Про Коперника з Фрауенбурга, або абетка азіатського ренесансу в мистецтві (Другий лист до літературної молоді) І Спершу два слова щодо характеру наших листів, які викликають своєю «стилістичною обробкою» маленьке незадоволення. Отже, ми говоримо не про «енкiв», що, почавши з «садизму» , продовжили «розкоряками» з «фрачно-хатянськими звертаннями до тов. Хвильового» (недалекий та хитрий не тільки крутить хвостиком, але й завжди валить з хворої голови на здорову), ми говоримо про тих літераторів, які найшли в нашій попередній статті «забагато лайливих русизмів». Отже, до цих, останніх, галантний кніксен: — Хоч ми в інституті шляхетних дівчат i не вчились, але розуміємо, що памфлет без «ядрьоних» «iзмiв» не п а м ф л е т. Як бачите, ми не криємось. — Наші статті носять характер бойових памфлетів... Але не пасквільного походження, а вольтерівського. Тут, до речі, «енко» може з полегкістю зітхнути: ми «зазирнули» до Вольтера, більш того: зголошуємось вольтер’янцями. Крапка. Тепер дозвольте з «латиниці». Цебто, за просвітянською логікою, візьмімо за медіума лорда... Зерова і викличмо дух Овідія через ті «метаморфози, що їх перекладає непокірливий неокласик. Отже, з «латиниці», певніш — з латинського прислів’я, яке в перекладі українською мовою звучить приблизно так: — орел не ловить мух. Це прислів’я треба розуміти не в тому сенсі, що на городі бузина, а в Києві дядько, а в тому, що ми, «олімпійці», ніколи б не полемізували з гр. «енком» (бо ж йому цього тільки й треба!), коли б воістину «сурйозна» «Просвіта» найшла серед своїх лідерів більш письменних i менш безславних та нудних літераторів, коли б вона свою другу невдало компілятивну статтю не доручила колективній творчості кількох «енкiв», а попрохала б написати одного із «аблокатiв», що вміють із так званого «пролеткультівського» барахла зробити принаймні веселу бутафорію на зразок лефiвської теоретичної беліберди. Та факт, як кажуть, залишається фактом. Тому й приймаємо чергову статтю гр-на «енка», як додаткові постулати самої «октябристської» «Просвіти», бо ж ми вважаємо за потрібне виступити ще раз. Бо ж цілком справедливо думають «енки», що їхні без кінця вбогі статті стали для вас за «кватирку», куди ми й подаємо свій слушний голос. ІІ Коли вам трапиться висловлюватись перед аудиторією, що виховала себе на гопаках, ви, раніш ніж згадати якусь комету Енке, візьміть під сумнів стару заяложену істину, поставте її на голосування i ухваліть: Приймаючи до уваги, що Коперник був пролетарського походження, зібрання, «енегрично фукцируючи», констатує: земля i справді крутиться навколо сонця. На жаль, ми не виносили подібних постанов перед тим, як здати до друку свою попередню статтю, i тепер мусимо повертатися до абетки пролетарського мистецтва, щоби «ухвалити» її. Гадаємо, що після цієї процедури всі i все зрозуміють і — головне — ясно стане, чому Європа, а не «Просвіта». Гадаємо також, що наша абетка збентежить «молоду» молодь, і вона поставиться критично до тих привабливих «прописних істин», які проповідує «енко». Бо ж у попередній статті ми вияснили наше розходження з «другою генерацією», а в цій беремося вияснити ті пункти, в яких ми ніколи не зійдемось з «Просвітою». Що ж таке «мистецтво взагалі», питають «олімпійці», починаючи свого другого листа. Щоб відповісти на таке запитання, не треба бути теоретиком: — «Мистецтво взагалі» — то архіспецифічна галузь людської діяльності, що намагається задовольнити одну з потреб духу людини, саме любов до прекрасного. Таке, на перший погляд, вельми естетичне визначення після деяких алгебраїчних маніпуляцій над ним набирає цілком благонадійного вигляду. Тут справа в підставках і в ідентичності. Що ж в цій засаді може нас збентежити? Не що інше, як «любов до прекрасного» та ідеалістичний «дух». Коли ж скажемо, що красу, за Чернишевським, ми ототожнюємо з життям, то й наше визначення наполовину зматеріалізується, сконкретизується. Але залишається ще дух? І то правда! Та, бачите, не завжди він суперечить марксизмові. Бо «мистецтво (за Плехановим; це вже не Чернишевський!) - один із засобів духовного спілкування між людьми». А втім, і такого визначення ми не будемо давати «мистецтву взагалі». Ми маємо класичну формулу, що її, між іншим, треба вже знати нашій «молодій» молоді, щоби не плутатись в просвітянській «безвизначній» і безмежній неписьменності. Ми маємо на увазі того ж Плеханова. От що він каже: - «Мистецтво - то є пізнання життя за допомогою образів». Учні його додають: «в формі почуттєвого споглядання». І мають рацію, бо «батько російського марксизму» в одній із своїх праць недвозначно говорить, що «краса пізнається споглядальним хистом». Саме тим «созерцательним», проти якого повстає всесоюзна «Просвіта»: начитана російська і двохброшурочна українська. Тут нашій, «рідненькій», слід, до речі, нагадати, що користь пізнається інтелектом. Отже, коли вона так страждає на утилітаризм, то замість інтуїтивного теоретизування їй не пошкодило б взятись за розум. І справді: при всьому своєму бажанні полемізувати саме з нею, ми, на жаль, щоби остаточно вияснити природу «ІІросвіти», мусимо звертатись до російських просвітян. Бo ж не можна полемізувати з троглодитами. Щодо останніх, то тут нам залишається тільки висловити свою глибоку пошану перед їхнім доісторичним інтелектуальним хистом. Так от: - Ми, «олімпійці», не збираємось писати трактату на тему «Наукова естетика». Ми маємо на увазі абетку, і пишемо її тільки тому, що змушені це робити. Бо й справді: нас, «олімпійців», які вбачають в мистецтві великого фактора в добу боротьби за комунізм, які взяли за своє гасло: «хай живе нове мистецтво», нас, «олімпійців», тривожать той ревізіонізм в марксистській естетиці і ті ліквідаторські настрої, які останніми роками виросли в чималого «напівбогданова». Історія цієї справи у нас, на Україні, давня. Почалось зі славетного пролеткульту й продовжилось безславним кінцем панфутуризму та розквітом так званого «октябристського