ВОГНЕННА ЛЮДИНА 

Не в кам'яній, не в дерев'яній ері — 
Зустрілися ми в атомній добі, 
В жахких реакціях негаснучих матерій, 
У плоті вогненній з'являюся тобі. 
Я — Сонця син. Творець Землі і неба. 
І я — це ти. Все, що навколо тебе. 
Вклонись повітрям, часом, і судьбою, 
І атомом, розщепленим тобою, 
І таємницею, що знаєш ти один. 
Я дав тобі вітчизну і народ, 
Любов і мрію. мову і мовчання. 
Я не давав печалей і скорбот 
Від чорного воєнного світання, 
Їх автор — ти! і сам ти е творець 
Трагічних дум своїх у неспокою. 
Тебе чекає вічність чи кінець, 
А твій кінець — це я перед тобою. 
Шмат сонця я, шмат радості і муки. 
Були вітчизна в мене і народ. 
Був світ, і геній хліба, і науки, 
Була земля і плескотіння вод. 
Моє життя було колись початком 
Усіх зачать в космічній глибині. 
Було тоді ще небо небенятком, 
І зорі були юні і страшні. 
І мрію з мрій про велелюдну спільність 
На крилах атома несли ми із пітьми 
І донесли — в космічну безгомінність 
Зірвались ми і Сонцем стали ми!.. 
І стали Сонцем наші дні і ночі, 
І вороги, і други, і пісні, 
І помилки, і помисли урочі, 
І стали генії даремні і смішні… 
Народе мій! Мій сонячний народе, 
Тебе нема — лиш смерть твоя живе. 
І смерть твоя — твоя найвища врода, 
Бо смерть твою життям Земля зове! 
Мислителем, згорілим хліборобом 
Ти світиш їй крізь небо голубе — 
І на Землі ти знову став народом, 
І цей народ повторює тебе. 
І жах бере мене… Шукаю слова 
Сказать тобі, наземний брате мій: 
Доба твоя жахлива і святкова, 
Люби її, ненавидь і жалій, 
І зберігай, і не прощай нічого, 
Бо у прощенні буде смерть твоя, 
І глупий космос стане за порогом, 
І проклену тебе на сором я. 
Кажу тобі: в руках твоїх сьогодні 
Життя Землі і пульс її краси. 
Я вірю: людства думи благородні, 
Звогніть Землі ніколи не даси, 
Земний мій друже!.. 

1957