ПОЕТ (Переклад Миколи Зерова) Ясніє мій кинджал в оздобі золотій, Холодна і несхибна криця, I криє гарт його нещадний, бойовий, Старого сходу таємниця. Він верховинцеві товариш вірний був, I, не питаючи заплати, В боях йому не раз поваги роздобув, Скривавивши ворожі шати. Забаві він годив, немов слухняний раб, На глум — дзвонив грізнuм докором, Оздоба дорога в той час йому була б Ганебним і чудним убором. Господар ліг в бою, його ж на трупі взяв Козак із Терської станиці, I потім довго він занедбаний лежав Серед непотребу в крамниці. I нині без піхoв, побитих у війні, Героя приятель незрадний, Повис як забавка у мене на стіні, Знеславлений і безпорадний. I нині вже ніхто в досвідчених руках Не оберта його пестливо, I напису на нім з побожністю в очах Не перечитує гордливо. Поете! Чи не так за нашої доби, Забувши yділ свій високий, Всю міць свою зміняв ти на земні скарби — Все те, що мав у давні роки. Бувало, на луну речей твоїх палких Вставали вояки голінні, Твій вірш — то келих був на учтах гомінких, Кадило в храмовім склепінні. I мов господній дух — наказ юрбі німій — Шугав, могутній і розлогий, Як горожанський дзвін на башті вічовій У дні напасті й перемоги. Та надокучив нам суворий твій язик, Нас тішить золота омана; Наш вік, старіючи, немов красуня, звик Ховати зморшки під рум'яна. Пророк осміяний, чи ти постанеш знов? Чи, нерішучий і тверезий, Не вирвеш марного із золотих піхoв Свого заржавленого леза?