напостівства». Ще року 21 один із «олімпійців», саме Хвильовий, як «Дон Квізадо», оголосив похід проти пролеткультизму. Це було в той час, коли пролеткульт був, так би мовити, господарем становища, божком. Тоді «олімпійцеві» не хотіли вірити. Тепер, здається, повірилт, та... на жаль, не розуміють, що й «октябристський напостизм» і «октябрська» платформа з українськими виправками та додатковим tutti frutti (всяка всячина – іт.) - та ж сама напівбогданівщина, що й проти неї так завзято боровся Ленін. І справді: обвинувачуючи нас в«попутництві», не розуміючи того, що «попутництво», по суті, є прояв зоологічного націоналізму (неньки чи матушки - однаково), що воно зовсім не доктор Тагабат, не « Кіт у чоботях», не анарх, не Огре, - наші опоненти остаточно заплутались і проморгали одну «прописну істину»: - Всім їм jurare in verba magistri («божитись словами вчителя», Леніна в цьому випадкові), але всі вони від однієї неньки. Хоч це й дивно, але всі вони «однакові»: і напостівці, і лефівці, і пролеткультівці, і октябристсько-платформівці, і панфутуристи, і їм же ім'я - легіон. Всі вони виходять з основного визначення мистецтва - - «яко метод будування життя». Взяти б цьому кагалові за свого ідеолога Чужака, що так завзято бореться проти споглядання («созерцания»), проти плеханівського визначення мистецтва - - «яко метод пізнання життя». Бо й справді: всі вони проти бухарінської «систематизації почуттів в образах», проти тим паче - толстовської «емоціональної зарази» - всі вони проти ще багатьох, проти «ідеалізму», проти «старої» естетики. Але яка ж їхня естетика? Бо ж сказати, що мистецтво є «метод будування життя», значить сказати вельми багато для нас, «олімпійців», і нічого не сказати для «молодої» молоді. Що ж вони під цим розуміють? Ми не маємо можливості вдаватись у детальну критику цього вінегрету, ми візьмемо їхній основний аргумент проти плеханівської естетики, розберемо його і покажемо їхнє справжнє обличчя. - «Принцип обезволення (пише Чужак) заложено в самій природі старого мистецтва». Обезволення? Це, очевидно, тому, що старе мистецтво припускало момент споглядання? Того самого «созерцания», проти якого інтуїтивно воюють «енки»? Ми розуміємо: споглядання завжди було категорією «пасивного» порядку. Але чи не скажете нам, чому це ж таки старе мистецтво було великим позитивним чинником в розвиткові суспільства? Чи воно о6езволювало тільки пролетаріат? Так ви про це нічого не говорите. Ні, ви маєте на увазі його негативний вплив на всяку психіку. Ви гадаєте, що епоха мистецького відродження теж обезволювала своє суспільство, що Пушкін був чинником консервативного порядку, що Вольтер зіграв негативну роль в прогресі, що Мікеланджело ні чорта не вартий, що «облако в штанах» теж обезволює. Чи, може, ви гадаєте, що «принцип обезволення» не є самим фактом? Тоді ясніш говоріть. Бо, на наш погляд, дуже ясно сказано. Ви відкидаєте «пасивний» момент споглядання - відціля ваше обезволення. Вас розуміють своєю дрібнобуржуазною природою і наші «енки». Але ви забуваєте, що воно, споглядання, завжди носить в собі під машкарою пасивності найвищу активність, найвищу динаміку, бо воно є «пізнання життя». Такий основний аргумент лефонапостівства. І коли придивимось до нього ближче, побачимо: - Під «методом будування життя» ховається не стільки безоглядний утилітаризм, пісарєвщина в «червоній» машкарі, ліквідаторські настрої щодо мистецтва, ревізіонізм плеханівської естетики, німецьке «просвітительство», скільки дрібнобуржуазний постулат рантьє нової формації, саме - непмана. З нової економічної політики він цілком задоволений, він її не хоче мислити як певного етапу диктатури пролетаріату. Для нього наше «всерйоз і надовго» ототожнюється з вічністю, бо «неп» - його кінцева мета, його ідеал. Він хоче будувати життя «по образу своєму й подобію» - тихе, самоварно-канареєчне, з пивною під боком. Для нього «червоне» становиться символом «ларкових карнавалів» і тієї блідо-рожевої республіки, що до неї він дійде без всяких вибухів, що ім’я їй: Франція. Він, непман, не допустить, щоб робітничий авангард пізнав всю складність переходового періоду за допомогою своїх художників. Це ж підготовка до нових боїв! І рантьє запевняє: то - виграшки, читай - «капітал». Чекай світової революції, я нічого не маю проти. Але покинь аналізувати сучасність. В твоїх же, мовляв, інтересах будувати економічну фортецю, а не ширяти в ефірах. Споглядання, «созерцательность» нічого не дають, бо вони приводять до «контрреволюційних висновків». І тому зовсім не дивно, що вчорашній «жужу», тип із концентраційного табору, який-небудь денікінський прапорщик Смердипупенко береться ревізувати марксизм і голосно обвинувачує Троцького в контрреволюційності. Як же: він тепер революціонер - хіба ви не знали? Хіба він не вчить вас: «будуй життя», покинь його «пізнавати і споглядати». Він цілком червоний. Чуєте? Червоний! Це така тонка софістика, таке безвихідне павутиння, що в нім не тільки «молода» молодь плутається, але й Чужаки. І справді: кому спаде на думку, що ми, «олімпійці», будуванню життя без лапок не протиставимо свого, певніш плеханівського, «пізнання». Кому спаде на думку, що: - Будування життя в його всесвітньому масштабі ми мислимо, і цілком справедливо, тільки через пізнання його і, очевидно, через споглядання, без якого не може бути пізнання. Кому спаде на думку після непманівської софістики? Одна справа збудувати кілька кооперативів (за це тчи не тільки голосуємо, але й самі засукаємо рукава), і зовсім інший смак подивитись в перспективу, й не на саму свою «неньку», а на май6утнє пролетаріату, на майбутнє всієї людськості. І не тільки подивитись, але й намітити деякі шляхи для дальшого етапу. Тут самим «будуй» нічого не зробиш, як нічого не зробиш і «лєвим рєбячеством». Тут і йде нам на допомогу плеханівське «пізнання». От чому новий рантьє протиставить йому своє «будуй». Він добре розуміє, що мистецтво - великий чинник у розвиткові