ЧАДРА МАРУСІ БОГУСЛАВКИ

Вузенька вуличка. Стіна, повита хмелем. 
Татари сплять, сьогодні в них байрам. 
Високий дуб, по-українськи - нелинь. 
Святе письмо, по-їхньому - Коран.

Чого я тут? Ще й, кажуть, Богу слава, 
що я жива, що в мене муж паша. 
А я- Маруся. Я- із Богуслава. 
У мене є непродана душа.

О, як він любить, як він мене палить!
Як він мене цілує уночі!
Каблучки нанизав по дві на кожен палець. 
Браслети на руках, на шиї дукачі.

І я ходжу, володарка темниці. 
Скриплять у тиші двері за дверми. 
Блищать очима слуги темнолиці, 
мені у ноги стелять килими.

Ох, килими, барвисті килимочки! 
Фонтан, кальян і сльози на зорі. 
Носила я і плахту, і віночки, - 
ну, як мені, чи гарно у чадрі?

І меч, і правда - цноти не жіночі. 
Люблю чадру - і чорна, і густа. 
Коли татарам брешуть мої очі, 
ніхто не бачить, як тремтять вуста.

Мого лиця не видно під чадрою. 
Мій муж поїхав. Тоскно мені. Жду. 
А то б я їм здавалася чудною, - 
чого я зблідла і куди іду.

Чого дивлюся в море, у тумани. 
Чого, як тінь, блукаю уночі.
…Бряжчать мені невільницькі кайдани. 
А я шукаю сховані ключі.