Я беру в руки шахматного пішака й розглядаю його немудру, круглу голову. Він уже не на шахівниці цей пішак. Це Це пішак з f 4, побитий, щоби одкрити шлях для атаки на ворожого короля. Слон з С 4, вежа з f 1, кінь з d 5, дама з d 5, скеровані на пункт f 7, ключ до існування ворожого короля. Дорогу їм одкрив побитий пішак на f 4. Проста почтова картка зібгана удвоє. До Ц. К. Р. С. Д. Р. П. (більшовиків). Вважаю, що тов. Свирида Рено цілком, можна зарахувати до партії. . . . числа 1905 р. Н. Ленін. В Штавойскукр на майдані великого губерніяльного міста з'явився чоловік у синьому кашкеті, у сорочці хакі й у шкарбанах, одрізаних від чобіт. «Вам чого, товаришу?» — запитав вартовий на ґанку. Чоловік почав длубатися в кешені сорочки, видобув картку й подав вартовому. В цей мент на ґанок вийшов високий білявий лотиш. «Вам чого, товаришу?» — запитав він у свою чергу. Вартовий передав квитка лотишеві. Той уважно прочитав. «Чого ви хочете, товаришу?» — запитав він удруге. «Втік від денікінців, хотів-би робити з старими товаришами». «Зайдіть на другий поверх, кімната 14» — сказав лотиш і пішов з ґанку... Чоловік зійшов сходами, одшукав кімнату число 14 і ввійшов. За столом сидів, сперши голову на руки, стомлений політком. «Утік від білих, хочу працювати з старими товаришами», сказав він, зробивши наголос на «товаришами». Це був чоловік літ 38-ох. Темне-каштанове волосся підкреслювало водянисті блакитняві очі. Правильне обличчя носило сліди страшенної фізичної втоми. «Я інвалід німецької війни. Мені лише 38 років, але я маю порок серця. На фронті я був-би ні до чого. В мене зосталась сім'я в міжфронтовій смузі, на станції Перевіз. Я — залізничник. Диспетчер. Я хотів просто виждати, поки прийдуть свої». «Так ви, значить, не діждалися своїх і прийшли сами?» «Товаришу, я скажу вам всеньку правду. Я ні защо не став-би продиратись крізь оту прифронтову колотнечу. Сусіди донесли, що я був у 1905 році більшовиком. У мене є ця картка. Я не міг її знищити. Я сховав її - вона тепер мені послужить тут — у старих товаришів». «Я — вкраїнець. Мій прадід зостався тут підчас французької війни. Мене звуть Свирид Рено!» Чоловік добув пару залізничних посвідок на ім'я Свирида Рено, диспетчера, православного, інваліда германської війни; працює на станції Перевіз 10 років. Політком роздивився посвідки й замислився. «Я не хочу прикріплятися тут. Я прийду додому зі своїми. Я можу робити канцелярську роботу— можу стати за рахівника». Політком поміркував ще з хвилину. «Гаразд»— сказав він, узяв перо й написав записку. «З цим підете в рахівничий відділ. Бувайте здорові!» І політком присунув до себе стос паперів. Чоловік не відходив і не брав записки. «Я дуже хотів-би просити... Я з учорашнього дня нічого не їв». Рено взяв обидві записки, обережно сховав свої документи, загорнувши їх у клаптик замусоленого паперу, й вийшов. Рено служить за рахівника в великій кімнаті число 8. Він трохи погладшав, обличчя стало спокійніше. Рено—прекрасний рахівник. Він працює швидко й точно. Поруч за маленьким столиком сидить машиністка Женечка й базікає час-від-часу з Валічкою. (Валічка старша і в неї є чоловік). Вони балакають про Свирида Рено. «Дивна річ, цей хохол, хамлюга, а така в нього фамілія. От як-би мені таку, а то — на тобі — Євгенія Кондратенко». Валічка не слухає—їй сьогодня попалой вонапоспішає додрукувати баланси. Женечка одкидається на спинку стільця й мріє. — Хоч-би цей не такий був тюхтій, то можна було-б і за нього заміж вийти. Женечка глянула на Рено — той зручними руками перекидав кружалка на рахівниці. «Товаришу Рено, ви розумієте по-французьки?» — запитала Женечка.