суспільства (це не Чужак) , і він додає до нього ліквідаторську консервативну доктрину: - «Мистецтво як метод будування життя». З нього естет поганий, недарма художники, артисти, музиканти так ненавидять сучасну авдиторію. Це той великий буржуа, що дав Бетховена, Моцарта; це той новий рантьє, який їде до театру не симфонічного оркестру слухати, а показати свої мамулуваті перстені, своє строкато-коштовне, але без всякого смаку зроблене вбрання, йде подрімати й посопіти носом. Це не той великий буржуа, що сходить з історичної арени, зігравши свою велику роль, - це дрібнобуржуазний рантьє з відсталої країни. Але цей рантьє розуміє свої інтереси - відціля й його мистецька доктрина і «будуй без пізнання», цебто ліквідуй мистецтво. І тому зовсім не дивно, що всі ці «лєфи» (по суті «прафи») , напостівці, «октябристи» і т. п. зійшлись на цій доктрині. Хотіли вони цього - не хотіли, але вони стали ідеологами нашого непмана. Не всі й так звані анархісти припускали свою залежність від куркуля. Всім їм треба пригадати пораду Плеханова: - «Щоб розібратися в тому, що я називав живим одягом ідеології, треба мати талант або принаймні хоч почуття художника. Тим корисніш таке почуття, коли ми беремося визначати соціологічний еквівалент мистецького твору». Всі ці «прафи», напостовці хворіють на очі, і ім'я їхній хворобі - пресбіопія (стареча далекозорість): їм здається, що вони бачать далеко, але це тільки ілюзія, бо даль вже не хвилює їх, вона для них темна, мертва пляма - і тільки. Зате вони нічого не бачать під своїм носом. Так ми розшифровуємо «червоне» визначення. Так ми дивимось на «мистецтво взагалі». Може, й тепер не розумієте, що таке мистецтво? Тоді дозвольте іншими словами, популярно: - Коли просвітянин стоїть на вигоні, де заходить божественне сонце, - він, вбираючи легкий кізячий димок, почуває, що йому якось не по собі. Він сідає і пише лантух віршів чи то оповідань про вишневі садки і - головне - про «хай живе навіки червоний неп!» і несе їх до міста. В місті виясняється: твори не годяться. Це значить, що його, за « енком», «комплекс рефлексологічних відбивачів» (от бачите, тов. Майфете, вашу статтю таки вчитали!), - так-от, цей «комплекс» в стані примітивності. Але просвітянин цьому не вірить i приймає «октябрську» платформу. Так підійшли ми до другої засади, яка мусить розчарувати «енка»: - «Митцем взагалі» може бути тільки виключно яскрава індивідуальність, яка має, не тільки чималий життєвий досвід, але й, в силу деяких фрейдівських передумов, зрегулювала свою творчу діяльність по призначеній їй сліпою природою путі. Ви скажете, що це абстракція? А ми вас порадимо постудіювати психоаналіз. Ви скажете нам, що відціля недалеко й до містики? А ми вас порадимо не плутати понять: одна справа - містика, а друга психіка, і говорячи про психічне явище, ви не минаєте й абстракції. Ви скажете нам, що це агітація за «зверхлюдину»? А ми вам відповідаємо: - А Ленін, а Маркс, а Ньютон, а... а...- хіба це звичайні люди? Чи, може, ви гадаєте, що вони нічим не відрізняються від просвітянина? Даремно! Історію, звичайно, роблять не вони - маса, не герої, а класи. Але ми б були кишеньковими матеріалістами, коли б побоялись ваших неписьменних закидів в ідеалізмі. Марксизм тим і відрізняється від «панікьорства», що він завжди прямо дивиться правді в очі. «Зверхлюдей» нема, але є яскраві індивідуальності. Цього цілком досить, щоб не поспішати з дешевими фразами про «октябристське» колективне мистецтво з претензіями на прерогативи в цій галузі. Але нас не стільки цікавить у цьому разі теорія, як «практика». Ми гадаємо, що художника і без Фрейда можна пізнати (хоч почитати його, Фрейда, й слід). От вам, як пізнає його той же Плеханов. Цитуємо: - «Коли письменник, замість образів, оперує логічними доводами (бачите, очевидно, теж за Шпенглером) або коли він свої образи видумує для доказу певної теми, тоді він не художник, а публіцист, хоч би він писав не розвідки і статті, а романи, повісті і театральні п'єси». Слухайте! Слухайте! Слухайте! Чи, може, й тепер не чуєте? «Треба бути об'єктивним у процесі художньої творчості і суб'єктивним в оцінці громадського руху», - так вчить нас перший фундатор марксистської естетики. І коли нас «Просвіта» примушує оспівувати той громадський трактор, що ним завідує недавній прапорщик Смердипупенко, то ми кажемо: - Смердипупенка ми підтримуємо, бо він допомагає нам відбудувати господарство, але поеми про нього ми не утворимо: по-перше - ми хочемо оспівувати не «трактори», а людей, пo-друге - Смердипупенко для нас одіозна фігура і, по-третє, «не всяку ідею можна втиснути в художній твір». Oт що каже з приводу цього англійський критик мистецтва Рескін: - «Дівчина може співати про загублене кохання, але скупердяга не може співати про загублені гроші». Словом, за просвітянською послідовністю: - Митцем треба народитись (nascuntur poetae... – поетами народжуються(латин.)), бо ніяка «октябрська» платформа в цьому разі ніяк не врятовує. (Який жах! Правда, товариші «хапи», «лапи», «мапи»?) ІІІ Що ж говорить про мистецтво взагалі наш високовчений «енко»? Та й чи говорить він про нього? Тут ми примушені козирнути колективному творові «Просвіти»: - Пробачте нам, товаришу Пилипенко, але треба визнати, що ваші підкожушні мешканці, не в примір вам, одразу взяли вола за роги і не почали своєї статті з економічного аналізу сучасного села, як зробили це ви 18-го цього місяця в своїй доповіді «Європа чи «Просвіта». Яке ж дає визначення просвітянин «мистецтву взагалі». Намоловши три мішки гречаної вовни про те, як дивиться на цю штуку Хвильовий і «одні», натякнувши на своє новаторство без «душевного шаблону» (ну й типус!), визначає він так: «Отже, цей самий «енко» каже - кому виключно Шпенглер з Бахом і Моцартом, а кому й вони, й Остап Вишня, й Богуславський з червоними маршами. Я тримаюсь всіх!» Ще раз умри, «Просвіто», - далебі краще не напишеш! Поки справа йшла про погляд Хвильового, «енко», поставивши перед