Один убогий чоловік прийшов до дуки позичити жита на посів. 

— Не можу,— каже дука,— бо тобі треба позичити на вічне оддавання. 

— А чому б то я не віддав? — питає убогий. 

— Тим, що ти убогий, і нічим буде віддати. Убогий помовчав трохи та й каже: 

— Хіба убогому і на світі не жити? Е, ні, це ще надвоє баба ворожила! Хто знає, мо' убогий ще з більшим почотом і повагою сидітиме за столом у будь-кого, ніж багатий?! 

— Так же, так! Не ти б казав, не я б слухав!— відмовив дука.— То я у яку хату б не зайшов — мене одразу за стіл посадять і чого треба позичать. 

— Як тебе посадять, то мене й подавно,— зауважив убогий. 

Дука аж на місці не всидить: як можна, щоб такий дрантогуз та був у більшім почоті, ніж він. Узяв зі злості та й забився з убогим об заклад на пару волів; коли, значить, убогого приймуть де краще, ніж його, то він повинен убогому пару волів; коли ж багатого, то вбогий мусить з жінкою цілий рік задарма робити багатому на пару волів. 

— Ну, куди ж підемо? — запитав убогий. 

— Ходімо до попа,— промовив дука. Пішли. От увійшов багач до попа, вклонився низенько та й просить, щоб той позичив йому сорок пудів вівса. 

— Добре,— каже піп,— ось я вдягнусь та й одважу, тільки щоб ти мені виорав десятину під ярину. 

— Добре, батюшко, виорю. Тоді піп питає убогого: 

— А тобі що треба? Убогий підійшов ближче, нахиливсь до вуха батюшці та й каже пошепки: 

— Та я викопав учора в лісі бочонок золота, хочу просити вас, батюшко, висвятити його. 

Піп одразу повеселішав та й каже до дуки: 

— Ти вийди у сіни, бо я маю тим часом з Семеном побалакати. 

Вийшов дука у сіни, а піп знов до Семена: 

— Ну то як же ти, Семене, той бочонок думаєш святити? 

— Та хочу, щоб ви приїхали до мене у господу, та там уже й теє... зручніше буде. 

— Ні, Семене, тут зручніше буде. Знаєш, як їздити з усім причандаллям, а людське око прозоре, всевидющеє. Лучче вже тут, Семене. 

— Ну, хай уже буде й так, вам краще про це знати. То піду ж я за золотом. 

— Е, ні, Семене, чекай-но! Добре діло добром треба й шанувати. Сідай лишень ближче до столу! 

Сів Семен кінець столу, а піп біля нього. Попадя миттю внесла миску смаженої риби, поставила на стіл графин горілки. Семен поглядає на все це та тільки вусом підморгує. 

Чарку за чаркою налива піп собі й Семену, попадя теж кілька разів пригублювала. П'ють собі та закусують. Але Семен п'є, та розуму не пропиває: як тільки піп піднесе йому чарку, то він підніме її угору, цокнеться з попом, так що й вінця тріскаються, а сам на весь голос (щоб чув дука у сінях) «за здоров'я» промовляє. 

А дука стоїть під дверима у сінях, все те чує та аж міниться од злості. 

Після закуски підвівся Семен, подякував та й каже: 

— Так ви ж тут, теє... поки я принесу золото. 

— Добре, добре,— каже піп,— тільки швидше! Повагом переступив убогий через поріг і пішов собі вулицею — тільки ж не за золотом, а за волами дуки. 

Взяв він воли за налигач, цьвохнув батогом іде та й приказує: 

— Гей, воли, цабе, кгезан,— уже тебе не побачить твій дука-пузан? Гей, сірі, цабе, мурий хай зна піп, як убогий жартує. 

А піп ждав-ждав Семена з золотом та й жданки поїв.