задерикувато. Рено спинився й звів очі. В його блакитних очах блиснуло щось таке,щоЖенечка трішки оторопіла. Рено уп'явся в неї зором.. Женечка перевела очі на його руки. «Товаришу Рено, ви робочий?» — спитала вона вже трошки иншим тоном. «Чому-ж у вас такі білі руки?» «Я 10 літ служив диспетчером», — відповідає Рено. «Це не фізична праця». Потім Рено уважно роздивляється свої руки. Женечка встає з стільця й підходить до нього. Вона стає так, що її коліно натискає трохи на ногу Рено й уся вона звисає над ним кучерями, блузкою, запахом пудри. Вони дивляться на руки Рено. Раптом Женечка одсахується, немов її вштрикнуто голкою. Вона кидається назад до машинки й починає щось говорити Валічці. На Рено вона більше не дивиться. Рено цокає рахівницею. Рено—прекраснийрахівник... Сьогодня Женечка дозволить Рено себе проводити, Рено дістав якусь командировку й завтра він од'їжджає. Може, з нього колись і буде якийсь комісар? Женечка постановляє розпитатись у Рено. На службі він нічого не каже. Він, правда, розповів Женечці,які бувають обов'язки диспетчера. Але цього мало для того, щоб на щось рішитись. Вони йдуть вулицею. Рено держиться осторонь. «Скажить, Рено — ви українець?» — «Я з Малоросії»—одповідає Рено обережно. «Я думаю, в вас ще тече французька кров » — Женечка. — «В вас власне дуже добрий профіль. Як-би такого профіля хоч-би нашому головбухові я б вийшла за нього заміж». Рено нічого не каже. Натомість він бере Женечку під лікоть. «Мені пора» — заявляє раптом Рено. І не встигла Женечка опам'ятатись, як він цмокає її в ручку й швидким кроком іде назад... Свирид Рено приїхав у справах заготування провіянту в прифронтову смугу. Місце гаряче. Білий фронт, правда, в 20-ох верствах від повітового міста, але повстанчі загони не від того, щоби пошарпати і тут і там. Білі стоять на станції Перевіз. Повітове місто над рікою. Над рікою тягнеться величезний парк, що доходить прямо до лісу. Ліс — смуга верстов 10 завширшки—тягнеться з України аж у Росію. Після денної напруженої роботи Рено виходить у парк, сідає над річкою й міркує, — 20 верстов усього. Він міркує ще з півгодини... За годину він у свитині, в шкапових чоботях сидить на підводі й іде лісом до Перевозу. Їдуть годину, дві, три, чотирі. Ніч. Дядько Пилип, підвідчик, скручує цигарку. За верству — Стеблинка, що доходить скрайніми хатами до станції Перевіз, де Свирид Рено служив диспетчером. Дядько—стеблинський... Світає... Підводу оточують салдати в англійських шинелях. Рено злазить з підводи. «Покличте сюди чатового офіцера» — каже Рено. «Я— полковник Двигубський». Потім він виймає ленінську картку й залізничні документи й шпурляє їх дядькові. «Візьми собі це сміття» — каже він. «І дуй у село, не оглядайся». Дядько Пилип сам із Стеблинки. Село бідне,— тільки тим і живуть, що возять у повітовому місті та служать, хто може, на залізниці. Дядько Пилип під'їжджає до хати, випрягає кобилу, заводить її й подається до хати. Вдома дядько Пилип зустрічає кума. «Яка тебе нечиста сила занесла з міста сьогодня?» «То й правда, що нечиста сила. Віз отаку цяцю в свитині й чоботях. Все нічого. Ідемо, куримо. Коли приїжджаємо, зскочив з воза. «Я—каже— полковник!» І тиць мені оті бамажки». Дядько Пилип витягає ленінську картку й залізничні. посвідчення. Кум бере посвідчення й картку й міняється на лиці. Кум не одповідає—він розкрив ленінську картку Й вдивляється в підпис. Довго, довго дивиться він на підписі тоненькоіо лінією підпис ліг на замусленій картці. Н. Ленін. «Так хто, ти кажеш, такий?»