БАЛАДА ПРО ПОБРАТИМА
І
Разом зі мною виріс він, 
друг щирий, більш ніж брат, 
син чорнобровий злотних піль, 
стрункий син білих хат... 
Носив багато він імен: 
Петро, Данило, Гнат...

Замерзле плесо, житній лан, 
таємно-темний бір,— 
усюди були з другом ми!.. 
Дитячий бачив зір, 
як жаром папороть цвіте 
і де блука опир...

На шкільній лаві пліч-о-пліч
сиділи ми роки
і разом мріяли в садку
над закрутом ріки,
нас той сам дотик хвилював
дівочої руки.

А потім розлучились ми 
на кілька довгих літ, 
та знали все, куди життя 
скеровує наш хід, 
не загубились у юрбі, 
не стратили свій слід.

А пригадаю, як і де 
зустрілися ми знов. 
Над нами маяла тоді 
по-перше коругов 
та, на якій стоїть девіз: 
завзяття і любов!

Під нею з другом ми пройшли 
увесь той довгий шлях... 
через Гетьманщини піски, 
по Таврії ланах, 
під тьмяним вітром степовим 
по балках і ярах...

Він завжди був, той щирий друг! 
Був друг! Це більш ніж брат! 
Внук побратимів січових, 
син українських хат...
Імен багато він носив: 
Петро, Данило, Гнат...
II
Де Збруч гадюкою крутнув 
і звив сріблястий хід, 
де здаля дзеркало Дністра 
сталевий шле привіт — 
там Медобори ми в імлі
прощали напослід...

Ще раз, ще раз. Піддать набій!
Хай це останній стріл...
Та кинуть зброю ворогам
ніхто не має сил.
І ще набій, і знов шрапнель,
і знов луна до сіл,

до лук, до гаю, до ріллі 
грімке: «Не забувай! 
До тебе, рідний краю наш, 
ми вернемо! Чекай! 
А ти оці останні дні, 
Вкраїно, пам'ятай!»

Кінець... Замок з гармати геть...
Чекає чужина...
Та побратима мойого
не вгледіла вона.
Він випив келих завзяття
від вінця аж до дна.

Ще здаля бачили його, 
за ним замкнувся бір, 
і ще востаннє зброї блиск 
побачив дружній зір... 
І поглинула чужина 
нас у шумливий вир...