собою завдання вияснити «прописну істину», плутав, як хотів. Коли ж справа дійшла до його власного погляду на це «мистецтво взагалі», він спершу здрейфив... Потім подумав і вирішив: давай спекульну на Вишні та Богуславському. І спекульнув. А втім, ми його за це не обвинувачуємо: - І справді, що йому робити, коли його ерудиція ввійшла в рамці двох брошур: «октябрської платформи» й «промови Леніна на ІІІ Всеросійському з'їзді комсомолу». Але все-таки дозвольте, друзі, кваліфікувати цей факт як безпардонну розумову вбогість, що її й близько не можна допускати до теоретизування нового мистецтва. Дозвольте сказати, що слюсар - слюсар, і коли він не знає, що таке «мечик», то його женуть у слюсарну студію, де він, напевне, не буде збирати нафтянки. Отже, й художник-художник, і коли він не знає, що таке мистецтво, то запропонуйте йому поїхати хоч би до Брюсівського інституту і не виводьте його на глум. Бо й справді: коли справа йде «про високе мистецтво», тоді геть абстракцію! Коли ж дійдемо до абетки, то тут «дайош» інтуїцію: мовляв, і без абетки обійдемось, наше соціально-просвітянське походження не схибить нас. І цікаво нам: - Невже-таки вся наша «молода» молодь так безвихідно слабує на інтелект, як цей немолодий «енко», що намагається репрезентувати її? Ні! І тисячу разів ні! Це - скандальне непорозуміння, цей симбіоз «енків» з нашою молоддю. Бо ж з такою убійчою логікою може вилазити в часописи тільки безсмертна, нахабна «Просвіта». Бо ж недарма група так званих «молотівців», прийнявши нашу статтю з цікавістю, й досі не спромоглася відповісти нам. (А вона ж «нахвалялась»!) Ми прекрасно розуміємо, що наша позиція вельми невигідна. З одного боку, так званий «октябристський» пролеткульт так загодував молодь своєю смачною кашею, що вона вже заговорила про «собачу ідеологію» (напостівський Лілевич) і остаточно заплутала соціальну роль арифметики з йолопівською абстракцією, намагаючись втиснути в 2х2 якусь класовість. З другого боку - і це ми прекрасно розуміємо, - демагогія й спекуляція «енків» для молоді надто вигідніша: вона не заставляє багато думати і до того ж з кінематографічною швидкістю видає ярлички «кваліфікації». Залишається тільки сісти на вишню, заплющити очі і спорзно виспівувати, як соловей напровесні... поки підійде фортуна і забере у клітку, що її призначено для невдачників. Ми все це розуміємо. Але ми пам'ятаємо й пораду Чехова: - Коли дитина народиться, то її перш за все треба вибити, приказуючи: не пиши віршів і оповідань, бо будеш лодирем. Ми маємо досить громадської мужності одверто сказати це і віримо, що наша гірка правда, кінець кінцем, не завтра, так позавтра прийдеться більш до смаку «молодій» молоді, ніж просвітянські «прописні істини». То нічого, що «енко» тримається кобиляк і задрипанок, які наводнили нині великі міста. То нічого, бо вдумливе студентство вже зрозуміло нас і знає, що ми, говорячи про «сатану в бочці», мали на увазі лодирів «з гітарою під полою», які слідком за незаможницькими дітьми потягли до городу свої стрічки й лантухи з віршами. *** Але йдемо далі. Йдемо до просвітянського визначення митця. - «Я називаю (каже «енко») художником того міщанина «обивателя», який врівні з ходою розвитку класу-переможця зумів дати суспільству корисний твір». В тім-то й справа, що його не можна назвати митцем, бо, на жаль, він не дасть корисного твору. Бо митець, який йде «врівні з ходом розвитку класу», перестає бути митцем. Марксизм не був би марксизмом, коли б він не будував свою теорію на досвіді минулих віків. А минуле каже: - Справжні митці, як митці, завжди попереджали свій клас і ніколи не йшли з ним врівні. Інша, вибачте за вираз, теорія не тільки профанує пролетарське мистецтво, але й становить глибоко консервативний чинник у розвиткові суспільства. Не треба плутати понять: одна справа лікнеп, а друга - мистецтво. Наш пролетаріат ще й досі з більшим задоволенням дивиться на халтурну «сатану в бочці», ніж на курбасівську постановку. Але це зовсім не значить, що той, хто напише червону «сатану в бочці», буде митцем. Він теж халтурщик. І зовсім не випадково, що велику частину так званої агітаційної літератури писала безпринципна міщанська напівінтелігенція, яка нічого не мала і не має з пролетаріатом. Тут зіграла роль не ідеологія, а простісінький гонорар. Безперечно - і червона «сатана в бочці» найде свою поличку. Але розцінювати її можна не як «революційно-мистецький факт», а як факт, на кращий випадок, «революційний». Одна із ознак мистецтва - це його нестримний вплив на розвинений інтелект. Отже, коли наш лікнеп зробить своє діло серед нашого пролетаріату, тоді те пролетарське мистецтво, що про нього ми зараз будемо говорити, воістину буде творити чудеса, воістину буде могутнім чинником в розвиткові людськості і поведе її до ненависних просвітянинові «тихих озер загірної Комуни», де зустріне людину «втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків». IV Як же ми дивимось на пролетарське мистецтво? Як трактуємо шляхи його розвитку? Кілька років тому група невідомих літераторів зі своїм вчителем Володимиром Коряком випустила «універсала» і проголосила нову еру в мистецтві. - Були там « олімпійці»? - Були! - Відповідають вони за цей історичний документ? - Відповідають! Цей перший революційно-парадоксальний памфлет різко одмежовував старе мистецтво від нового і був одним із перших предтеч великого азіатського ренесансу. Ми знаємо, що наша остання фраза викликала усмішку не тільки на устах скептиків, але усміхнувся навіть Коряк. Отже, до Коряка: - Дорогий товаришу Володимире, порох є ще в романтичних порохівницях, і Дон Квізадо живий. «Жив Курилка!» Бо, на жаль, (чи, може, на радість?), життя без нього не обходиться, а мистецтво - так це тільки й поглядає на сервантесівського героя, бо без його допомоги ніяк не рушити вперед. Чи, може, ви згадали повстання проти вас? Тоді відповідаємо: погані ті учні, що, бачачи помилки свого вчителя, не пішли проти нього