Сказав господь: «Мені належить помста! 
Той, хто не вірить у дива господні, 
Не вартий бачить їх. Поки не згине 
Останній з вас, отруєних зневір'ям, 
Не ввійде мій народ в обітованну землю!» 
Так говорив господь через свого пророка, 
І слово божеє лунало сумно 
Серед пустині. Потім наш пророк 
Зійшов на гору, щоб здалека глянуть 
На ту недосяжну обітованну землю, 
І більше не вернувся. Ми самі 
Зосталися у сій німій пустині. 
Тепер куди.? на схід! на захід сонця? 
На північ? на полуднє? Все одно! 
Лягти б отут, на сей пісок гарячий, 
І ждати, поки вихор налетить 
І нам насипле золоту могилу. 
Але дітей, маленьких немовлят, 
їх тільки шкода. Чи на те вродились, 
Аби у сповитку пізнати голод, спрагу 
І смертю марною загинути в пустині? 
Ми підемо пісками навмання, 
Приспавши в серці гадину зневір'я, 
Одважно дивлячись дочасній смерті в очі. 
Чого боятись нам? Палив нам душу розпач 
Поливсь по людях, мов лиха зараза, 
І серце розтинав, мов гострий меч. 
Умер пророк — на нас мов грім ударив. 
Хто наш проводар? Та далека мрія, 

Недосяжна, як марево пустині. 
Ми. вже покарані. Страшніше покарати 
Сам грізний бог Адонаї не може. 
Ходім! ачей се гіркеє страждання 
Нащадкам нашим скоротить дорогу 
До ясної і певної мети! 

9/ІХ 1898