Хоч не зруйнована — руїна ся будова, 
З усiх куткiв тут пустка вигляда. 
Здається, тiльки що промчалась тут бiда, 
Мов хуртовина грiзная, раптова. 

Тут водограїв ледве чутна мова, — 
Журливо, тихо гомонить вода, — 
Немов сльозами, краплями спада; 
Себе оплакує оселя ся чудова. 

Стоять з гарему звалища сумнi, 
Садок i башта; тут в колишнi днi 
Вродливi бранки вроду марнували. 

Колись тут сила i неволя ланували, 
Та сила зникла, все лежить в руїнi, — 
Неволя й досi править в сiй країні!