бунтом. Словом, як Аристотель: «ми любимо Платона, але більше любимо істину». Отже, гряде могутній азіатський ренесанс в мистецтві, і його предтечами є ми, «олімпійці». Як в свій час Петрарка, Мікеланджело, Рафаель і т. д. з італійського закутка запалили Європу огнем відродження, так нові митці, з колись пригноблених азіатських країн, нові митці-комунари, що йдуть за нами, зійдуть на гору Гелікон, поставлять там світильник Ренесансу, і він, під дальній гул барикадних боїв, спалахне багряно-голубим п’ятикутником над темною європейською ніччю. Ви не вірите. Тому ж ви й протиставите себе вбогим, розгубленим скептикам, яких засуджено на шпенглерівський «закат». Але ми добре знаємо, що ви хотіли б вірити. Бо ж навіть ті, які з головою поринули в утилітаризм, це ж вони, перегортаючи просвітянське мистецтво, спльовують убік і зітхають тяжко. Це ж про них Гайне сказав: - Sie trinken heimlich Wein Und predigen offentlich Wasser. Цебто: «вони потайки п'ють вино і публічно проповідують воду». Так як же ми дивимось на пролетарське мистецтво? - Говорити - мільйонний раз - про його класовість ми, звичайно, не будемо. По-перше: це робота для просвітян, по-друге: ця «прописна істина» стала для нас заяложеною, без кінця ясною. Наше завдання вияснити художню природу його вступного періоду, час, перспективи останнього. Перш за все: - До мистецтва, - як каже Троцький, - треба підходити як до мистецтва. Отже, пролетарське мистецтво має всі ті ознаки, що й«мистецтво взагалі». Але чому ж воно зветься пролетарським? А тому, що кожен клас, що відігравав роль в історії, кожна епоха вносили в мистецтво щось своє, що відповідало їхнім ознакам. Нині головну роль бере на себе пролетаріат, який і творить свою художність. Тому й пролетарське. От тільки кепська справа з ознаками. Частина наших опонентів гадає, що пролетаріат має ознаки «його же царствію не буде кінця», а тому й мистецтво його мусить дорости до спокійних, зрозумілих, фундаментально-пролеткультівських «червоних» романів. Друга частина, до якої належить і Троцький, взагалі заперечують пролетарське мистецтво на тій підставі, що пролетаріат, мовляв, не встигне утворити своєї художності до переходу в безкласове суспільство. Про перших ми будемо говорити далі, а для других скажемо: - Коли гармати говорять - музи мовчать. Це так. Але революція, як показує нам дійсність, не носить перманентного характеру. Епоха горожанських війн почалась, але вона буде мати чималі «передишки» то в одній, то в другій країні. Отже, в час цих «передишок» і буде творитись мистецтво переходового періоду, що його ми називаємо пролетарським. Воно стане за глибоко революційний чинник, за глашатая ідей свого класу, воно буде тим, чим був для своєї епохи Вольтер, чим був для середньовіччя Данте. Не треба забувати, що мистецтво - архіспецифічна галузь людської творчої діяльності, і тому розглядайте його, як «архі» і не плутайте його з загальною культурою. Говорити про пролеткульт, про пролетарську культуру - говорити абсурд, бо класова культура, цебто сума всього утвореного зусиллями господаря становища, мав консервативні тенденції: вона переконує клас в одвічності нескінченності його диктатури. Мистецтво ж, будучи чуйною сторожкою, ідеологічною надбудовою, звільняється від цих тенденцій. Для пролетарського мистецтва принцип безкласовості, безперечно, зрозуміліший, ніж для інших галузей творчої діяльності. Більше того: приймаючи на увагу, що навіть у буржуазній художній творчості були елементи загальнолюдського визвольного прагнення, мистецтво взагалі – прогресивне явище. Отже, пролетарське мистецтво, яке ставить своїм завданням служити класові, що бореться за безкласовість, ні в якім разі не буде відігравати консервативної ролі. Але чи встигне воно розквітнути? Ми гадаємо - встигне. Будучи емоціональною категорією, воно находить прекрасний ґрунт в епоху горожанських сутичок. Саме в ту епоху, коли теорія боротьби за безкласовість стає ділом, коли це діло мислиться як революційний пафос, відвага, самовідданість, упертість, навіть... і навіть фанатизм. Це по-перше. По-друге: - говорячи про азіатський ренесанс, ми маємо на увазі майбутній нечуваний розквіт мистецтва в таких народів, як Китай, Індія і т. д. Ми розуміємо його як велике духовне відродження азіатськи-відсталих країн. Він мусить прийти, цей азіатський ренесанс, бо ідеї комунізму бродять примарою не стільки по Європі, скільки по Азії, бо Азія, розуміючи, що тільки комунізм звільнить її від економічного рабства, використає мистецтво як бойовий чинник. Отже, гряде новий Рамаян. Азіатський ренесанс - це кульмінаційна точка епохи переходового періоду. І спиратися на азіатську економічну відсталість нічого. От що говорить з приводу цього Маркс: - «Щодо мистецтва, то відомо: певні періоди його розквіту ніяк не відповідають загальному розвиткові суспільства, відціля й - матеріальної основи останнього». Брати тут короткий термін не доводиться. Без всякого сумніву: - Пролетарське мистецтво має час розквітнути. А втім, чи можна його назвати пролетарським? Ми гадаємо - можна. Справа, звичайно, не в термінах: Але дозвольте з Енгельса: - «Клас, що буде головною матеріальною силою, буде в той час і головною духовною силою». І далі: - «революційний клас виступає не як клас, а як представник всього суспільства». Отже, хоч це й дивно, а пролетарським мистецтвом називається сума різних гурткових мистецтв, часто з плутаною ідеологією, що в них так чи інакше виявляються ідеї епохи, ідеї молодого класу, який виходить на історичну арену. Хоч це й «парадоксально», але нащадок, що кине ретроспективний погляд в наші дні, якогось «червоного» «енка» не побачить, а от той же «сивий дідусь» стане перед його ясні очі. І - що «жахливіш» усього - він, нащадок, його, «дідусеву», «творчість» буде трактувати як об'єктивний чинник в розвиткові пролетарського мистецтва. Бо хоче «дідусь» чи не хоче, але коли він художник, епоха кінець кінцем зробить його своїм. І різнитись він буде