МАТИ

Триптих

1.

Клумаки випадають з натруджених рук.

Хто піддасть їх на плечі у вирі людському?..

Ти босоніж торкаєш розпечений брук,

Так ти ходиш в віках по вугіллі жаркому.

 

За ворота виходять дебелі сини,—

І сліди замітає за ними пороша.

Материнської мови забудуть вони:

Вже та мова для них — нехороша...

 

Бригадири щоранку обходять двори.

Лиш в неділю є воля городець скопати.
Трактори...

  Управління...

    Директори...

А годуються люди з твоєї лопати.

Десь вимахують крани високих споруд,

Ти ж заснеш восени при нетопленій печі.

І стотисячний хор оспіває твій труд,—

Та ніхто не піддасть тобі клунок на плечі.

 

2.

Вам треба пісню про колгоспні руки?..

Ось лиш пером зненацька пошкребусь.

А там. дивись, уже ідуть онуки

Виховувати совість у бабусь.

 

Вони ростуть, мов лісова травиця,

Немов пирій у житньому рядку:

Сто обліковців на твою правицю,

                                                                     На кожен палець —

                 по керівнику.

 

І кожен щедрі обіцянки стеле,

І оплески не знають жодних доз...

І канцелярський млин повітря меле,

Розмахуючи крилами відозв.

 

А ти викашлюєш старечі груди

І кажеш в ніч невидимим синам:

— От бач, виходять наші дітки в люди.

Дай бог їм щастя більшого, ніж нам.

 

На них тепер нейлони й чорнобурки,

І возять їх машини —

                        не вози...

Всі трудодні твої — лише для курки.

А бур'янець під тином —

                       для кози.

 

І часом очі робляться сумними,

І сумніви тяжкі в полон беруть:

—    О боже праведний! Що буде з ними,

Коли сільські бабусі перемруть?..

 

3.

Наливається вірою серце моє,

І вдивляється думка в невидимий корінь:

Ген селянка мадонною в небі встає —

Господинею вічних земних перетворень.

 

Все, що мусить померти — помре на віки

І народиться День із новим неспокоєм.

                                                                                              Україно !..

З твоєї легкої руки

Не боронь мені стати твоїм перегноєм.

 

Хай вростають у череп шорсткі корінці,

Вибираючи з мене земне і небесне.

Прийде віщий туман,

                і в його молоці

Невгасима зоря над землею воскресне.

 

Сонце зніме утому з натруджених рук,

Всесвіт кине на плечі блакитну кирею...

                                                                                              Кизякова,

солом'яна,

          чорна від мук,—

Станеш ти, Україно, тією зорею.

 

1963