БАБУНИН ДОЩ 

Бабунин дощ, на клямці цяпота, 
І стежка в яблуках вже стежкояблуката, 
З котяри — іскри! З м'яти — чамрота! 
Пускає бульби на порозі хата… 
Іде хтось темним садом-заховайсь! 
Іде, й стає знадвору за стіною, 
І мокро дихає над мокрою губою; 
Як звуть його? 
Чи взагалі він звавсь? 
Хто він такий в залатанім кожусі, 
В кожусі, а хапає дрижаки?.. 
Попискують пташата в його вусі, 
І в бороді дрімають їжаки. 
Одне — сов'яче око, друге — вовче, 
Рука — крило, друга рука — весло, 
Упівобличчя день, а пів-обличчя з ночі, 
На голові посріблене сідло, 
Де ж кінь його? У торбі кінь, я знаю. 
Порожню торбу він би не носив… 
Стоїть, і передихує, й чекає, 
Мабуть, насправді вибився із сил, 
Бо хто ж то знає, скільки йому років 
І скільки він живе тисячоліть?.. 
Прийшов під нашу хату ненароком, 
Прийшов перечекати і стоїть: 
Зайти чи ні до нас, до бульбохати?.. 
З ноги на ногу ось переступив, 
Щось наче хтів було мені сказати, 
Та садом знов почапав у степи… 

1981