НА СТОЛІТНІЙ ЮВІЛЕЙ 
УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

У кожного люду, у кожній, країні 
Живе такий спогад, що в його в давнині 
Були золоти віки, 
Як пісня і слово були у шанобі 
В міцних сього світу; не тільки на гробі 
Складались поетам вінки. 

За пишнії хрії, величнії оди 
Король слав поетам-співцям нагороди, 
Він славу їх мав у руці; 
За ввічливі станси, гучні мадригали 
Вродливиці теж нагороду давали, 
Не знали погорди співці. 

І щонайпишнішії дами з придворних 
Вдавали на сцені субреток моторних. 
Щоб слави і втіхи зажить: 
Сама королева здіймала корону, 
Спускалась додолу з найвищого трону 
Поетовій мрії служить. 

Богам були рівні співці-лавреати 
І гордо носили коштовнії шати 
У панськім магнатськім гурті; 
Цвіли в них і лаври, і квіти барвисті, 
І навіть терни їх були позлотисті, 
Кайдани — і ті золоті! 

Так... в кожній країні є спогади раю! 
Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю! 
Були й за гетьманів співці: 
З них деякі вічнії співи зложили, 
А як їх наймення? і де їх могили, 
Щоб скласти хоч пізні вінці! 

Цурались вони кучерявої хрії, 
І вабили очі їм іншії мрії, 
Не вів до палацу їх шлях: 
Не оди складали., а думи народу, 
Не в стансах прославили милої вроду, 
А в тихих, журливих піснях... 

Ті вічні пісні, ті єдинії спадки 
Взяли собі другі поети-нащадки 
І батьківським шляхом пішли; 
Ніхто їх не брав під свою оборону, 
Ніхто не спускався з найвищого трону. 
Щоб їм уділяти хвали. 

Чоло не вінчали лавровії віти, 
Тернів не скрашали ні злого, мі квіти, 
Страждали співці в самоті; 
На них не сіяли жупани-лудани, 
Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани, 
То вже не були золоті... 

1898