Безжалісна музо, куди ти мене завела? 
Навіщо ти очі мені осліпила згубливим промінням 
своїм? 
Навіщо ти серце моє одурила, привабила маревом 
щастя? 
Навіщо ти вирвала в мене слова, що повинні б 
умерти зо мною? 
Ти квітами серця мого дорогу собі устелила, 
І кров'ю його ти окрасила шати свої, 
Найкращії думи. мої вінцем золотим тобі стали, 
Ти, горда цариця, мене повела за собою, 
Мов бранку-невільницю в ході твоїм тріумфальнім. 
Іду я окована міцно, і дзвонять кайдани мої. 
Ти, владарко, все одбираеш од мене,— 
Усі таємні свої скарби тобі я повинна віддать 
І килим, що виткали мрії, під ноги тобі 
простелити. 
Моє божевілля собі ти взяла за актора, 
Щоб грало закохані ролі тобі на потіху. 
Невже тобі заздро, богине, на вбогеє щастя 
моє? 
Те щастя — то був тільки сон. Ти голосом гучним 
Від нього мене пробудила, гукнувши: 
«Прокиньсь, моя бранко, ти мусиш служити мені! 
Співай мені пісню, ту пісню, що спить в моїм 
серці. 
Торкни ту струну в своїй арфі, що досі іще не 
бриніла, 
' Радуйся, царице! (лат. ). 


всі струни озватися мусять хвалою мені, 
Я дам тобі пишні дарунки, забудеш, недолю свою". 
Даремне хотіла я арфу свою почепити 
На вітах плакучих смутної верби 
І дати. велику присягу, що в світі ніхто не почує 
Невільничих співів моїх. 
Ти глянула поглядом владним, безжалісна музо, 
І серце моє затремтіло, і пісня моя залунала, 
А ти, моя владарко горда, втішалася піснею бранки, 
І очі твої променіли вогнем переможним, 
І вабив мене той огонь і про все заставляв 
забувати. 
Все я тобі заспівала, і те, чого зроду нікому, 
Навіть самій собі, вголос казати не хтіла. 
Все ти від мене взяла. Де ж т в ої подарунки, 
царице? 
Ось вони, пишні дари: сльози — коштовнії перли, 
Людське признання — холодний кришталь, 
Смуток мене одягає чорним важким оксамитом, 
Тільки й скрашає жалобу жалю кривавий рубін. 
Гарна одежа для бранки, що йде в тріумфальному 
ході. 
Радуйся, ясна царице, бранка вітає тебе! 

21/VIII 1896