Пливли ми ввечері лиманом.
Моторчик чахкав спроквола.
Десь там за морем, за туманом
Уже Туреччина була.

Співали пісню ми про Байду
І про турецького царя,
Як Байда стрілами глобально
Царя у голову ціля.

А хтось виводив тонко-тонко,
Гули замріяні баси.
В туман, лиман, у річку Конку
Впадали наші голоси.

І так нам вільно, так повільно,
Таке роздолля степове! —
Що так ніхто і не помітив,
Що човен далі не пливе!

Чи, мо, наскочили на камінь?
Чи, мо, бензину вже не є?
Підводне царство з павуками
Нам зрушить з місця не дає.

А ми ж про це не мали й гадки.
Сміється Байда з далини:
— Що, доспівалися, нащадки?
Зіпхніться перше з мілини.