від якогось «олімпійця» тільки тим, що він не мав тієї непереможної волі до утворення нового мистецтва, якою горів «олімпієць». Його дещо ріднило з французькими парнасцями, але як і останніх не можна назвати феодальними митцями, так і його «дідуся», - буржуазним. Поділ на «попутників» і т. д. має тільки практичну мету: він допомагає інтелігенції переходового періоду розібратись в складній політично-економічній ситуації. Але в, так би мовити, мистецькій ретроспекції «сивий дідусь» як «попутник» зникає. Бо він, виробляючи в собі психіку своєї епохи, скоро звільняється й від ознак того мистецтва, що на ньому він виховувався. В фоліантах нової художньої творчості майбутній історик «попутника» буде шукати з мікроскопом. Але чи мислимо ми пролетарське мистецтво як єдиний художній моноліт? Відповідаємо: «ні!» Воно залежить від тих же законів розвитку, що й буржуазне. Школи, напрямки - це його етапи, що по них воно буде йти до вершин своєї досконалості. Епоха Європейського відродження забрала більше століття. Великий азіатський ренесанс простягнеться, безперечно, на кілька століть..: Навіть в тому випадкові, коли всесвітня соціальна революція скінчиться «позавтра», то барикадні бої зі старою психікою не стихнуть і в 23 столітті. Отже, за цей час мусить виникнути не одна школа й не один напрямок. Отже, балачки про «абсолютний» реалізм пролетарського мистецтва, на наш погляд, цілком безпідставні. Азіатський ренесанс буде характеризуватись кількома періодами. Періоди буде характеризувати той чи інший головний художній напрямок. Пролетарське мистецтво пройде етапи: романтизму, реалізму і т. д. Це - замкнене коло законів художнього розвитку. І коли тепер ми запитуємо себе, який напрямок мусить характеризувати і характеризує наш період переходової доби, то відповідаємо: - романтику вітаїзму (vita- життя). Нині наш період кидає всі свої сили на боротьбу з ліквідаторськими настроями щодо мистецтва. Сьогодні наше гасло: - «vita!» Ми прекрасно розуміємо, що пролеткультівський лефівський (він же «прафівський») псевдокласицизм незалежно від себе відограє роль ідеолога нового рантьє. І ми беремося за клинок романтичної шпаги. Як у свій час французькі парнасці, перші реалісти і т. д. Готьє, Леконт де Ліль, Бодлер, Флобер пішли походом проти різних Ожьє, що так реально оспівували канареєчного буржуа, так ми, «олімпійці», не можемо мовчати, коли бачимо поруч себе бездарних, симптоматичних «енків». Але ж дозвольте, скажуть нам: ви читали та не дочитали: хіба ваш учитель естетики, Плеханов, розібравши французький романтизм, не зробив висновку, що він носить в собі архібуржуазний характер? Хіба Троцький, з яким ви теж деколи погоджуєтесь, не прирівняв його до містики? Відповідаємо: все це так. Але ми знаємо й те, що в Німеччині романтизм зіграв напівконсервативну роль, а у Франції зовсім навпаки, хоч він і був архібуржуазним, бо там він привів мистецтво до реалізму, який показав нам справжню природу буржуа. Очевидно, не всюди він однаковий і не всюди відіграє ту саму роль. Ми гадаємо, що психологія пролетаріату за даних історичних умов відповідає нашій романтиці. Ми гадаємо, що навіть консервативний песимізм романтика прогресивніш від консервативного оптимізму Дюма-сина. Ми, нарешті, гадаємо, що утилітарний підхід до мистецтва має на увазі не тільки прихильність до громадського порядку, але й до громадського ідеалу. Це, коли не помиляємось, перефразовка того ж таки вчителя естетики. «Французькі романтики не симпатизували соціалізмові - і тому вони були практично беззмістовними». Крім того, ідеалізм художника не можна ототожнювати з ідеалізмом політика: коли політик має справу з реальною економікою, то художник, виходячи з тієї ж економіки, має справу з іритацією (хворобливим роздратуванням) і безплотними образами. От що іще раз говорить Карл Маркс про мистецтво: - «громадський розвиток, який виключає міфологізування природи, який вимагає від художника незалежної від міфології фантазії, не міг би ні в якому разі утворити ґрунту для грецького мистецтва». Міфології? Її вплив на фантазію? Міфологізування природи? Так це ж, скажуть «октябристи», ідеалізм, від якого недалеко до романтики. Правда, друзі! Тому-то ми й мислимо на сьогодні романтику вітаїзму. Цебто - мистецтво бойового етапу переходового періоду. Бо це зовсім не червона «Просвіта». Знову повторюємо - найсправжнішими ліквідаторами пролетарської художньої штуки є « октябристські» «yпростителі», вульгаризатори. В Росії, під натиском матушки Калуги, воно виродилось у «фабричні гудки й труби», у нас - вироджується в «трактори й плуги». Просвітяни «почивають на лаврах», «будують нове життя», зовсім не почуваючи й не бажаючи почувати світової катастрофи - епохи горожанських війн. Пролетарське мистецтво наших днів - це « Марсельєза», яка поведе авангард світового пролетаріату на барикадні бої. Романтику вітаїзму утворюють не «енки», а комунари. Вона, як і всяке мистецтво, для розвинених інтелектів. Це сума - нового споглядання, нового світовідчування, нових складних вібрацій. Це мистецтво першого періоду азіатського ренесансу. З України воно мусить перекинутися у всі частини світу й відіграти там не домашню роль, а загальнолюдську. Отже, час романтики вітаїзму - доби горожанських війн. Отже, її художня природа - бойовий «ідеалізм» в лапках молодого класу - пролетаріату. Отже, її перспективи - роль одного з фельдмаршалів у майбутніх барикадних боях. Але тут же ми попереджаємо: коли ми надаємо своєму мистецтву бойового значення, то це зовсім не значить, що ми розуміємо під ним той потік віршової «бойової» графоманії, який пробіг нещодавно по нашій території. Щоб творити справжнє бойове мистецтво, треба відчувати свою епоху, треба знати на що вона хворіє. Ми, наприклад, одну Тичинівську «Бурю» або одну Йогансенову «Комуну» не проміняємо на всі вози віршів, що риплять до города по великому тракту. Ми, наприклад, одну щиру новелу не проміняємо на всі просвітянські лантухи