Це було давно-предавно, коли кури несли телят, а вівці — писанки, файніші, ніж у Косові. Тоді був на світі бідний чоловік, що мав три доньки — Марійку, Ганнусю і Василинку. Доки доньки були малі, чоловік дуже бідував, а як вони підросли, то стало трохи легше, бо вже було кому обід зварити, шмаття випрати і в поле піти. Дівчата вдались дуже вродливі — як три корчики квітучої калини. 

Одного дня чоловік взяв своїх доньок у поле сапати мандибурку. Несподівано з лісу виїхала бричка і стала на дорозі просто Їхньої нивки. З брички зліз якийсь панок. 

— Добридень, ґаздо! Гризеш пісну нивку? 

— Гризу, паночку. 

— І твої доньки все життя будуть отак гризти? 

— Відай, будуть, бо ніхто не знає, яка доля чекає людину. 

— А я знаю,— хвалиться панок.— У вашої старшої доньки буде щаслива доля, як віддасте її за мене. Чоловік здивувався: 

— А ви хто такий? 

— Я — Ольдеквіт, найбільший пан у сусіднім краю. Чоловік задумався. Правду сказати, він навіть утішився, що хоч одна його донька не буде бідувати. Може, ще й молодшим сестрам не дасть каратися на світі, а чимось допоможе, бо матиме звідки. 

— Ну, то що, Маріико, підеш за панича? Марійка глипнула на Ольдеквіта — файний, з блакитними очима і чорною чуприною. 

— Піду, тату. Тоді старий каже: 

— У неділю справимо весілля. 

— Е, ні, весілля буде в моєму палаці,— заперечив пан.— Але мусите пустити молоду тепер, най іде зі мною. Чоловік подумав і погодився. 

— Ходи, Марійко,— сказав панич дівчині.— Перед нами далека дорога, а сонце вже на заході. 

Дівчина попрощалася з ріднею, сіла у бричку й поїхала. Минув тиждень, але Ольдеквіт не просив старого на весілля. Минув і рік. А чоловік нічого не знав про свою доньку. 

Настало знову сапання. Ґазда вийшов у поле з Ганнусею й Василинкою. Сапали скільки сапали, коли з лісу вийшов Ольдеквіт. 

— Добридень! — каже.— Що, далі гризете своє полечко? 

— Та гриземо... Тручаємо помалу свою біду. А як наша Марійка? Чому не приходить? 

— Має малу дитину. Просила, щоб Ганнуся приїхала до неї хоч на тиждень. Допомогла їй. Ганнуся аж підскочила: 

— Я поїду, тату! Марійці самій сумно. Побавлю дитину, і їй весело буде. Приїду й розповім вам, як вона ґаздує. 

Чоловік дав згоду. 

Ганнуся сіла в бричку коло Ольдеквіта і поїхала. 

Минув не тиждень, а вже цілий рік. Про Марійку і Ганнусю ніхто нічого не чув — гейби каменем у воду впали. 

Настало знову літо. Чоловік вийшов у поле сапати ман-дибурку з наймолодшою донькою Василинкою. 

З лісу й цього разу над'їхав Ольдеквіт. 

— Добридень! — каже.— Що, гризете досі бідну землю? 

— А що маємо робити? Мусимо працювати, аби втримати грішну душу в тілі. А де наша Ганнуся? Чому так довго не вертається додому? 

— Я вже не раз хотів її привезти, але Марійка не пускає. Каже, що їй буде сумно без сестрички. Ганнуся трохи заслабла й просила, аби Василинка приїхала в гості хоча б на три дні. Потім разом повернуться додому. 

— Я поїду, тату. Ненадовго, лише на три дні. Пустіть мене. 

— То їдь, але вертайся за три дні. 

— Добре, тату. 

Василинка сіла собі в бричку, й коні рушили. Спочатку, як всі люди, їхали дорогою. Потім бричка піднялася вгору і полетіла, наче птах. Довго неслася у повітрі, доки прилетіла до кам'яного замку, що стояв на горі. Величезна брама перед нею створилася сама. 

