— Розваж мене, Музо, моя ти порадо! 
Так важко в сей вечiр на серцi менi! 
Де ж ти забарилась? Колись ти так радо 
Летiла на поклик мiй в кращiї днi. 

М у з а 

Дарма нарiкати! Не я забарилась, 
Я часто край тебе стояла, ждучи 
Твого привiтання, але ти журилась 
Самотно, мовчазнiї сльози ллючи. 

— O Музо, не згадуй ту люту годину, 
Журби не буди, бо вона сторожка, 
Мов хижая птиця, — засне на хвилину, 
I зо сну її кожний шелест ляка. 

Настрiй свою лiру гучну невидиму, 
Струна струнi стиха нехай промовля, 
I вслiд за тобою я голос вестиму, 
А думка хай вiльно по свiтi гуля. 

М у з а 

Спiвай же за мною 
Про те, як весною 
Усе вiдживається знов, 
Про квiтки веснянi 
I речi коханi, 
Про першу весняну любов. 

— Нi, Музо, ся пiсня незграйно лунає, 
Чомусь я на голос її не зведу, 
Мiй голос журливеє щось починає, 
A струни твої на веселiм ладу. 
Лишiмо сю пiсню… 

М у з а 

Утнімо другої, 

Поки не розстроївся лад! 

"Пiдкiвки iскристi! 
Дiвки танцюристi! 
Гей, пари, ставайте всi в ряд!.." 

— Ми, Музо, не щиро сю пiсню спiвали, 
Менi вона завжди чужая була, — 
В той час, як навколо усi танцювали, 
Я тiльки таємнiї сльози лила. 

M у з а 

Нема нам з тобою 
Веселого строю, 
Судились нaм iншi пiснi. 
Спiваймо поважно 
Про те, як одважно 
Герой умира на вiйнi. 
Вiн рад серед бою 
Лягти головою, 
Аби не впустить корогви, 
Вiн чесно поляже, 
Товаришам скаже: 
"Я вдержав, держiть тепер ви!" 

— Ой Музо! ся пiсня двусiчна, мов зброя, 
I будить одвагу, й жалю завдає: 
Ти згадуєш в пiснi погибель героя, 
Я згадую в думцi безсилля моє. 
Поки я недужа, не клич до вiдваги, 
В заржавiлих пiхвах меча не воруш. 
Менi тепер сумно, я прагну розваги, 
Прошу тебе, свiжої рани не руш! 

М у з а 

Химернi ви, люди! серця вашi хорi 
Вiд всього займаються жалем страшним. 
Згадай, як колись ти на яснiї зорi 
Зо мною дивилась пiд небом рiдним. 
Чи в сiй сторонi закривають так щiльно 
Небесну красу кипариси сумнi, 
Що пiсня твоя не лiтає так вiльно 
До самого неба, як в давнi днi? 
Невже отсих гiр золота верховина 
Для тебе сумна, мов тюремна стiна? 
Замовкни ж ти, пiсне моя лебедина, 
Бо хутко порветься остання струна!.. 

— Стiй, Музо, ображена, горда богине! 
Даремне твiй спiв безнадiйно луна. 
Скорiш мое серце раптово загине, 
Нiж в тебе порветься остання струна!.. 
Згадай, як у лiтнiї ночi безхмарнi 
Крiзь тi кипариси свiтили зiрки, — 
Були нашi мрії хоч смутнi, та гарнi, 
Немов у жалобi вродливi жiнки. 
Нехай же тепер тумани непрозорi 
Вкривають i небо, i серце моє, — 
В пiснях наших завжди сiятимуть зорi, 
Вони там лишили промiння своє. 
Згадай, як ми спiвом стрiвали свiтання: 
Мiнилася ясна зоря, мов рубiн, 
Шарiлося море вiд сонця вiтання, 
По той бiк затоки лунав тихий дзвiн. 
Нехай тепер щастя зайшло, як i сонце, 
Марою насунулась нiч дощова, 
А завтра знов сонце загляне в вiконце 
I збуджене серце моє заспiва. 
Згадай, як удень ми стояли з тобою 
На скелi гарячiй, на кручi стрiмкiй, 
Я вчилася пiснi в морського прибою, 
А ти прислухалась, який в нього стрiй. 
Нехай я отруєна злою журбою, 
Та в пiснi на всяку отруту є лiк; 
Чи слухали пiсню морського прибою, — 
Хто чув її раз, не забуде повiк. 
Згадай, як захiд у вогнистiї шати 
Верхiв'я гори одягав крем'янi, — 
Палали в гущавинi квiти гранати, 
А в серцi мойому палали пiснi. 
Нехай мої спiви й садочки квiтчатi 
Заснули, окованi сном зимовим, — 
Весною й пiснi, i квiтки на гранатi 
Вогнем загоряться новим! 

Ялта, 29 грудня, 1897