Вона була задумлива, як сад. 
Вона була темнава, ніби сад. 
Вона була схвильована, мов сад. 
Вона була, мов сад і мов не сад. 

Вона була урочиста, як ніч. 
Вона була одненька, ніби ніч. 
Вона була в червоному, мов ніч. 
Вона була, мов ніч і мов не ніч. 

Вона була, що наче й не була. 
Але вона була! Була! 
Любове, ні! не прощавай! 
Непевний крок свій не збивай. 

Непевний крок свій в ніч і сад… 

Сердець розбитих серцепад… 

Непевний кроче мій, іди! 
Непевний кроче мій, іди!! 
Непевний кроче мій, іди!!! 
Непевний кроче мій, не йди… 

Страждаю я, страждає труд, 
А хмари небо труть і труть, 
І дні, мов коні вороні, 
Дорогоцінний час несуть. 

Вона була, вона була! 
Вона була, як світ, як горн! 
І її гори — моє горе, 
В її краю мені хула. 

Але вона — жона. Вона — 
Самозбереження народу. 
І мову, кров його і вроду 
їй доля зберегти дана… 

Ну, що ж тепер мовчиш, мій вік 
Цивілізованих калік?! 
Вітчизно-сльозе-мріє-сну, 
Прийми болінь моїх весну. 

Бо наче я вже не живу, 
Свою надію неживу 
Приспав під серцем і не сплю… 
Двадцятий вік як я люблю. 

Вона була за всі віки… 
В прощальнім слові до руки 
Схилялись їй і ніч, і сад… 
Сердець розбитих серцепад. 

1960