Я хочу розповісти одну історію, що скоїлася з моїм знайомим Павліком Явнем. Павлік Явень блондин, невеличкий на зріст, з кніпс-пенсне на спокійному носі, акуратненько вдягнений блондин. Шіммі стоять у нього в шахві, а ходить він улітку в сандалах, бо в сандалах ходять комуністи, а Павло Явень хоче вступити до партії. Не те, щоб він вірив в те, що має бути комуністичний лад, скоріше він хоче, щоб йому було добре. Він комуніст-індивідуаліст! Крім того, він хоче мати револьвер. Намочивши трошки своє русяве волосся, він розчісував його надвоє посередині. «Люсю» — сказав Павло Явень. «Павліку» — одгукнулась Люся Явень, його жінка, з ліжка. «Люсю — я йду оце. Прийду годині в п'ятій. Ти будеш удома?» «О п'ятій»... Павліку, я-б хотіла піти к подругі— вона мене викликала в одній справі». «Гаразд — одповів Павло Явень. «Отже я повернусь зараз-же після обід. До речи, треба говорити не «к подругі», а «до подруги». Коли ти вже вивчишся розмовляти по-вкраїнськи?» Павло Явень підійшов до ліжка, поцілував Люсю в душку, Люся закурликала й оповила його шию пухкенькими ручками. Павло Явень ще раз поцілував Люсю в губки, узяв портфеля, поглянув на годинника на руці й вийшов сіньми на двір і на вулицю. В Павла Явня прекрасна жінка. Мало того, що гарненька, ще й спокійна. Головне, що нікому й на думку не спаде, що вона могла-б його зрадити. Скоріше Дніпро потече на Чернигів. Павло Явень запалив цигарку й почав міркувати, йдучи під маленьким дощиком. Крапа дощ. О, це був дощ. Він так накрапав уже третій день—це вже було занадто. Павлік ще раз ізгадав про Люсю. Думки його були прихильно-зневажливі. Жінки всі однакові всередині. Спочатку доводиться з ними попотягатись — вони кокетують із знайомими й незнайомими й дуже комизяться. Павлік гнівно згадав, як йому доводилось просити; так, просити! Люсю поводитись як слід з чужими. Тепер не те. Тепер вона сама, як кішка, закохана в нього й подекуди навіть трішки набридає йому ревнощами. На чужих вона не дивиться зовсім. По гостях вона не ходить, вчащає тільки до однієї подруги. Вона розповідає Павлікові про подругу — та живе дуже бідно — инколи просто голодує. Але грошей вона для подруги не прохає — Павлік раз на завше одучив її від благодійних звичок. Дощ почав заливати Павлікові за комір. — Треба зайти десь. поснідати, поки дощ ущухне. Оце Люська, хоч дощ, хоч що, піде до подруги — та живе десь далеко в передмісті— й прийде стомлена вкрай. Коли вона приходить відтіля, від неї немає діла, як від жінки — це трішки дратує Павліка. Дарма, що він сам не пропускає нагоди поласувати на стороні — Павлік уважає, що жінка має бути завше до його послуг. Женщина — істота недорозвинена й не здатна до творчої роботи. Її діло—бути передовсім жінкою й матір'ю. Павлік саркастично посміхнувся, згадавши жінвідділ. Так. Доводиться погоджуватись офіційно де-з-чим заради головного. А головне — це всебічний розвиток його, Павла Явня, творчих здібностей. Для цього йому потрібна Люся, добра, ріжноманітна їжа, зручні меблі... Цьому перешкоджає оцей чортів дощ. Хоч он-де, здається, свінуло на небі. А для того, щоб зробити кар'єру, Явневі треба вступити до партії. Потрібну термінологію й лозунги Павлік давно засвоїв. Він має в минулому де-які гріхи й партквиток йому доконечно потрібний. Павлік почав шукати очима пивної. Одне лихо — це нерви. Павлік почуває якийсь інстинктивний острах перед робочими. Йому инколи здається, що вони бачуть його наскрізь. Треба випити пару пляшок перед розмовою з тов. К. Явень зайшов до пивної, узяв пляшку пива й замовив яєчню. Поки що він налляв шклянку й випив. — Так. Усе вийде на добре. Сьогодні йому обіцяний ще один підпис на заяві до партії. — Ясна річ, одразу його членом правління не зроблять; доведеться ще з півроку посекретарювати. Зате зовсім инше відношення. По-перше, він заведе собі револьвера. Він хотів мати револьвера без ніяких дозволів од Д. П. У. Револьвер дуже приваблював Явня. Явень налив другу шклянку й випив її навхилки. — А членом правління він буде десь в иншому місті. Йому одразу дадуть. Явень узявся до яєчні. Доївши останній шматок, він обвів очима кімнату, шукаючи офіціянта. Він зустрівся поглядом з чиїмись чорними, гострими очима. Це був кремезний дядько в шкіряній тужурці. Явень заплатив за пиво й яєчню й підвівся. Коли він дійшов до дверей, дядько теж підвівся і наздогнав його. «Скажіть, як тут вийти на Фундукліївську?