ХАМСІН 
 
Рудий Хамсін в Єгипті розгулявся,
жагою палений, мчить у повітрі,
черкаючи пісок сухими крильми,
і дише густим полум’ям пекучим.
Якесь весілля дике! Мов сопілка,
співа пісок, зірвавшися зненацька
з важкої нерухомості своєї,
а камінці на бубнах приграють.

Хто ж там у жовтій та сліпучій млі
на честь Хамсінові таночки водить?
Щось віє покривалами тонкими,
так прудко-прудко крутячись у танці...
Якісь таємні вітряні дівчата,
веселі діти смутної пустині?
«Чужинко, не дивись! Засиплю очі!»
І заздро загорнув Хамсін полою
усіх своїх танечниць невидимих.
Ніхто не сміє бачить їх. Араб
серед пустині падає додолу,
як на молитві. «Вже ж! Молись, молись!
Я давній бог, я той могутній Сет,
Що тіло Озірісове нетлінне
розшматував і кинув у пустиню...
Ох, як тоді Ізіда заридала!..»
І звеселився спогадом Хамсін,
і вся пустиня мов зняляся вгору
і в небо ринула. На жовтім небі
померкло сонце — око Озіріса —
і стало так, мов цілий світ осліп...  
 
1910