Земля, де ми живемо, одвойована у турка бог його зна, за якого царя. Орда, кажуть, стояла на Зортівському острові, а руське військо протів неї, де тепер Вознесенська. От почали воювать. Орда окопалась і пале з пушок, а москалі товпляться та падають. Як уже полягло багато москаля, цар встав та й журиться. Коли де не взявся запорожець: біжить конем та прямо до царя. 

- Здоров, царю! 

- Здоров,козаче! 

- А що, як? 

- Так і так, - каже цар, - полягло війська багато, а турка не візьму. 

- Ставай, - каже, - біля мене! 

Цар став. Запорожець підняв руку й піймав ядро. 

- Ось бачиш, - каже, - який гостинець! Ну тепер, - каже, - глянь на острів, що там? 

Глянув цар, аж турок сам себе руба, сам на себе підняв руку і пішов потопом***. Піднялась велика курява, закрукали круки, а потім стихло. 

- Дивись тепер, - каже запорожець. Глянув цар, аж нема ні одного живого турка - порубали самі себе, а круки видовбують очі. Цар тоді і каже: 

- Ну, запорожці, дарую вам цю землю, живіть, поки світ-сонця! Стали вони роз'їжджаться. Москалі посідали на коней, а запорожці послали на Дніпрі повсть та й подалися до лиману.