Тoваришу мiй! не здивуйте з лiнивого вiршa. 
Рифми, дочки безсонних ночей, покидають мене, 
Розмiр, неначе химерная хвиля, 
Розбивається раптом об кожну малу перешкоду, 
Ви даремне шукали б у нього дев'ятого валу, 
Могутньої хвилi, що такт одбива течiї океану. 
Думки навiває менi тепер Чорнеє море — 
Дике, химерне вонo, нi ладу, нi закону не знає: 
Вчора грало-шумiло воно 
При яснiй, спокiйнiй годинi, 
Сьогoднi вже тихо й лагiдно до берега шле свої хвилi, 
Xоч вiтер ло горах шалено жене сивi хмари. 
Так би й лежала я завжди над сею живою водою. 
Дивилась би, як без жалю сипле перли вона й самоцвiти 
На побережне камiння, 
Як тiнi барвистi вiд хмарок злотистих 
Проходять по площинi срiбно-блакитнiй 
I раптом зникають, 
Як бiлая пiна рожевiє злегка, 
Hемов соромливе обличчя красунi, 
Як гори темнiють, повитi у бiлi серпанки, 
Вони так спокiйно стоять, 
Бо їх стереже колонада сумних кипарисiв 
Поважних, високих… 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 

Я тiльки що знов прочитала 
Ваш дужий, неначе у крицю закований, 
Мiцно узброений вiрш. 
Як же за нього я маю вiддячити вам? 
Байку хiба розкажу, а "мораль" ви сами вже виводьте. 

Битим шляхом та крутим 
Їхали ми на узгiр'я Ай-Петрi; 
Вже поминули сади-виногради ряснi, кучерявi, 
Що покривають пiднiжжя гори, наче килим розкiшний, 
Ось уже лаврiв, поетами люблених, 
Пишних магнолiй не видко, 
Aнi стрункиx кипарисiв, густо повитих плющем, 
Aнi платанiв розкiшних наметiв, 
Тiльки стрiчалися нам земляки нaшi, бiлi берези, 
Явори й темнi дуби, до негоди та борвiю звиклi, 
Але її вони вже зостались далеко за нами, 
Тiльки терни, будяки та полинь товаришили нам у дорозi, 
Потiм не стало i їх. 
Крейда, пiсок, червонясте та сiре камiння 
Скрiзь понад шляхом нависло, неплiдне та голе, 
Наче льоди на пiвнiчному морi. 
Сухо, нiде нi билини, усе задавило камiння, 
Наче довiчна тюрма. 
Сонце палке сипле стрiли на бiлую крейду, 
Вiтер здiйма порохи, 
Душно… води нi краплини… се наче дорога в Нiрвану, 
Країну всесильної смертi… 

Аж ось на шпилi 

На гострому, сiрому каменi блиснуло щось, наче пломiнь. 
Квiтка велика, хороша свiжi пелюстки розкрила, 
I краплi роси самоцвiтом блищали на днi. 
Камiнь пробила вона, той камiнь, що все перемiг, 
Що задавив i могутнi дуби, 
I терни непокiрнi. 
Квiтку ту вченiї люди зoвуть Saxifraga, 
Нам, поетам, годиться назвати її ломикамiнь 
I шанувать її бiльше вiд пишного лавра. 

1897, Ялта