В великому місті в розкішну теплицю 
Дівчина прийшла молода, 
Бо серцем почула весну-чарівницю, 
Шуміла весняна вода. 

І ледве струмки задзвеніли співочі, 
Пташки заспівали дрібні,— 
Вчувались дівчині веснянки дівочі, 
Ввижались діброви рідні. 

І ледве натуру зо сну зимового 
Збудив поцілунок весни,— 
Дівчина запрагнула рясту дрібного, 
Їй проліски снились ясні. 

Тепер вона тут, в сій розкішній світлиці.. 
Ох, що се так серце стиска? 
Як душно, як тісно, немов у темниці! 
Сей пах, мов отрута яка! 

В теплиці між квітами скрізь походжає 
Гурток панночок і панів. 
Дівчина кругом погляда, уважає, 
І погляд її посмутнів. 

Всі квіти розкішні... Дівчина зітхнула. 
«Чим можу панянці служить?..» — 
Зненацька чийсь голос дівчина почула,— 
То крамар паничик біжить. 


«Чи є в сій теплиці веснянії квіти?» 
Питає дівчина його. 
Аякже! є різні,— чим маю служити? 
Тут можна набути всього: 

Ось є гіацинти, нарциси і рожі, 
Азалії є запашні, 
Конвалії свіжі, фіалочки гожі...» — 
«Ні, пролісків треба мені!..» 

Здивовано глянув панич; зашарілось 
Дівчини обличчя бліде. 
«То панночці пролісків простих схотілось? 
Їх в місті немає ніде! 

Тут тільки садові квітки».— «Дуже шкода». 
І вийшла дівчина смутна. 
«Тут міські розкоші! Тут міська вигода!» 
Вертає додому сумна. 

Зустрілась їй жінка, на плечах похилих 
Несе щось, убога така. 
«Чи купите, панночко, пролісків білих?» — 
Тремтить із квітками рука. 

«Звичайно! А звідки, я вас попитаю, 
Взяли ви сі квіти свої?» — 
«Та сила ж квіток тепер всюди по гаю! 
Се тут...» Та не чула її 

Дівчина. Згадала околиці рідні: 
Скрізь квіти, ряст, ясна роса... 
На проліски білі, на квіти лагідні 
Скотилася тихо сльоза...