БУДІВЛІ

I. СОБОР 

У тіні пагорків, процвівши потаймиру, 
Звучить колона, як гобоя звук, 
Звучить собор камінним Dies irae, 
Мов ораторія голодних тіл і рук. 
Встає огонь святобливої готики, 
Як ватра віри, 

як стара яса, 

І по-блюзнірському піднеслись в небеса 
Стрілчасті вежі — 

  пальців гострих дотики. 

Рукою обійми холодні жили твору 
І дай рукам своїм німим 
Піднести серце власне вгору 
На грановитих списах рим, 
Щоб в очі скнарі темних веж 
Заглянуло воно, 

   мов дзвін сухий, забилось. 

І тінь впаде із пальців веж, як стилос, 
І почекру її на серці не знесеш. 
Немов кістляві й люті пута, 
На серце ляже слів важкий узор. 
Залізом, 

    полум’ям, 

  єлеєм, 

   кров’ю 

           куто 

Зловіщу повість про собор, 
Як в захваті стражденних юрм, 
У скреготі зубів 

   і скреготі граніту, 

Мов смертний спів, 

мов клич одчайних сурм, 

Щоб пломеніти і гриміти, 
Здіймавсь собор на славу феодалу, 
Яскриня віри, 

кишло прощ, — 

І на лункі тарелі площ 
Вже дзвін його упав помалу, 
Мов мідний шаг, 

офіри мідний шаг. 

Так в католицьких висохлих руках 
Бряжчать разки з пахучого сандалу. 

На дзвін не йшли, 

  а плазували лігма 

Раби та блазні, дуки й королі; 
І роззявлявсь собор, 

 немов солодка стигма 

Безвольної й самітної землі. 
І падали, 

  і дерлись під склепіння 

Тіла без рук і руки, що без тіл; 
Роти, розірвані навпіл, 
В камінну бистрину вплітали голосіння. 
І, як худа стріла, 

    злітав над ними вгору, 

Як рук голодних гостроверхий сніп, 
Натхненний корабель собору 
У фанатичнім, виснаженім сні. 

Крутилися роки в похмурій веремії, 
Та не згасали, щоб ізнов блищать, 
Вогні готичних яросних багать 
На щерблених мечах і косах Жакерії, 
Бо зводився собор — гнобитель і захисник, 
Юрби благання і юрби прокльон, 
Й готичний розцвітав трилисник, 
Мов хрест, мов квіт, 

 мов псалма і мов сон. 

II. БРАМА 

У грі нелюдській, 

 в спразі неприродній, 

Потрясши ланцюги прикрас, 
Важкою зморшкою напнувся владний м’яз, 
Обняв краї 

спокійної безодні. 

Підніс, 

  як пожаданний келих, 

Широку браму в вишину, 
Широку браму, 

  грішну і земну, 

Мов круглий перстень на руках дебелих. 
І творчий хист, 

   що не втомивсь, 

            не вистиг, 

Снопи принадних зел на камені поклав, 
Як груди дів, 

   гарячих і нечистих, 

У шпетних ігрищах уяв. 
Так щедро кинув семенасту брость, 
Як звик на ложе кидати коханку, 
Що зна любовний піт, 

важких запліднень млость, 

І ситий сон, 

  і спрагу на світанку. 

На брості — квіт, 

на брості — квіт, мов око 

Розпаленого самкою самця 
Ще тих століть, 

  коли в серця 

Вливалась пристрасть хтивого барокко, 
Що плинула з віків старого лабіринта, 
Що поєднала іздаля 
Вкраїнських брам рясне гілля 
З вільготними акантами Корінта. 
І той акант — не лавр 

    на голові державця, 

І брами щедрої ніхто не розчиняв, 
Щоб бранців пропустить 

з подоланих держав. 

Бо шлях звитяг крізь браму не прослався. 
То брама пристрасті пригнобленій і лютій 
Старих століть. 

  Одягнені в шарлат, 

Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті, 
Мов пишні бунчуки, 

  бундючний гетьманат. 

Тоді, немов бучний вінець, 
На масне волосся степу 
Поклав церкви свої Мазепа, 
Поет, 

 і гетьман, 

    і купець; 

Тоді, програвши гру одчайну, 
Навчився бігати назад 
Мазепин білий кінь, оцей Пегас без стайні, 
Безхвостий Буцефал 

 прийдешніх гетьманят. 

Женіть того коня, 

  хода його хай втихне! 

Мов списа ржавого, 

 дзвіниць ламайте тінь! 

І мовкнуть дзвони, 

    дзвони з-під склепінь, 

Бо серце наше більше, аніж їхнє!

III. БУДИНОК 

Мов райдуга, що викута в гамарні, 
Уже нагнувсь над домом віадук, 
Але ще юрбами навколо ходить гук, 
Стає в стовпи громохкі й незугарні. 
Стовпи громохкі.  Палі риштувань. 
Підойми зігнуті.  Поламані домкрати. 
Кипить могутніх будувань 
Гарячий бунтівничий кратер. 
В’їдається у степ завзята праця та, 
Як смерч, поставлений донизу головою. 
Трясе рівниною і двигає горою, 
Мов аркуші, шари земні горта. 
І вибуха, як постріл, рух, 

Розряд міцних натуг. 
Тут 
Буяє труд. 
І пруг 

ляга на плуг, 

І кут 

ляга на кут; 

Луна іде навкруг 
Споруд. 

Ідуть потужні голоси, 
Прокочуються в танці, 
І відгукаються баси 
Тяжких електростанцій, 
Де на моторах, з-під щіток, 
Між нафтових калюжок, 
Повзе, закручуючись, ток, 
Немов стальний остружок. 
Наллявши сяйва в склянку ламп, 
Він в’є свою спіраль 
Від паль 
До дамб, 
Від дамб 
До паль, 
Кваплячись у даль, 
Де хаос ям і хаос куп 
Піску й рудої ржі, 
Де на твердий, упертий шруб 
Нагвинчуються етажі. 

Колонки електричних гроз 
В дротах прогримотіли, 
І лопає тривалий трос. 
Як лопаються жили. 
І смерчі звуків випряда 
Оскаженіла хуга; 
То крутиться мерщій труда 
Велична центрифуга. 
Обертається мерщій, 
Луна на гони й гони 
По рейках гомінких колій, 
Як вагонетки, гонить. 
Копають степ, свердлять масив 
І закладають тут же 
Масиви стін, 
І дула димарів, 
І кратери споруджень. 
Зубами чорними зубил 
Рубають ромби брил, 
Бетон громадять в кучугури, 
І пахне, як озон, їдкий металу пил, 
І котяться важкі акорди сил, 
Широких спин і мускулястих тіл 
З залізної клавіатури. 
Залізо б’ють і гнуть прекрасну мідь 
І горбатих м’язах руки чоловіка. 
Над землею гримить, 
Над старою землею гримить, 
Як марш нечуваних століть, 
Будування висока музика. 
І стогне степ, 

і стугонить країна, 

Стальна запінена турбіна 
Електростанцій громових, 
І рухається день, як верств одвічний здвиг, 
І другий день уже чекає черги, 
Бо кожен день — як вибух і як штурм, 
Шалений марш напружень і енергій, 
Салют, 

   і виклик сурм, 

   і натиск, 

        і алярм.