В холодну ніч самотній мандрівець 
в глухім бору знайшов старе кострище; 
при місяці білів холодний попілець, 
чорніло вколо нього пожарище, 
стриміло скілька цілих ще дровець, 
були сирі ті, що лежали вище, 
либонь, отой, хто сей вогонь палив, 
не допаливши, кинув і залив. 

І мандрівець тремтячими руками 
почав багаття згасле ворушить, 
знайшов десь іскорку межи трісками, 
і втішився, і став її живить. 
Затлівся присок дрібними зірками, 
та вогник не спалахнув ні на мить, 
і мандрівець, прогаявши годину, 
подався геть, проклявши пожарину. 

А іскра тліла в попелі важкім 
і ятрилась, мов незагойна рана, 
все не могла ожить в огні яркім, 
і хворий пал той чеврів аж до рана. 
На сході сонця в димку тонкім 
вогню блиснула смужечка багряна. 
А поки сонце осіяло бір, 
вогонь вже лютував, мов дикий звір.