Хочеш знати, чи справді було 
Те, що так колись пишно цвіло, 
Що на серце наводило чари, 
Світ вбирало в злотисті примари, 
Те, що сяло, мов чистий кришталь, 
А безжалісне й гостре, як сталь. 
Приторкнутись ти хочеш близенько, 
Придивитись до нього пильненько, 
Скинуть з нього покраси й квітки, 
Одрізнити основу й нитки,- 
Адже часом найкраща тканина 
Під сподом просто груба ряднина. 
Залиши! Се робота сумна, 
Не доводить до правди вона. 
Глянь, смереки зеленії коси 
Повбирались у ряснії роси. 
Не питай, чи то справді роса, 
Самоцвітна, всесвітня краса, 
Чи то, може, те сонце здурило, 
В млітки дощ холодний змінило, 
Або, може, то хитрий вітрець 
З марних крапель сплітає вінець, 
Або, може, то винна смерека, 
Що показує росу здалека… 

Буркут, 10.08.1901