ІМА СУМАК

Було на світі плем'я - інки. 
Було на світі - і нема. 
Одних приставили до стінки,
а інших вбили крадькома. 
Кого улещено дарами, 
кого утоплено в крові. 
І тільки храми, древні храми 
стоять по груди в кропиві. 
І тільки вітер, вітер, вітер... 
І тільки сонце, сонце, сон... 
над нерозгаданістю літер 
на скелі дикій, як бізон. 
І місто, вгвинчене в могили, 
гібрид валторни і кота, 
напнеться нервами тугими 
на звук священного щита. 
Удар. І ще раз. Бевхне глухо 
в кубло чужинців і заброд. 
Асфальтами залите вухо 
не знає імені: Народ.
Нащадки вбивць і товстосуми, 
священних рік повзучий пляж...
Ти де взялася, Іма Сумак?!
В оцей блюзнірський камуфляж
як проросли твої молитви,
той клекіт древнього жерця?
Чи плем'я, знищене для битви,
помстилось голосом співця? – 
Щоб він сопрано, меццо, басом 
усіх немислимих октав 
ячав, метався диким барсом 
і нот ні в кого не питав!
Йому під силу велич опер,
врочистий гімн чужих молитв.
А він, могутній, чинить опір,
співає те, що кров велить!
Співає гімни смертна жінка.
А в ній - чи знає і сама? -
безсмертно тужить плем'я - інки.
Те плем'я, котрого нема.