АТАВІЗА 

Морок. Ніч. І блисне сонце, 
Зникне сну кошмар. 
Почуваю, що не сон це, 
Що в мені — пожар. 

Викличу я співи серця, 
Оживуть кущі. 
Ранок. Вранці сміле скерцо 
Скине обручі. 
Сиві прадіди забуті 
В грудях встануть враз. 
Встануть безвістю закуті, 
Вже в останній раз. 
Співи матері, почуті 
В колисковім сні — 
Всі слова перезабуті 
Забринять в мені. 
Вітряки, хатки, долини, 
Січ, зелений гай — 
Всі ці образи прилинуть, 
Скажуть: "Не займай". 
Закуюсь я потім в броню, 
Щоб не рушить ран. 
Не прокулить мою скроню 
Мерзенний кайдан. 

Сам я блисну вранці з сонцем, 
Як струшу кошмар. 
Чую, чую, що не сон це, 
Що в мені — пожар. 

Морок. Ніч. Для себе ранок 
Сам собі знайду. 
Ти! Ніщо! Забув я рани! 
Я іду!