— запитав хрипкий голос. «Фундукліївської нема»— суворо одповів Явень. «Єсть вулиця Леніна». Дядько ще щось хотів сказати та Явень швидко повернувся й вийшов. Ця розмова йому не подобалася. Дядькові, очевидно, ні до чого була та вулиця,— він чогось хотів від нього, Павла Явня. Явень вийшов на вулицю. Дощик не крапав більше; сонце гладило його обличчя старенькими, м'якими лапами. Перейшовши дві вулиці, Явень подивився на руку. До установи ще було рано й він постановив прогулятись після снідання. Сьогодні він піде до т. К.— той мав дати йому останній підпис. Чого від нього хотів той дядько?— 3 підписом т. К. його одразу зарахують у кандидати. — Чудний якийсь суб'єкт. Дурень—вирішив Явень і... спинився. Перед ним стояла повна, висока дама й дивилася йому просто в вічі. Павло Явень привітно посміхнувся. Вона посміхнулась собі. Нафарбовані красиві губи одкрили низку чудових зубів. Явень перевів очі на гарненький лаковий черевичок. «Не можу пригадати, де я вас бачив»— сказав він упевнено. «Уявіть собі, я теж не можу пригадати»— посміхнулась дама. «Ви в той бік?»— запитав Явень. Дама кивнула головою, Явень узяв її під руку. «Я живу тут недалечко»— сказала вона. «По Пушкінській?» «По Пушкінській. Уявить собі: зо мною трапилось нещастя». «Що таке?»— весело запитав Явень. «У мене вмер чоловік— сказала вона сухо.—«Його треба ховати, а грошей нема». «Оце тільки й нещастя?»— посміхнувся Явень.— «Я спробую вам допомогти грішми. Воно, правда, таке не що-дня трапляється». Дама починала його цікавити. В неї єсть юмор. Це інтелігентна женщина— можливо, аристократка! Явень притулив її руку ближче до себе. Вони перейшли квартал. «Ось тут»— сказала дама. Явень кинув блискавичний погляд на табличку— 67 і вони ввійшли в двір. То була добре обставлена кімната. Правда, біля дверей стояв брудний стілець з примусом і лушпинням од картоплі. Явнів погляд упав на зачинені двохполовинні двері. «Сідайте»— сказала вона. Явень добув цигарку, запалив і сів. Вона взяла в його цигарку, підійшла до дверей, закинула гачок і раптом, сівши коло Явня, обняла його шию й швидко поцілувала. Потім вона почала розстібувати блузку. Явень не поспішаючи розстібував сандали. «Слухайте, а де-ж ваш чоловік? Він нам не заважатиме?»— спитав він саркастично. Вона вказала на зачинені другі двері. Явень приклав руку до її грудей. Раптом щось зашаруділо в сусідній кімнаті. Явень зблід і одняв свою руку. «Киньте жарти— що там у тій кімнаті?»— сказав він і взяв в руку свої сандали. «Я вам сказала— там мій покійний чоловік»— одповіла вона глухо. Явень гарячковими рухами взувся; йому затрусились коліна. Вона скинула спідницю, підійшла до дверей і розчинила їх. Двері приходилися просто проти канапи. Явень звівся на ноги й узяв портфеля. В манесенькій кімнатці стояло ліжко— на ньому щось лежало, накрите ковдрою. — Нема револьвера— подумав він і схопив женщину за руку. «Ідіть, здійміть ковдру». (До виходу було два кроки). «Ти боїшся, ціпунчик!»— сказала вона насмішкувато; увійшла в кімнату і зірвала ковдру з ліжка. На ліжку лежав вусатий чорнявий чоловік. Явневі перетяло дихання. «Та йди-ж подивись»— сказала вона.— «Ось». Вона підняла чоловікові ногу й пустила. Нога мляво гепнулася на матрац. (Під ліжком нічого не було). Явень швидко підійшов і доторкнувся до мерцевої руки. Вона була холодна. Явень глибоко зітхнув. «Зачиніть ці двері»— сказав він і вийшов. Вона вийшла слідом і зачинила двері. Явень добув з портфеля п'ять карбованців, поклав їх на стільця й пішов до дверей. В цій хвилі в вихідні двері постукано. Тепер злякалась дама. Жах перекривив їй обличчя. «Ідіть мерщій сюди»— зашепотіла вона. Явень узявся за гачок. «Ідіть сюди»— з невимовним жахом пробелькотала женщина. Хтось дужою рукою сіпнув двері, аж ляснув гачок. Явень навшпиньки підбіг до женщини. «Майте на оці, що в мене револьвер»— прошепотів він, увійшов у кімнату й зачинив двері. Стало темно мов у льоху — в кімнатці не було вікон. Він чув (серце калаталось), як вона одчинила вихід і почала щось шепотіти. Щось торкнуло його в ногу. Явень одскочив на два кроки й засвітив запальничку. Чоловік лежав нерухомо. На краю ліжка сидів кіт і облизував голу ногу мерця. Серед шепоту Явень почув другий жіночий голос. «Він умер»— сказала дама.— «Через те я й прохала вас прийти». «Де він, пустіть!»— розтявся одчайний, пронизливий, знайомий Явневі голос. Щось завовтузилось у сусідній кімнаті, двері розлетілись, і друга женщина вдерлась у кімнатку. Перед Явнем стояла його жінка, Люся Явень.