Елегія 

Мій давній друже! мушу я з тобою 
Розстатися надовго... Жаль мені! 
З тобою звикла я ділитися журбою, 
Вповідувать думки веселі і сумні. 

То ж при тобі, мій друже давній, вірний, 
Пройшло життя дитячеє моє. 
Як сяду при тобі я в час вечірній, 
Багато спогадів тоді встає! 

Картина повстає: зібравсь гурточок, 
Провадить речі, і співа, й гука, 
На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок 
Чиясь весела виграва рука. 

Та хто се плаче там, в другій хатині? 
Чиє ридання стримане, тяжке?.. 
Несила тугу крить такій малій дитині, 
Здавило серце почуття гірке. 

Чого я плакала тоді, чого ридала? 
Тоді ж кругом так весело було... 
Ох, певне, лихо серцем почувала, 
Що на мене, мов хмара грізна, йшло! 

Коли я смуток свій на струни клала, 
З'являлась ціла зграя красних мрій, 
Веселкою моя надія грала, 
Далеко линув думок легкий рій. 


Розстаємось надовго ми з тобою! 
Зостанешся ти в самоті німій, 
А я не матиму де дітися з журбою... 
Прощай же, давній, любий друже мій! 

[15 марта 90 p.]