I 

Коли дивлюсь глибоко в любі очі, 
в душі цвітуть якісь квітки урочі, 
в душі квітки і зорі золотії, 
а на устах слова, але не тії, 
усе не ті, що мріються мені, 
коли вночі лежу я у півсні. 
Либонь, тих слів немає в жодній мові, 
та цілий світ живе у кожнім слова, 
і плачу я й сміюсь, тремчу і млію, 
та вголос слів тих вимовить не вмію… 

II 

Якби мені достати струн живих, 
якби той хист мені, щоб грать на них, 
потужну пісню я б на струнах грала, 
нехай би скарби всі вона зібрала, 
ті скарби, що лежать в душі на дні, 
ті скарби, що й для мене таємні, 
та мріється, що так вони коштовні, 
як ті слова, що вголос невимовні. 

III 

Якби я всіми барвами владала, 
то я б на барву барву накладала 
і малювала б щирим самоцвітом, 
отак, як сонечко пречисте літом, 
домовили б пророчистії руки, 
чого домовить не здолали гуки. 
І знав би ти, що є в душі моїй… 
Ох, барв, і струн, і слів бракує їй… 
І те, що в ній цвіте весною таємною, 
либонь, умре, загине враз зо мною. 

2/IX 1904, Тифліс