Води із очерету хлюпавиця, 
І місяця над очеретом ріг, 
Дніпро, і сад, і сонна блискавиця, 
Та неба сонь, та синя сонь доріг… 
Я не поквапився. Я знаю ціну крові. 
Ні, я не тон, хто власні греблі рве. 
Я їх споруджую для віри і любові, 
Хоча з боліт бугай біду мені реве. 
Я не про те… Я здумав про зозулю, 
Про місяць, і про тишу, і про сонь, 
Про сонь і хліб, про хліб і про вогонь, 
Про той вогонь, якому віч не стулю. 
Бо все, що діється, що коїться в мені, 
Що напікає нерви до біління, 
Коли не відчуваєш вже, як в сні, 
Ні щему ран, ані душі боління, 
Коли вже думаєш: це твій кінець! кінець! 
І” жахом схоплений, мерщій — бігом до себе, 
Шукаєш руки, серце… ти — не мрець! 
Навколо тебе дні твої під небом — 
Все запала! Й твоя свята мета 
Тобі засяє знов в зажахане обличчя. 
І — зводишся. І слово вироста 
В єдине і палаюче закличчя: 

Ні, ти не той, хто власні греблі рве. 
Ти той, хто для добра, для волі і любові, 
Ти для людини в людяному слові — 
І хай бугай з боліт біду тобі реве. 

1964