—питається: він сиплим голосом. Кум, не кажучи ні слова, забирає документи, одягає кашкета й іде до дверей. «Куди ти, куме? Сідай — снідатимемо. Скажи хоч, чого приходив? Чи не хліба позичати?» Чоловік у шинелі й кашкеті пішов до скрайньоі хати, що побіля станції. Увійшов у, хату, взяв ножа й почав копатися й долівці. Жінка й діти мовчки дивилися на батька. Але батько не одповів ні слова й чим-раз копирсав ножем у долівці. «Вийдіть усі з хатиі»—сказав він. Жінка забрала дітей і вийшла. Тоді він розпоров підкладку шинелі, спустив щось поміж підкладкою й сукном і гукнув: «Ідіть сюди». «За годину-дві ти підеш до кума Пилипа по хліб. Він дасть, скільки спитаєш». Чоловік у шинелі й кашкеті вийшов з Стеблинки й пішов у бік червоних. За пів-верстви — перша денікінська застава, за верству — друга. Підійшов салдат, облапав плечі, стегна, халяви. «Голодний сиджу. В місті родичі багаті. Сім'я-ж моя тут зостається, коло вас. Пустіть ради Христа». «Ради Христа! Як ти смієш, стерво, це слово в рота брати? Обшукать його ще раз!» Земля вохка, росяна — теплі спітнілі ноги вгрузли в землю. «Семенчук, дай йому лопату, одведи в ярок і . одправ його в місто по хліб. А що це таке?— Р-С-Д-Р-П... більшовиків. Візьми — покладеш йому в могилу». Чоловік з лопатою попереду, салдат з винтовкою позаду. Почав копати. Викопав один штих, став, спочиває,—серце закалаталося. Лопата на плечі. Постояв з хвилинку, став копати другий. Викопав другий штих, став. Лопата на плечі. Салдатові набридло. Добув тютюн, узявся скручувати цигарку. Чоловік стояв з лопатою на плечі. Потім він схилив її назад і, вимахнувши з-за плеча, вдарив салдата по голові. Той упав. Ще й ще! Чоловік одяг салдатову шинель, вбув чоботи, акуратно зашнурував халяви, взяв винтовку, підвівся. Рішучим рухом скинув винтовку на плече й пішов. Вільно дійшов до вогника. Казанок на двох багнетах. Вогонь весело вбирає вітер. В лісі вільно й вохко. Коло казанка група офіцерів і салдатів. Чоловік перевісив винтовку через руку й підійшов ближче. Двоє сиділо обличчям до нього — знайомі, що стоять у Стеблинці. Один з них, поручик з рудою борідкою, був робив у ньго трус і забрав документи і ленінську картку. Третій в офіцерськім кашкеті, в свитині, спиною. Це — шпіон! Офіцер в свитині схопився на ноги й став з ним віч-на-віч. Водянисті очі дивилися з-під козирка кашкету. Чоловік звів винтовку й вистрелив йому в голову. Потім він кинув винтовку й сказав: «Я гадаю, він не став-би розповідати чогось важливого тут на заставі»... Відомості про розполог червоних лишилися в пошматованому мозкові полковника Двигубського... Коли з замордованого вбивця зняли шинелю, в кешені знайшли ленінську картку й два залізничних посвідчення. У внутрішній кешені сорочки знайшли ще одну посвідку, тимчасову. Тимчасове (замість відібраного) Цим свідчиться, що С в и р и д Р е н о є дійсно службовець №... залізниці й займає посаду диспетчера. . . . числа 1919 року, Я беру в руки шахматного пішака й розглядаю його немудру, круглу голову, розглядаю його пошарпану, обдерту підставку. Це — інвалід. Він уже не на шахівниці цей пішак. Це—офіра. Це пішак з f4, що пав, щоб одкрити шлях до ворожого короля. Король пав, бо цей пішак поклав своєю головою, щоб одкрити до нього шлях.