Василина скочила з брички, думаючи, що сестри вийдуть зустрічати. Але ніхто її не зустрів. Здавалося, у замку не було живої душі. На даху тільки каркали ворони. 

Василинка напудилася. 

— Де мої сестри? А Ольдеквіт гейби крізь землю провалився разом з бричкою й кіньми. 

Дівчина почала бігати похмурими коридорами, заглядати у темні кімнати. 

— Марійко! Ганнусю! 

Ніхто не озивався. 

Сіла собі на холодний камінь і ревно заплакала. Довго текли з очей гарячі сльози. Нараз перед нею з'явилася бабка, стара-престара. 

— Чого ти плачеш, дівчино? 

— Як мені не плакати, коли Ольдеквіт привіз мене до сестер, а їх ніде не видно. Він кудись утік, а я лишилася сама на студенім камені. Що маю робити? 

— Сестер своїх нескоро побачиш. Ольдеквіт — великий кат. Він їх мучить у чорних пивницях. І тебе таке чекає. 

— Ні, бабко, я втечу! 

— Звідси ніхто не втече, бо залізна брама під золотим ключем. 

— То що мені порадите, бабко? Стара дала їй тонкий поясок. 

— Запережись і будь смирною перед Ольдеквітом. Коли скаже, аби ти стала його жінкою, засунь ліву руку під поясок і дай свою згоду. Говори, що ти кохаєш його дужче, ніж свого тата і сестер. Запам'ятай добре: роби все, тримаючи ліву руку під пояском. Він мав чарівну силу. Це — пояс добра. 

— Дякую вам, бабусенько,— сказала Василинка. Бабка зникла так, ніби її й не було. Дівчина заперезалася чарівним пояском і стала чекати свого ворога. 

Увечері вернувся Ольдеквіт. Одразу каже Василині: 

— Будь моєю жінкою! 

Дівчина засунула ліву руку під поясок і ласкаво йому відповіла: 

— Усе життя буду твоєю вірною дружиною. 

— Як ти мене кохаєш? 

— Дужче, ніж свого тата і сестер. 

— Маєш щастя... Такої жінки мені й треба,— втішився Ольдеквіт. 

Василинка зварила вечерю. Ольдеквіт наївся, напився, дав Василинці в'язку золотих ключів і сказав: 

— Оце ключі від усіх дверей, що є в моєму замку. Але ти не заходь до кімнат, я привезу тобі усього, чого лише захочеш. Я їду в світ на цілий тиждень. Дивись, аби тут не пропало ані ниточки. — Буду пантрувати, мій господарю. 

Ольдеквіт утішився, що має таку жінку, сів на бричку і помчав. 

Василинка не могла заснути. Вранці вийшла у садок, лягла на траву й заплакала. З-під землі почувся голос Марійки і Ганнусі: 

— Тату наш рідний, врятуй нас від цього Ольдеквіта! Скільки будемо мучитись у його темницях? 

Василинка схопилася і пішла до замку. Блукала по кімнатах, шукала сестер. Та всюди були тільки купи золота і діамантів. 

Наступної ночі уві сні знову показалася їй бабка. Вона сказала: 

— Відімкни двері у підлозі дванадцятої кімнати. Василинка прокинулася і почала шукати дванадцяту кімнату. Коли знайшла, відімкнула двері, що були в підлозі, подивилася униз. Там три легіні були прикуті ланцями до залізного пня. Один із них побачив Василинку і попросив: 

— Дівчино, принеси мені на хвильку мальоване горнятко. Спрага мене замучила. 

Василинка знайшла у покоях чарівне мальоване горнятко, спустилася драбиною в підвал. Леґінь напився і одразу вчинився силачем. Сіпнув ланц і відірвався від залізного пня. 

— Дівчино, дай і мені напитися з мальованого горнятка,— попросив другий хлопець. 

