Унадивсь давним-давно один страшний змій у якусь слободу людей їсти та й поїв чисто всіх, зостався один тільки дід. 

— Ну,— каже змій,— завтра поснідаю. 

А через ту слободу та йшов один бідний хлопець, та й проситься ночувати. 

— А хіба тобі життя надокучило? — питає його дід. 

— Як? — каже бідний хлопець. Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і це завтра його з'їсть. 

— Е,— каже хлопець,— подавиться. От прилітає змій, побачив хлопця та: 

— О, це добре,—каже,— був один, а тепер двоє. 

А хлопець: 

— Гляди не подавись! Змій і дивиться. 

— Як,— каже,— хіба ти сильніший за мене? 

— Авжеж. 

— Який же ти сильний? Я он, бач...— Та взяв камінь, як здавив, так з нього мука й посипалась. 

— Е, це дурниця,— каже хлопець,— здави так, щоб з нього юшка потекла. 

Та тут же взяв ворочок сиру, та як натисне, так з нього сироватка і потекла. 

— Отак,— каже,— дави. 

— Ну, ходім,— каже тоді змій,— за товариша будеш. 

А хлопець йому: 

— Хіба за старшого. 

Ото й пішли. Питає його змій: 

— А як звуть тебе? 

— Іван-Побиван,— каже хлопець. Ну, змій вже й боїться його: «Щоб ще мене,— думає,—і не вбив». Стало на обід, змій і каже: 

— Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідать варити. 

Пішов хлопець. Ходить по змійовій череді та й зв'язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав, побіг сам. 

— Що ти, хлопче, робиш? 

— Е, буду ще тобі по одному носитись, я всіх зразу хочу забрати. 

— Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш. Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він 

хлопцеві ту шкуру. — Іди,— каже,— води принеси. 

Узяв хлопець шкуру, насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді зробив собі лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибігає змій. 

— Що це ти робиш? 

— Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу. 

— А щоб Тебе! — каже змій та й злякався хлопцевої сили. Поніс сам. 


— Піди ж,— каже,— хлопче, дров принеси; 

вирви там сухого дуба, та й буде. 

—Е, буду я тобі трошки носить! Якби дубів двадцять заразом, то б так! — Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов. От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідать не йде, бо ж як піде, то змій зразу догадається, що він не сильний, як побачить, що хлопець менше нього їсть. А як зосталось небагато, то він сів і собі посьорбав та й каже: — Мало. 

— Ну,— каже змій,— то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить. 

— А як іти, то йти,— каже хлопець, а сам думає: «Тепер пропав». 

От як почали їсти,— а вареників стоїть бочок двадцять,— то змій все їсть та їсть, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подали, а він одно ховає. Як поїли, то змій і Каже: 

— Ходім на камінь крутитись. 

— А як іти, то йти,— каже хлопець. Змій як крутнувсь — аж огонь пішов. 

— Дурницй,—каже хлопець,— ти так крутнись, щоб юшка потекла.— Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них юшка і бризнула. 

— От так,— каже,— крутись.— От як дави! Ну, змій вже вкрай злякався Івана-Побивана. Але ще каже: 

— Ану, давай, хто сильніше засвище. Змій як свисне, аж дерева пригнулись. 

— Ну,— думає Іван-Побиван,— що його робити?» А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до змія: 

— Зажмур очі, бо як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити. 

— Змій зажмурив, а Іван-Побиван як огріє змія залізякою, то той аж здригнувсь. 

— Правду кажеш,—каже змій,—ледве справді очі не повискакували! — Та вже щоб хоч не бути з Іваном, укупі, то побудував йому хату на одшибі; а сам давай з матір'ю радитись, як їм його звести зі світу. 

— Давай,— кажуть,— його спалим. А хлопець підслухав це та і сховавсь. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується. Приходить змій. 

— Що ти, хлопче, хіба ще живий? 

— Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила. 

«Ну,— думає змій,— од такого треба подалі!» Та як дременув з тих країв, то тільки його і бачили.