У місті панує велика тривога. 
Туманом окутала вража облога, 
І голод грозиться страшною рукою, 
Від шпигів ворожих немає спокою. 
Збирається в місті за радою рада, 
Та згоди немає, панує розрада, 
Змагання, непевність і крик: зрада! зрада! 
Мов тяжка хвороба, так час там пливе, 
Та місто не вмерло, воно ще живе. 

Он в церкву ідуть молодята до шлюбу, 
Он мати колише дитиноньку любу. 
«Ходімо.— говорить дружина дружині,— 
З'єднаємо руки і долю свою, 
Як згинуть прийдеться,— в останній годині 
Побачу край себе дружину мою». 

«Спи,— мати співає,— моє немовлятко, 
Уроджене в люту годину дитятко! 
Не будеш ти лиха і голоду знати, 
Поки ще на світі живе твоя мати*. 
Іде на стрівання хороший вояк, 
Віта його мила щаслива. 
«Чого зажурився, мій любий козак?» — 
Питає дівчина вродлива. 

«Прощатись прийшов я, кохана, з тобою, 
От зараз піду з товариством до бою, 
Несила терпіти лихої напасти, 

Волю я в широкому полі пропасти. 
Ніж тута, немов у тюрмі, погибати! 
Тебе тільки, зіронько, жаль покидати....» 
Вона подає йому стрільбу грімку, 
Чіпляє сама ясну шаблю важку, 

Цілує, і пестить, і щастя бажає, 
І, мов на музики, на бій виряджає: 
*Хай наша зоря тебе, милий, веде!» 
І милий на смерть без вагання іде. 
А онде нещасний коханець край брами 
У розпачі голову стиснув руками: 
«Найгірша для мене ся люта година! 
Не любить мене чарівниця-дівчина. 
Подвійний мій розпач, подвійний мій жаль, 
Моя нерозважна печаль!..» 

Он пісня з високого муру лунає. 
По мурах одважний співець походжає. 
Поет не боїться від ворога смерти, 
Бо вільная пісня не може умерти. 
Тож він з ворогами і з лихом жартує 
І вірші, мов легкії стрілки, гартує, 
І кидає пісню в широкий просторі 
Скрізь чутно її, на майдані і в полі. 
Юрба перейма тую пісню, мов хор. 
Все бачить співець у широкім роздоллі — 
І небо, і море, красу світову, 
І людям співає він пісню нову. 

Усе оббивається в пісні, як в морі: 
Рожевая зоря й червоная кров, 
І темна ненависть, і ясна любов, 
І пломінь пожару, і місяць та зорі. 

Та пісня, як море, і стогне, й рада. 
І барвами грає, 
І скелі зриває, 
Як чиста прозора вода. 

Всі слухають пісню: нещасний коханець, 
Щасливая пара, і мати, й дитина, 
Співа тую пісню дружині дружина,— 
Те знає і тішиться музин обранець, 
Бо вдень, серед люду, поети мов діти, 
їм милі тріумфи, і лаври, і квіти, 
І вабить їм очі великая слава, 
Якої не дасть перемога кривава,— 
В надії на неї терновий вінець 
Прийма молоденький співець. 

Ось день проминув, зник і вечір погожий, 
Ніч криє і місто, і табір ворожий. 
І дивляться любо небеснії очі. 
Поснули усі, до спочинку охочі, 
Здрімалася навіть обачна сторожа, 
Скрізь тихо—Міцна чарівниченька божа, 
Кориться їй все під кінець; 
Але не кориться співець. 

Ті проміні горді, ясні, золотії 
В ньому розбудили і речі, і мрії. 
Їх стримати — груди тісні! 
І прудко, мов іскри з багаття огнисті, 
Мов хвилі гірського потоку сріблисті. 
Летять голоснії пісні. 
І ллються, і ллються без примусу, вільно, 
Недбалі про славу й вінки, 

линуть з північними вітрами спільно 
Високо під ясні зірки. 
Бринить у них радість, лунає і горе, 
Шумить у них спогадів, мрій ціле море, 
Навколо них розпач хаосом чорніє, 

Над ними веселка надій променіє. 
Не знає поет, чи хто слуха його, 
Не стримує серця і співу свого, 
Співа серенаду ясній своїй зірці, 
Та ночі, та музі своїй винозірці, 
Що з ним була в кожній порі... 
І пісня чарує облогу ворожу 
І будить на мурах обачну сторожу, 
Заснуть не дає до зорі! 

12/IV 1896