отож вас, відкиньтеся від того звичаю, і покаяння за зле прожитий час учиніть, а бог світу хай вам посприяє і поможе. Амінь.

Про іночий чин мовилося досить, тепер, кінчаючи, скажу про очищення церкви. Святкові ярмарки, які ви звете соборами, очистіть, як у Жидичині і в Горах Святого Спаса(49), оскільки бридко богу, що диявол замість честі і хвали йому під божим титулом чинить собі розпусту і п'янство з купецькими торгами, адже сказано: "Дім мій-дім молитви, а ви з нього зробили печеру розбійників"(50). Такий твій празник, не християнський, а диявольський. Коляди з міст та з сіл ученням виженіть, не хоче-бо Христос, щоб при його різдві диявольські коляди мали місце, але хай їх у свою прірву занесе. "Щедрий вечір" з міст і сіл у болота заженіть, нехай із дияволом сидить, а не ганьбить християн Волочільне(51) по великодні з міст та сіл виволікши, утопіте: не хоче-бо Христос мати при своєму славному воскресінні того сміху й наруги диявольської. На Георгія-мученика перестаньте чинити диявольський празник, виходячи на поле і віддаючи танцями та скоками офіру сатані(52), гнівається-бо на вашу землю Георгій-мученик, що немає православного християнина, котрий міг би ту диявольську наругу очистити й вигнати. Пироги і яйця надгробні в Острозі чи де б то не було(53), скасуйте, щоб у християнстві того поганського квасу не було. Купала на Хрестителя утопіте і огненне скакання відкиньте, гнівається-бо Хреститель на землю вашу, що в день пам'яті його попускаєте дияволу глумитися вами з вас же самих. Петро й Павло молять вас, коли хочете від них ласку мати: поламайте і попаліть колиски та шибениці в їхній день(54), як це чиниться на Волині та Поділлі і де б цей звичай не був, бридко-бо їм з небес на землю дивитися, на те диявольське видовище, на яке збираються християнські люди. Та й від інших зваб, які тільки є, очистіться, а це писання всім у вуха внесіте. Не бійтеся через те ляха, але бійтеся ляхового творця, котрий і лядські, і наші всі душі тримає в своїй руці, і доки його воля, доти нам дихати, жити і діяти, що хочемо ми і зволяємо, на добро чи зло, він це попускає; а потім, звершивши таїнство життя нашого, зла чи добра, від життя цього забирає і переносить на майбутнє позорище і ставить перед судом. І той-бо страх ляхів на вас попущено за ваше безвір'я, щоб пізнали, чи християни ви, чи єретики.

Отож ознаймую вам: коли послухаєте в тому не мене, але бога, пошле вам бог мир і літа добрі та вільготні, пошле вам бог з неба на ваше духовне й тілесне задоволення якусь утіху. А коли не послухаєте, чистий я од крові вашої! Відайте отож, відаючи, що погинете і дочасно, й вічно. Від чого вас, Христе-царю, порятуй і приведи на покаяння. Амінь.



Примітки:

"Пораду" написано І. Вишенським після прийняття єпископами унії 1596 р., очевидно, в самому кінці XVI ст. І. Франко вважав апологію чернецтва у "Пораді" за введене у твір самостійне художнє тіло. І. Єрьомін не поділяє цієї думки.

16. Євангелія й Апостола в церкві на літургії простою мовою не вивертайте...- І. Вишенський був прихильником старослов'янської (церковно-слов'янської, словенської) мови як спільної літературної мови всього православного слов'янства і протиставляв цю мову латинській як спільній літературній мові римокатоликів. Думка про потребу перекладати Біблію, зокрема Новий заповіт, мовою наближеною до народної, належала протестантам, отже, тут письменник полемізує саме з ними, хоч простий люд у ті часи старослов'янську мову розумів уже погано. Тому І. Вишенський радить читати тексти старослов'янською, а тлумачити їх "простою", тобто живою українською мовою.

17. А що дехто з наших ганить словенську мову і не любить її...- У кінці XVI ст. на Україні почала вироблятися книжна українська мова як результат поєднання старослов'янської й народної розмовної, що викликане було потребою наблизити книжні тексти до розуміння народних мас. Цікаво, що апологізуючи старослов'янську мову, сам І. Вишенський писав переважно тою-таки книжною українською. Це, очевидно, пояснюється тим, що, посилаючи свої твори на Україну, він розраховував на поширення їх серед народу.

18. … без граматик, риторик, діалектик… - Саме ці предмети складали систему навчання в тодішніх колегіумах - це була система загальноєвропейська. І. Вишенський протиставляє їй іншу, засвоєну місцевою традицією ще з часів Київської Русі, вважаючи що збереження цієї традиції сприятиме консолідації сил у боротьбі з католицизмом.

19. Чи не ліпше тобі вивчити Часословець, Псалтир, Октоїх… - Маються на увазі церковні книги, за якими проводилося навчання у слов'янських школах. Часословець містив щоденні церковні відправи, до XIX ст.- перший шкільний підручник, так само як Псалтир. Октоїх - збірник церковних співів, упорядкованих за вісьмома масами, також використовувався як шкільний підручник.

20. … мова зайшла… про очищення нашої православної церкви. — Ідеться про очищення від протестантизму, що поширився на той час внаслідок морального розкладу самої православної церкви, та уніатсько-католицьких впливів.

21. Очистіться од двоєженців і куплених церков…  — За законами православної церкви священик не мав права одружуватися вдруге, це правило в часи І. Вишенського часто порушувалося. Куплені церкви - церкви, шо були власністю шляхти і, як усяка власність, продавалися чи здавалися в оренду.

