Стій, серце, стій! не бийся так шалено. 
Вгамуйся, думко, не літай так буйно! 
Не бий крильми в порожньому просторі. 
Ти, музо винозора, не сліпи 
Мене вогнем твоїх очей безсмертних! 
Дай руку, притули мене до свого лона. 
Тобі я віддала усе, що мала. 
Подай мені великую пораду. 
Дивись: навколо нас великі перелоги. 
І дикі пущі, і високі кручі, 
І темні, тихі води. Подивись: 
Шляхів нема, а тільки де-не-де 
Поплутані стежинки йдуть на безвість. 
Он люди — мало їх — орють ті перелоги. 
Он з пущі ледве чутно стук сокири. 
З високих круч луна орлиний клекіт, 
Лиш тихі води все стоять мовчазно, 
І тільки часом камінь з круч зірветься, 
Впаде і кане в темних тихих водах, 
Розійдеться і зникне круг тремтячий. 
Скажи мені, пораднице надземна, 
Куди мені податись у просторі? 
Чи маю я здійняти срібло-злото 
З своєї ліри і скувати рало, 
А струнами сі крила прив'язати, 
Щоб тінь не падала на вузьку борозну, 
Зайняти постать поряд з тими людьми, 

' Бути чи не бути (ангд) 


--------------------------------------------------------------------------------

Орати переліг і сіяти, а потім — 
А потім ждати жнив, та не для себе? 
Чи, може, кинутись туди, у пущу, 
І в диких нетрях пробивать дорогу 
З сокирою в руках і з тонкою пилою. 
Поки який гнилий, великий стовбур 
Впаде й задавить серед темних хащів? 
Чи., може, злинути орлицею високо, 
Геть понад кручі, у простор безмежний, 
Вхопити з хмари ясну блискавицю, 
Зірвати з зірки золотий вінець 
І запалати світлом опівночі? 
А що, коли те світло миттю згасне, 
Як метеор, і темрява чорніше, 
Страшніше здасться, ніж була раніш? 
А що. коли не стане в мене сили. 
Вогонь обпалить крила й я впаду, 
Неначе камінь, що зірвався з кручі, 
Туди, у темні води, в глибину, 
В холодну тишу, і недовго буде 
Тремтіти круг на площині води? 
Мовчиш ти, горда музо! тільки очі 
Спалахнули вогнем, барвисті крила 
Широким помахом угору здійнялись 
І сплеснули... О чарівнице, стій! 
Візьми мене з собою, линьмо разом! 

10/ІХ 1896