Василинка не пошкодувала і йому водиці. Той напився, теж набрався сил, сіпнув ланц і відірвався від залізного пня. 

— Дівчино, дівчино! І мене мучить спрага. Дай мені напитися з чарівного горнятка,— озвався третій. 

Василинка і йому допомогла. 

Коли всі три парубки скинули з рук ланці, дівчина спитала: 

— Чи не знаєте, легіники, де мої сестри? 

— Твої сестри під залізним пнем. Дай нам ще напитися і зараз їх побачиш. 

Легіні напилися і відкотили у куток залізного пня. Під ним були залізні двері. Василинка відімкнула їх золотим ключем і подивилася униз. У темній темниці сиділи і плакали її сестри Марійка й Ганнуся. 

Легіні спустилися драбиною туди і винесли їх. 

Василинка тішилася сестрами, навіть не почула, як повернувся Ольдеквіт. Він ледве ноги приволік. Хотів було напитися з мальованого горнятка, та не знайшов його в покої. Ліг і заснув міцним сном, аби хоч так відновити силу. 

Василинка позамикала золотими ключами всі двері в палаці. Навіть оті, де спав Ольдеквіт. 

Відчинила залізну браму, і всі шестеро пустилися тікати. Так бігли, що землі не чули під ногами. Через якийсь час добралися до темного лісу. Раптом у повітрі щось страшно загуло. 

— Це Ольдеквіт,— сказала Василинка з острахом. Напилися водиці з мальованого горнятка і побігли швидше. Але хіба можна втекти від Ольдеквіта? 

Під розсохатими дубами побачили хатку на курячій лапці. Вона була повернена передом до них. 

— Нате золотий ключик і забіжіть туди,— сказала Василинка легіневі, який тримав за руку Марійку. 

Вони увійшли в хатку й замкнулися тим ключиком. 

Інші напилися водиці з мальованого горнятка і побігли далі. 

Ольдеквіт сердито, аж іскри з нього сипали, спитав хатку: 

— У тебе не сховалися Марійка з легінем? Хатка покрутилася на курячій лапці і обернулася до нього задньою стіною. 

— Я б тебе спалив, але не маю зараз часу,— крикнув Ольдеквіт і пустився далі. 

Повітря гуділо, а земля дудніла. 

Та перед втікачами, гейби з-під землі, з'явилася хатка на качачій лапці. 

Василинка глипнула на легіня, який тримав за руку Ганнусю, і сказала: 

— Візьміть золотий ключик, сховайтеся в цій хатці! Леґінь забіг з Ганнусею в хатку і замкнув двері за собою. 

Через якусь хвилинку Ольдеквіт опинився перед вікнами й питає: 

— Хатко, до тебе не забігала Ганнуся з легінем? Хатка покрутилася на качачій лапці і обернулася до нього задньою стіною. 

— Я б тебе спалив, хатко, але часу не маю,— крикнув Ольдеквіт. 

Василинка і її леґінь напилися водиці з мальованого горнятка і бігли з усіх сил. Лісом гейби страшна буря летіла! 

Глип, а на галявині стоїть хатка на гусячій лапці. Василинка потягла парубка за собою і — шусть із ним у хатку. Замкнула двері на золотий ключик — і ні пари з вуст. 

Ольдеквіт питає: 

— Скажи, хатко люба, до тебе не забігала Василинка з своїм легінем? 

Хатка покрутилася на гусячій лапці й обернулася до нього задньою стіною. 

— Я б тебе спалив, хатко. Але зараз на маю часу — мушу їх зловити і в морі втопити! 

Ольдеквіт ще довго біг, доки опинився на березі синього моря. Став там, роздивився на всі боки, але нікого ніде не побачив. І тріснув від злості! 

Сестри віддалися за тих легінів, з якими втікали. Довго жили у своїх хатках, дітей бавили і казку їм розповідали про чарівне горнятко.