22. Содом, Гоморра - назви міфічних біблійних міст, мешканців яких бог покарав вогнем із неба. Див. прим. 2.

23. Євангеліє від Матвія, III, 4.

24. Цар Давид (кін. XI ст.- бл. 950 p. до н. е.) - ізраїльсько-іудейський цар. Йому приписують авторство Псалтиря ("Давидові псалми").

25. Василиск — міфічна істота, зображалася з головою півня, тулубом жаби і хвостом змії, від її погляду гинуло все живе. Василиском також звали ящірку. Гаспид — змій.

26. Перше послання Павла до корінфян, 111, 18-19.

27. Тут переказується епізод зустрічі Христа з юнаком (Євангеліє від Матвія, XIX, 16-26).

28. Євангеліє від Матвія, ХХІІІ, 38.

29. Чи не запустів дім Слуцьких… — Князі Слуцькі (Олельковичі) вели свій рід від київського князя Олександра Володимировича (Олелька) з кінця XIV ст. Останньою з роду Слуцьких була княжна Софія, яка вийшла заміж за кн. Януша Радивила, після чого князівство Слуцьке перейшло до Радивилів (кінець XVI ст.).

30. Псалтир, ХХХІІІ, 22.

31. Мається на увазі притча, розказана євангелістом Лукою (XVI, 19-31), про багатія, який вів розкішне життя і не схотів дати й крихот зі свого столу жебракові Лазарю, через що пішов у пекло, а Лазар потрапив у рай.

32. Стефан — Стефан Баторій (1533-1681), спочатку семиградсьский князь, а потім (з 1576 р.) польський король, вів численні війни.

33. … Костянтин Острозький, котрий простоту християнську відкинув.. — Ідеться про сина Костянтина (Василя) Острозького (див. прим. 3), який відступив від православ'я і помер бездітним у 1588 чи 1589 р.

34. Авраам  — біблійний персонаж. Іудейський патріарх.

35. Авсітідстей (Авел-Шіттім, Аве-Сіттім) - місто в Моавії (Передня Азія); автор однієї з біблійних книг Йов жив у землі Хус, шо лежала на заході Палестини; Товій (Товія) — благочестивий ізраїльтянин, біблійний персонаж; Ніневія — місто в Передній Азії на р. Тігр.

36. Веліар (Велійяар) — біблійна назва темної сили, синонім до слів диявол, сатана.

37. Херувими — у християнській міфології один із дев'яти ангельських чинів, зображались у вигляді шестикрилих істот з тілом, усіяним очима, їм відведено другий чин у першому ступені; серафими — виший із дев'яти ангельських чинів у небесній ієрархії, зображалися в людському образі з шістьма крилами.

38. Перше послання до корінфян, III, 2.

39. Євангеліст — так називали протестантів: лютеран і кальвіністів; суботники — секта, пов'язана з т. зв. єрессю жидовствуючих, які виконували обряди за законом Мойсеєвим, але не визнавали Талмуду, схилялись перед Старим заповітом, а Новий або не визнавали, або ставили нижче Старого; новохрещенці-т. зв. анабаптисти, секта, що поширилася з XVI ст., заперечували церкву, вимагали хрестити дорослих, визнавали здебільшого Новий заповіт, а Старий тільки частково.

40. Перше послання Павла до корінфян, XIV, 20.

41. … на Кифу, Павла і Аполлоса розділився нині… -Кифа (Нефа) — камінь, скеля; грецьке петра — також скеля, звідси Петро; Аполлоc — іудей родом з Александрії, проповідник християнства в його ранній період ("Дії апостолів", XVIII, 24-28).

42. … ім'я, дане апостолами в Антіохії — "християнин".- Назва "християнин" виникла в м. Антіохії (Мала Азія), де збиралися перші послідовники Христа ("Дії апостолів", XI, 19-30).

43. Арапи — араби; сіверяни — жителі північних країн; слов'яни — можливо, це словени; арабанаші — арабіти, християнська секта в Аравії; мултяни — румуни; богданці — молдавани.

44. Перше послання Павла до корінфян, І, 13. У Вишенського, крім Павла, згадується ще Петро й Аполлос, в Євангелії ж вони згадуються в попередньому реченні (І, 12).

45. Послання Павла до галатів, V, 17.

46. … як середа-різдво череву, а як п'ятниця — великдень… не згадую вже про інші дозволені дні.-Середа і п'ятниця вважалися днями посту, в які заборонялося їсти скоромне, інші дні називалися "дозволеними".

47. Афраїм (Єфраім, Єфрем)-місто неподалік Єрусалима, біля якого певний час перебував, за євангельською легендою, Христос; тут первосвященики і фарисеї хотіли його вистежити.

48. Євангеліє від Іоанна. I, 12-13.

49. Жидичин — Жидичинськнй монастир, знаходився неподалік Луцька. Гору Святого Спаса — очевидно, йдеться про село Спас (Самбірщина), де був відомий монастир, у XVII ст. — осідок перемишлянських православних єпископів.

50. Євангеліє від Луки, XIX, 46.

51. Волочильне-побажання, віншування у великодній понеділок, за що дають дарунок ("волочильне") — калач і крашанки. При цьому співалися "волочильні" пісні.

52. Георгія-мученика — свято, т. зв. Юрія, відзначалося 23 квітня ст. ст.

53. Пироги і яйця надгробні в Острозі чи де б то не було… — Ідеться про т. зв. "проводи" на другий понеділок після великодня, коли на могили клалися пироги, паски, яйця, звичай, який зберігся і дотепер.

54. … колиски та шибениці в їхній (Петра і Павла) день… — Петра й Павла відзначали 29 червня ст. ст.; колиски — гойдалки, шибениці — рід гойдалок.