Довго я не хотіла коритись весні, 
Не хотіла її вислухати. 
Тії речі лагідні, знадні, чарівні 
Я боялась до серця приймати. 

«Ні, не клич мене, весно,— казала я їй,— 
Не чаруй і не ваб надаремне. 
Що мені по красі тій веселій, ясній? 
В мене серце і смутне, і темне». 

А весна гомоніла: «Послухай мене! 
Все кориться міцній моїй владі. 
Темний гай вже забув зимування сумне 
І красує в зеленім наряді; 

Темна хмара озвалася громом гучним, 
Освітилась огнем блискавиці; 
Вкрилась темна земля зіллям-рястом дрібним, 
Все кориться мені, мов цариці; 

Хай же й темнеє серце твоє оживе 
І на спів мій веселий озветься, 
Бо на нього озвалося все, що живе, 
В тебе ж серце живе, бо ще б'ється!» 

Тихо думка шепоче: "Не вір тій весні!" 
Та даремна вже та осторога,— 
Вже прокинулись мрії і співи в мені... 
Весно, весно,— твоя перемога! 

13/I 1893