Одного разу бігла лисиця до саду і здибала по дорозі їжака: 

— Добрий день. їжаче! Каже їжак: 

— Добре здоровля! 

— Ходи зо мною у товаристві у виноград. А він каже: 

— Ой страшно, лисичко, бо там господар накладає усе сильце; можем упасти в біду. 

— О, я,— каже,— не боюся, я маю школи покінчені, то дам си раду! 

І пішли. 

Наїлися вони винограду і вертаються, та й лисичка ймилася у сильце. 

— Ей,— каже,— їжачку, братчику, рятуй! 

— Ой ні, не поможу, бо я казав, що не знаю; таж ти мені казала, що маєш школи покінчені. 

— Ой,— каже,— я уже зі страху забула геть усе. Уздрів їжак, що біда, і зачав їй радити. 

— Ніц,— каже,— не роби, лиш як ґазда прийде, а ти ся зроби неживою — опусти голову, ноги, так як би-с була мертва, і, може, си ця штука удасть. 

Акурат входить господар. Став над лисицею і каже: 

— От,— каже,— шкода, що я не був штири дні у саді, яж си прочутила... 

Узявся одною рукою за ніс, а другою імив лисичку за хвіст та й викинув її через пліт. 

Але лисиці лиш цього було треба. Схопилася та й пішла додому. Щось четвертої днини іде лисичка знов у виноград. Іде попри їжакову нору і знов кличе його у товаристві у виноград. 

— Та ти забула уже, що з тобою було? 

— Ходи, ходи. 

Но, наїлися вони знов винограду та й лиш зачали іти, а то їжак упав у сильце. 

— Ей,— каже,— сестричко лисичко! Рятував я тебе, порятуй і ти мене. 

— Но, що я тобі поможу? Я тобі не поможу нічо! Та й іде геть. 

— Рятуй, бійся бога! 

Але лисичка і не чує. їжак заплакав: 

— Сестричко! Дуже-сми жили файно, ходи хоть розпрощайся зо мною. 

Но, вернулася лисичка, та й ся обіймили обоє. 

— Ой,— каже їжак,— поцілуймося обоє, бо знаєш, що ми смерть зараз. 

І лисиця вивалила язик, хоче їжака цілувати. Тогди їжак зловив лисицю зубами за язик і моцно тримає. Зачала лисиця пищати не своїми голосами так, що учув господар та й убіг до саду. Є що видіти! Но, узяв він борзо та й лисицю вбив, а їжака поволеньки вибрав із сильця і пустив у сад, та й від того часу дуже їжаків шанував, бо видів користь.