МІЙ ШПИТАЛЬ

Безодня смерті і безодня 
життя спіткались на межі, 
а на лезі її сьогодні 
знова нап'ятий він лежить.

Лежить, мов жертовна офіра, 
якій жерців байдужий спір, 
і тільки існування міра 
вся зосередилася в зір.

Та у серпанку гарячковім 
він нерухомістю повік 
зорить на дні минулі знову 
аж по грізний двадцятий рік.

Але нема жалю, ні суму, 
що все було, мов не було, 
і стало тільки змістом думи, 
лише луною прогуло...

Встає майбутнє. І могили 
вчорашні — це його межа... 
Яка ж це мука буть безсилим 
під лезом смертного ножа!..