оповідань. Ми, «олімпійці», не тільки відчуваємо запах наших днів, але й аналізуємо всю складність переходового періоду. Наше гасло – бий і себе й інших «свинею». Будируй суспільство, не давай йому заснути. Наше гасло – вияви подвійність людини нашого часу, покажи своє справжнє «я». Це тобі дасть можливість іти далі, бо коли ти не просвітянин, ти підеш у протест проти того ладу, який виховував тебе, а саме – проти капіталізму. Але тут нам закинуть ядовитою іронією одного з «енків»: - Який же ти революціонер, коли в тебе кололось «я»? Відповідаємо з задоволенням і саме про коли: - коли ти просвітянська колода, то, звичайно, без сокири ще вік пролежиш. Але коли ти людина, то «буття визначає твою свідомість». Тебе, як каже відомий і непоганий марксист, «не врятує і архіпролетарське походження». Коли ти революціонер – ти не раз розколеш своє «я». Але коли ти обиватель і служиш, припустім, у якомусь департаменті, то хоч ти об’єктивно й маєш тенденцію бути царем природи, але суб’єктивно ти – гоголівський герой. Справа тільки в тому: чи бути тобі Акакієм Акакакієвичем, чи держимордою. Тут маєш вибір. Така, як бачите, складна ситуація щодо пролетарського мистецтва. Як же його трактує «енко»? V Перш за все він «цитнув», як і треба було чекати, Леніна за тією брошурою, що про неї ми вже говорили, і сказати до речі: дуже не на свою користь. Але така вже просвітянська логіка. Скажи про ленінську «закономірність розвитку пролетарської культури»і бухни «за рибу гроші»: - «Сором же дехто має, й не кожний наважиться викликати образи Марій». Словом, спекулюй, Гаврило, - сьогодні твій день. Бо й справді: скільки тих цитат можна навитягати! Цілі томи! От хоч би з брошури «Краще менше, та краще»: - «в питаннях культури розгониста хапанина (чи не від «хапа» пішла?) шкідливіш за все (Ленін, очевидно, має на увазі 2 повісті й 10 оповідань за 7 місяців) . Це багатьом із наших юних літераторів слід було б намотати собі гарненько на вуса». А от із брошури «Що робити»: - «робітники беруть участь у виробництві соціалістичної ідеології не як робітники, а як теоретики соціалізму, як Прудони й Вейтлінги... А щоб їм це вдавалось, треба, щоб вони не входили в штучні рамки літератури для робочих, а вчились би опанувати загальну літературу». Таких цитат навитягати багато можна. Так як же «Просвіта» трактує наше мистецтво? Спершу вона пише свою «засаду» про його класовість, а далі, вибачте за вираз, дає формулу: - «Майбутнє мистецтво не може бути «созерцательним», «абстрактним», воно буде витікати з надр самого життя». Що вона хоче цим сказати - ми вже говорили: це ідеологія нового рантьє. Але для «молодої» молоді справа йде про ідеалізм і матеріалістичний трактор із «Нечаївської комуни». Коли це так (а це напевне так!), то дозвольте розшифрувати вбогість просвітянської думки ще однією й останньою (коли на те вже пішло) цитатою з Леніна, саме з його 5-го листа до М. Горького: -«я вважаю, що художник може почерпнути для себе багато корисного зо всякої філософії. Нарешті, я цілком і безумовно згоден з тим, що в справах художньої творчості вам усі книги в руки (цебто Горькому) і що, беручи такого ґатунку погляди й із свого художнього досвіду й із філософії, хоча б ідеалістичної, ви можете прийти до висновків, що робітничій партії величезну принесуть користь». Цього-досить? Гадаємо, досить! Цей класичний уривок слід кожному молодому літераторові зробити настольною пам'яткою, тим паче, що Ленін, здається, більше ніде не говорив про художню творчість. Але як же плутає «енко» далі, де ще він безсоромно й безпардонно оперує своєю логікою? Де його «олімпійське» перо наздожене? Як скине його привабливу машкару? - «Ми стверджуємо існування пролетарської культури, збудованої лише на прикладах минулого, - говорить «Просвіта» й раптом додає: - Пролетарський письменник не може виховувати себе виключно на старій буржуазній літературі». З одного боку, «лише», а з другого, «не може». Коли будуєш щось на будь-яких прикладах, то й, очевидно, виховуєш себе на них. «Енко» чув дзвін, та не знає де він. Коли я, припустім, беру за приклад лише романський чи то готичний стиль і будую дім, то це значить, що я, як художник, виховую себе в цьому стилі. Але виховавши себе на цьому й пізнавши його внутрішній зміст, я можу бунтувати проти нього. Гадаємо, що «енко» не здатний на це. Відціля й логіка: «лише» і«не може». Саме тут і дзвін. Але, на жаль, «Просвіта» все одно не добере, в чому справа, бо вона «не може себе виховувати виключно на буржуазній культурі». Їй подавай епоху троглодитів. І тому зовсім не дивно, що й - - «комплекс відбивачів пролетарського письменника повинен іти шляхом спостережень явищ сьогоднішнього дня». Так каже Заратустра з задрипанок. Так каже «енко». Але чому обов'язково сьогоднішнього? Чому не вчорашнього? Хіба не можна «помарити в минулих віках» і взятись за вивчення днів Паризької комуни або Великої Французької революції? Хіба не можна про них писати твору? Не можна? А ми й не знали! Тепер розуміємо: він буде контрреволюційним чинником і не відповідатиме «виконавчим завданням класу». Тоді, може, дозволите зазирнути в майбутнє? Не дозволяєте написати щось подібне до уельсівської фантазії? Їй-бо, буде цілком «червоним і благонадійним». Але «енко» суворить брови й не дозволяє. Тоді ми до нього з цитатою й не з кого-небудь, а з «самого» Карла Маркса: - «Чому дитинство людського суспільства, де воно розвивалось найпрекрасніш, не повинно бути для нас вічною радістю, як ступінь, що ніколи не повториться?» От тобі й розкоші сучасності! Але все-таки чому ж це? А тому, каже усміхаючись Плеханов, що «мистецька вартість художнього твору визначає удільну вагу його змісту». От чому! А втім, ідемо далі: - «Пролетарський письменник утворить свої «ливи-переливи» душевні - навколо машин і тракторів». Чи не «перл»? Так і пре просвітянином із кожної літери. Бо ж справа не в тому, що нам доведеться довго ще повозитись з плугами, справа в тому, що художня фантазія «енка» далі трактора ніяк не йде. Можна битися об заклад, що коли ми слухаємо радіоконцерт, просвітянин, що живе в тім же будинкові, «грає на грамофона». Але годі! І так нас лають за ядовите перо. VI Але що ж таки, нарешті, ця загадкова «Просвіта»? Висловлюючись високим стилем, «Просвітою» зветься не той фізичний «енко», що за нього розпинається на своїй доповіді Сергій Володимирович Пилипенко, а та абстрактна категорія в психіці суспільства, яка за наших днів становить архіконкретний консервативний чинник. Вона «подвійності», як пише «енко», «не розуміє, але вона слабує на логіку». Вона - «темна наша батьківщина». Їй, як пише той же «енко», «противна складність». Але вона хоче жити, бо ж недарма вона шукає «вказівок, яким чином використати буржуазні знання», бо ж недарма вона нарікає, що «життя не встигло набути сталих форм», і, очевидно, має ту складність, що їй противна. Вона в українських умовах новий рантьє с е л я н с ь к о г о непу. Вона весь час плутається між «поміщицькою молотилкою й громадським трактором» і не знає, чого їй треба. Ми знаємо й кажемо: - Їй треба до лікнепу, їй треба покинути писати оповідання й взятись за роботу. Їй треба навчитись грамоти. І потім вчити мільйони неписьменних селян. Їй треба зробити культурну революцію на селі. Це її історична роль. Їй треба забути про вірші й іти виховувати з сількорів хороших журналістів. Бо ж одна справа вигадувати бездарну «Нечаївську комуну» і зовсім інший смак написати побутовий нарис із життя якоїсь справжньої комуни на Полтавщині. Цю комуну прочитаємо й ми, а про робітників і селян із глухих закутків і говорити не доводиться. Це буде не мистецький твір, але корисний твір журналіста. Треба покинути високі матерії й не лізти не в своє діло... до того ж: епоха горожанських війн все одно почалась. От вам вся критика, що її чекає «молода» молодь. Нам потрібні, товаришу Пилипенко, клубні робітники, завсільбудами й навіть економісти та інженери, а ми - хочемо чи не хочемо - виховуємо, пробачте за різке слово - лодирів. Тут ми переходимо до ролі «Плугу». По-перше: - даремно Пилипенко гадає, що ми, говорячи про «Просвіту», мали на увазі його організацію. Ані «Гарту», ані «Плугу» ми нe чіпали. Інакше ми б цитували або гартованські, або плужанські збірники. Ми таки говорили про «Просвіту». Що в «Плузі» вона має великий вплив на маси - од цього ми теж не одмовляємось. Але це зовсім не значить, що нападки були на організацію. По-друге: - «Плуг» відіграв одну з своїх історичних ролей. Ім'я Пилипенка (без усякої іронії й цілком серйозно) буде занесено на червону дошку. Але будьте, дорогий товаришу Сергію, до кінця революціонером. Саме в цій справі. Треба мислити послідовно: треба сказати, що «Плуг» і мусив перетворитись на культурницьку організацію, почавши зі спілки митців. Тепер він мусить взяти на себе іншу роль, не менш вдячну й більш корисну. «Плуг» мусить стати добровільною спілкою культурників, яка дасть нам те, про що ми вже говорили. Це зовсім не значить, що в «Плузі» нема й не повинно бути митців. Вони єсть, і вони мусять бути. Але всій організації й як такій дайте «установку» на справжній трактор, а не на вигаданий графоманом. До вашої великої енергії й ініціативи безмежний темний степ. Ризикніть, і ми, «олімпійці», поставимо вам «нерукотворного» пам'ятника, бо ви допоможете нам вивести наше молоде мистецтво з смердючої атмосфери кар'єризму, спекуляції та іншої графоманії. Тоді не буде перебіжок з одної організації до іншої й гри на темних інстинктах. Тоді наша молода країна воістину піде до культурного розквіту. Все це, звичайно, гіпербола, але тут не без «прописної істини». Але коли ви, тов. Сергію, цього не зробите - історія зробить за вас. Що ж таке Європа? Європа - це досвід багатьох віків. Це не та Європа, що її Шпенглер оголосив «на закаті», не та, що гниє, до якої вся наша ненависть. Це - Європа грандіозної цивілізації, Європа - Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д., і т. п. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азіатського ренесансу. І коли Зеров знає цю Європу (а він її знає!), то ми йому простягаємо руку. Ми не безсилі епігони, ми відважні піонери «в яскравий світ - комунізм». Так писали ми в своєму «універсалі». Тоді ми зуміли «відмежуватись червоним фронтом від спеців», тепер ми маємо мужність діалектично мислити. Не тільки Коряк - і ми за ним проголошували «смерть українському мистецтву». Але ми не змішали Європи з « Європою». Ми почуваємо себе настільки сильними, що всякі розмови про чужі ідеологічні впливи на нас викликають з нашого боку тільки усмішку. І коли тепер ми підійдемо до «Гарту», то треба визнати: і «Гарт» під впливом різних «октябристських» платформ почав плутатись у просвітянських справах. Це його сьогоднішня хвороба. Але потенціально він на території Союзу єдина спілка, що може взяти на себе організацію справжнього пролетарського мистецтва. Для цього треба одмовитись від тієї масовості, що її йому нав'язують. Нове мистецтва загартовується в лабораторіях. Масовість роботи митців виявляється за кілька років, коли їхні твори розповсюджаться в мільйонах екземплярів. Так ми дивимось на Європу. Так ми дивимось на «Просвіту». Що ж тоді: - Європа чи «Просвіта»? - Для мистецтва - тільки - Європа. Нашими устами говорить молода пролетарська інтелігенція, що виросла за кілька років і загартувала себе в огні горожанських сутичок. Ми відповідаємо за все сказане нами перед трибуналом Комуни. Ми хочемо бути комунарами, що знають собі ціну й мають сміливість взяти ще одну цитату, саме з Куліша: - «Да, не той Куліш чоловік, щоб людської ворожнечі в своїй правді лякатись. Стояти за правду не то проти однієї ледачої людини, та хоч би й проти кагалу ледарів - це його - можна сказати - культ». Кінчаючи свою статтю, ми, «олімпійці», бажаємо «молодій» молоді продумати її. Бо ми знаємо: - тільки тоді вона, «молода» молодь, буде з нами, коли почує надзвичайний гул азіатського ренесансу, який гряде.